Вуличні художники намагаються провокувати львів'ян

У столичному інтернет-виданні опублікували «Аналіз головних тенденцій вітчизняного вуличного мистецтва на прикладі львівських муралів, трафаретів і стікерів», у якому розповіли:

«Як тільки ми закриваємо за собою двері власної зони безпеки та комфорту – одразу ж опиняємося у спільному просторі вулиць. У цьому середовищі ми змушені будувати зв'язки з іншими людьми, із соціумом, щоби почуватися захищеними. І вуличне мистецтво є одним із таких каналів комунікації.

Межі стріт-арту історично окреслені урбаністичним пейзажем. Також треба відзначити ще кілька характерних особливостей цього явища. Насамперед – кожен мешканець міста є потенційним вуличним художником.

Писати на стінах – це вандалізм, хуліганство й адміністративна відповідальність, отже, будь який стріт-артист переходить межі дозволеного і стає правопорушником. Ще одна важлива деталь – стріт-арт має тимчасовий характер.   

Оскільки вуличне мистецтво нібито не має територіальних меж, бо поширене в усьому світі (де є стіни та простір) і бо кожен є потенційним вуличним художником і може вільно перетинати кордони різних міст і країн, прив'язувати стріт-арт до певної території видається некоректним. Проте візуально вулиці Берліна, Амстердама, Києва та Львова сильно відрізняються. І картинка вулиці того ж самого міста 1990-х років та сьогоднішня будуть зовсім різними. Спільним для них буде – відображення стану, настроїв суспільства та відчуття свободи і безпеки людини (потенційного стріт-артиста) у ньому.

Розглядаючи стріт-арт на певній території – приміром, у Львові – цікаво розділити його на види, структурувавши ситуацію: мурали (монументальний розпис), спрей-арт (теги, трафарети) та стікер-арт. Очевидно, що вуличному художнику розписати цілу стіну важко.

Це процес довготривалий, дорогий, до того ж несанкціоновані акції стріт-артисти переважно здійснюють вночі. Логічно, що розвиток муралів у Львові сьогодні відбувається за сприяння або за згодою місцевої влади.

Прикладом таких робіт є проект «Мурал на Мулярській», реалізований арт-групою «Kickit». Іншим прикладом може бути проект «Кольоровий Сихів» (ініційований неурядовою організацією «Інститут суспільних ініціатив», що співпрацює з Львівською міською радою і, відповідно, узгоджує проекти).

Організатори зобов’язувались забезпечити художників матеріалами для розпису стін будинків у спальному районі. Такі проекти в будь-якому випадку мають проходити «цензуру» мешканців будинку. Проте процедуру опитування жителів мікрорайону й узгодження з ними ескізів можуть інсценувати.

Для пожвавлення районного пейзажу за ініціативи «Kickit» було створено «Lviv street gallery», яка отримала фінансування, перемігши на Хакатоні соціальних інновацій (організатором виступив Інститут міста в рамках Майстерні міста). Стіни цієї галереї розписали стріт-артисти «Dilk Kickit», «Fruit», «Tabu», «Teck» (Сергій Радкевич), Urek, «Vanish», «Cash», «Viska», «Arm» і «Keno».

Рух до легалізації вуличного мистецтва сприяє підвищенню його художньої цінності, але позбавляє свободи слова. Яскраві масштабні роботи несуть радість і добро, вони деполітизовані, милі, проте, часто навіть без почуття гумору.

Відчувається якась регламентація і самоцензура. Учасники «Lviv street gallery» самостійно створюють межі свого художнього самовираження, спираючись, наприклад, на «уявлення про прекрасне» місцевих мешканців, уявні етичні межі, інтелектуальний рівень аудиторії тощо.

Для львівського стріт-арт-середовища набагато важливішою, на мій погляд, була стіна навпроти парку Культури на вулиці Вітовського. Ця територія серед представників субкультури має назву «hall of fame» – стіна, на якій найталановитіші, найвідоміші, найактивніші учасники руху масово залишають свої сліди, зазвичай у рамках певної акції, наприклад, фестивалю. Відтворити життя цієї стіни можна за допомогою фотоархівів учасників, серед яких є «Teck» і «Vanish».

Приблизно 2010 року львівські стріт-артисти отримали дозвіл розписувати цю стіну, і в результаті будь-хто міг цим скористатись та отримати свою хвилину слави. Роботи на цьому об’єкті мали свою концепцію, до розпису долучались стріт-артисти з інших міст України.

Проте все закінчилось 2014 року. На початку Майдану львівські райтери за власний кошт зафарбували стіну чорною фарбою і написали на ній «Україно, вставай!». У цьому випадку стіна відіграла роль трансляції настроїв мешканців, передачі духу вулиці. 

А 26 лютого 2014 року стіна перетворилася на місце шани героїв Небесної Сотні. Новий напис виконаний українським шрифтом «Нарбут» у синьо-жовтих кольорах на чорному тлі, кожна літера складається із близько 40 прізвищ, написаних трафаретами або виведених каліграфічно.

На той момент стіна знову відіграла роль медіа, але, водночас, стала недоторканною територією. Тобто територія свободи і самовираження стріт-артистів перестала існувати, трансформувавшись у територію пам’яті.

Якщо дивитись на цю ситуацію як на мистецький акт, то сама акція розпису стіни безцінна. Проте як матеріальний об’єкт стіна позбавлена своєї цінності: вона більше не оновлюється, нічого не транслює і втратила роль медіа.

Загалом, слід додати, що самоцензура є явищем двозначним. Адже на це можна подивитись і з другого боку: художник відчуває гіпервідповідальність за «заповнення ефіру» у спільному просторі вулиці.

Несанкціоновані написи або малюнки спреєм – це, з одного боку, вандалізм, а разом з тим, вони дають свободу для самовираження людини як художника, соціального активіста та мешканця цього спільного простору. Одним із найпоширеніших різновидів стріт-арту у Львові сьогодні є теги – своєрідні підписи, які автори залишають на будівлях, стінах, в електричках, аби в такий спосіб заявити про себе.

Стрімкої популярності теги набули наприкінці 1970-х років у США. Подібно до американських першопрохідців «Taki 183» або «Julio 204», на львівських стінах лишають сліди численні стріт-артисти: Meduza, Olio, Фарт та багато інших. Порахувати всіх неможливо, адже той самий вуличний художник може мати кілька тегів. Так, Сергій Радкевич років п’ять тому (в часи буремної юності) використовував до восьми різних тегів.

Заявляючи про своє існування, залишаючи слід у спільному просторі вулиці, стріт-артист ніби захоплює територію. Візуально велика кількість написів спреєм, надлишок кольорів роблять вулицю бруднішою. Таким чином стріт-артисти впливають на спільну територію соціуму, змінюючи межі зони комфорту місцевих мешканців. І, відповідно, це викликає супротивний рух: боротьбу з художнім вандалізмом.

Стіни продовжують виконувати роль медіа і стають місцем для діалогу: напис «Слава Україні, тільки слава» було виправлено іншим автором на »Слава Україні, тільки слОва». У цьому прикладі очевидно, що перший автор посунув чиїсь межі переконань. І ця переписка не є боротьбою за реальну територію конкретної вулиці, це боротьба за свободу думки.

Є ще одна цікава особливість спрей-арту в сучасному Львові. Звичайно, залишити тег на свіжій штукатурці – це акт вандалізму. А якщо сама штукатурка є вандалізмом?

Добудови, балкони, що псують фасади історичної забудови міста, неприродні кольори євроремонту викликали супротив у колі львівських вуличних художників. Таким чином стріт-арт гармонійно вписався в урбаністичний рух, який зараз перебуває у Львові на піку.

Прикладом такої активності є напис «Досить невірно шпаклювати фасади львівських кам'яниць» із підписом «F.O». Межа між художником і соціальним активістом – стерта. У цьому акті позиція громадянина переважає над потребою художньої реалізації. 

Або візьмемо інший напис «Архітектура будується сьогодні, нє» на паркані навколо масштабного будівництва чергової багатоповерхівки, який одночасно прочитується і як твердження, і як запитання. Його автор, художник Олег Перковський, працює з темою збереження архітектури і культурою співіснування у просторі міста.

З'явившись на вулицях, стріт-арт перейшов у приміщення галерей. Так, абстрактні хвилясті лінії, які утворюють стилізовану вагіну з вулиць Львова, перемістились на полотно Влодка Костирка (робота «Юдита й Олоферн», проект «Art... & Of»), яке виставлялося в київській «Я Галереї». Саме вагіною Костирко замінює ймовірні портрети Юдити та Абри.

У Львові відбулась і зворотна реакція: через рік після виставки Влодка Костирка та Євгена Равського «Лувр» (2013) на вулицях міста з’явився трафарет-репліка роботи Костирка «Язички». На стіні будинку робота стала площинною (вона експонувалась як два полотна, розміщені під кутом 90 градусів), а також до неї додався підпис «Місце для поцілунків. Цілюйтеся і не буде війни». Текст, звичайно, є реакцією стріт-артиста на актуальні події в Україні та говорить про його позицію пацифіста.

Цілком самодостатнім проявом стріт-арту у Львові сьогодні є робота з текстом. Зазвичай це написи спреєм, трафарети, рідше – наклеєні постери. У цій царині популярною лишається політична тематика, наприклад, написи «Владу у руки народу», «Ринки народу», «Нічого для себе все для народу».

Техніка трафарету також найчастіше використовується для політичних або патріотичних повідомлень. Так, за останні два роки на львівських вулицях з'явилися трафарети «Народний гнів це більше, ніж розмови на кухні», «досить бути рабом ПРОТЕСТУЙ І БОРИСЬ», обличчя Януковича з третім оком, «Тюрми для людей!».

Друга за популярністю тема для трафаретів «ультрасівська»: емблеми футбольних клубів, напис »Львів понад усе», узагальнений портрет футбольного фаната в капюшоні.

Зустрічаються трафарети і соціального спрямування: »Б'є – значить стаття 125», «Повага щодня замість *** на свято» (квітів), «Спільна дитина рівна відповідальність».  Знайшлось місце і для захисників природи – трафарет з єнотом і написом «Хутро – це чиясь смерть».

В техніці трафарету гумор зустрічається рідко, можна пригадати хіба що використання трафарету-алфавіту радянського виробництва. Очевидно, що соціальні активісти є доволі активними учасниками стріт-арту. І чим більше політизованих, гостро соціальних написів з’являється на стінах, тим виразніше постає питання: а в чому тут арт?

Важливим позитивним фактором для розвитку вуличного мистецтва у Львові сьогодні є включення у цей процес художників: Влодка Костирка, Олега Перковського, Антона Варги, Олексія Салманова, Євгена Самборського, Сергія Радкевича, Олекси Манна, Андрія Хіра й інших. Хоча ці митці за правилами субкультури стріт-арту не займаються показовою атрибуцією своїх робіт у просторі міста, цілком можливо, що без їхнього втручання ситуація на львівських вулицях мала б вигляд каналу для пропаганди радянського зразка.

Разом з тим, долучаючись до стріт-арту, художники також отримують певну свободу, розширюючи власний набір тем і технік. «Арт» у львівському вуличному мистецтві починається з жартів над собою в написах «Акт вандализма», «Я расписываю маркер», «А скажут графити» (останній з підписом «T8», можливо, належить Салманову).

Або інший напис – «чому коли є бажання затежити, завжди десь незвідки нарисується людина, яка всім своїм виглядом промовляє «не теж!» TEŹ». І вже ця наказова форма «теж», написана латинкою, після цього маніфесту виокремилась у самостійний тег.

Художнє втручання в територію міста продовжується і в жанрі characters. Слід додати, що цей жанр у стріт-арті має довгу і серйозну історію. Чого варта хоча б стіна, розписана «характерами» французьким художником «Thierry Noir», яка стала візитівкою сучасного Берліна.

Малюнки на львівських стінах показують, як автор ставить перед собою певні завдання і вибудовує певні естетичні вимоги: наприклад, виконати портрет одним впевненим рухом, вписати його в геометрію стіни або вулиці. Вуличні художники прагнуть провокувати глядачів. І хоча згадані вище стилізовані вагіни місцевому населенню вдається ігнорувати, оголених жінок авторства «Skotch» швидко зафарбовують. Така агресивна чоловіча провокація викликає не менш агресивну відповідь з боку мешканців, які намагаються контролювати власну зону комфорту.

В низці робіт «Skotch» заходить і на територію класичного мистецтва. Використовуючи Мону Лізу як добре впізнаваний мистецький символ художник звертається до найпасивніших учасників стріт-арту – звичайних перехожих, до яких стіна ніби промовляє: «Дивіться, мистецтво!».

Хоча техніка стікерів не є дорогою, вона чомусь і досі не отримала широкої популярності. На відміну від європейських столиць, поштові скриньки, стічні труби та трансформаторні будки у Львові лишаються цнотливо чистими. Більшість стікерів у Львові наклеєна на дорожні знаки та зупинки громадського транспорту.

Найактивніше використовують стікери футбольні фанати, «ультраси». Винятком із цього правила є стікери із зображенням вагіни та фалоса. Вони є достатньо провокативними для середовища львівських вулиць, адже тут проявляється ще одна важлива межа – етична, встановлена церквою і високою релігійністю місцевого населення.

Документація львівського стріт-арту дозволяє окреслити певне коло мистецьких проблем та особливостей самого середовища. Львівське вуличне мистецтво вказує на існування самоцензури у царині вуличного мистецтва, частково зумовленої етичними нормами. Разом з тим, ми є свідками несприйняття або ігнорування арт-провокацій з боку львівського глядача.

Ще один висновок – територія мистецтва (і без того обмежена, наприклад, економічною ситуацією) в будь-який момент може зменшитись за рахунок розширення території пам’яті, історії та релігії. Приклад львівських стріт-артистів також доводить, що в Україні є певне коло митців, відкритих до діалогу (хай навіть агресивного), на відміну від егоцентричного «галерейного» середовища, сконцентрованого переважно на роботі у своїх майстернях».

Про це повідомили в київському інтернет-виданні «Українська правда. Життя».