Порохову бочку запалено. Все, що відбувається в ці дні у так званій справі професорки Фаріон, – це і є справжнє обличчя наших соціальних комунікацій та їхніх комунікаційних технологій в найогидніших формах прояву. Це те, що до справжньої ЖУРНАЛІСТИКИ з її стандартами в європейському розумінні цього поняття не має й ніколи не матиме жодного стосунку. 

На початку – ось ця ємка цитата про суть проблеми, автором якої є Великий Українець Іван Огієнко (митрополит Іларіон): 

«Мова - душа кожної національності… І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом».

Цю пророчу фразу автор написав після поразки Української національно-визвольної революції 1917-1921 років. Пізніше, на еміграції, аналізуючи уроки цієї поразки, він деталізував і конкретизував проблему мови (як і проблему церкви) для бездержавної нації у брошурі «Наука про рідномовні обов’язки». 

Є в цій брошурі ємкі, на півсторінки, «Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина». 

Виділю одну з головних: «Гине мова – гине народ!».  

Цей текст-заклик упродовж десятиліть рятував розсіяну світами українську еміграцію від асиміляції і винародовлення, а в підрадянській Україні поширювався таємно серед свідомої інтелігенції. 

Цей текст-заклик мав би стати символом виживання української нації після здобуття незалежності 1991 року. Однак його уперто й послідовно ніколи не помічала державна еліта України, яка покликана виводити народ із пустелі безнадії й невизначеності. Парадоксальний факт: за останні 30 років жоден із шести українських президентів, жоден із голів Верховної Ради, жоден прем’єр чи профільний міністр ніде й ніколи не повторив те, про що йдеться в цьому декалозі Великого Українця.  

Прийнятий у муках і безнастанній боротьбі з опонентами українського в Україні закон про державність української мови нарешті розставив крапки, ствердив те, що було і є аксіомою, – державною мовою в Україні є українська!

Однак, як виявилося, справа втілення цього закону в життя знову стало справою виживання нації. 

Останнім часом проросійська гідра «п’ятої колони», знесилена від активних дій влади на місцях щодо дерусифікації усіх сфер життя українців, усе голосніше почала знову озвучувати свої промосковські сентенції. Ця гідра таки досконало володіє маніпулятивними технологіями. І тому час від часу помітно набирає сили. 

Йдеться не лише про остогидлі вже багатьом прізвища донедавна тісно співпрацюючих із високими владцями одіозних  «диванних експертів», а й про низку потужних засобів масової інформації, які все ще перебувають у кулаці кількох невидимих олігархів і з каналів яких час від часу вкидується чергова «тема дня» з метою явної провокації -  роз’єднання, знесилення, зневірення суспільної думки. 

Таким «еспертам» і «володарям» інформаційного поля вигідно вказати на перстом на ніким ще невпокорену професорку Фаріон, перевести на неї всі стрілки негативу й зневіри, що нагромадилися в суспільстві. Для цього й застосували всю могуть медійних каналів (благо, більшість ЗМІ - у їхніх руках). 

Тема ця явно гіперболізована, викривлена, заангажована. Бо нічого протизаконного, протиукраїнського, антидержавного в тому інтерв’ю, на моє переконання, Ірина Дмитрівна не сказала.

У цьому контексті роздутий до безміри цей скандал не можна розглядати поза контекстом із так званими викривальними публікаціями журналу «Таймс», газети «Нью-Йорк Таймс», внутрішніми розбірками «експертів» усередині країни. 

Переглядаючи упродовж останніх днів кількаметрові стрічки відгуків на найбільш гарячих «платформах» довкола висловлювання професорки Фаріон про мову наших військових, впадає в око така деталь: прихильники позиції пані Ірини прагнуть толерантно, спокійно, переконливо викладати свої аргументи, відстоюючи свою позицію; натомість її опоненти не шкодують гострих слів, які часто переходять межі пристойності, не зважають на  вироблені спільнотою певні  правила культури публічної дискусії.

Звідки й чому в таких дописувачів стільки злості, ненависті нетерпимості? Лейтмотивом таких дописів може тут стати відома фраза з біблійної історії «РОЗІПНИ!». Більшість же таких обізлених викривачів жодної статті, жодної книги Ірини Фаріон не читали. Де вже їм знати про справді геніальний серіал її відеозвернень до земляків «Ген українця»! Хоча, за бажанням, у Ютубі їх легко віднайти.  

Найболючіше в цій історії те, що українці, маю на увазі  зденаціоналізовану упродовж десятиліть частину наших співвітчизників, в чергове повелися за професійними маніпуляторами і формувачами громадської думки. Саме для таких хочу коротко нагадати три незасвоєні нацією уроки нічим не вмотивованої з точки зору здорового глузду компрометації агресивною більшістю трьох справжніх світочів нації у конкретиці їхнього беззастережного захисту душі нації – Української Мови.

Компрометація Івана Франка                 

Багатьом відома фраза Івана Яковича «Не люблю русинів (тобто українців – М.Т.). Та й за що мав би їх любити?». 

Мовлена з болем в одній із автобіографій, вона мала пояснення: геній нації до кінця свого многотрудного життя був прямостоячим проти кон’юнктурних вітрів і залишався вірним не тим, хто при владі, а тим, хто вигодував його черствим хлібом і працею до поту і хто спорядив пізнавати світ та писати про нього. Таким готовий був служити «собачою вірністю». Тому, незважаючи на всіх і все, уперто і без оглядки «гавкав» за Україну. 

Представники так званої галицької української еліти не простили генію. Вони все зробили для того, щоб не допустити Франка очолити катедру української літератури спочатку у Львівському, а згодом і в Чернівецькому університетах. І це за обставин, що чужинська на тоді в тих краях влада не була проти. Самі ж українці - чолові діячі-інтелігенти -  надалі кругом  випихали свого здібного і талановитого побратима. Щоб прогодувати сім’ю, Франко змушений був працювати… коректором у польській газеті.   

Запитання:

Хто знає тепер тих, хто очолював у ту пору ті катедри? Що зробили такі для нації, окрім як топити, компрометувати, знесилювати своїх? І хто тепер не ставить у приклад чин служіння нації самого Франка? 

Компрометація Івана Огієнка

У лютому 1917 року молодий доцент Київського університету Св. Володимира закликає колег відмовитися від російської й почати читати студентам лекції українською – імперія ж зникає на очах. Крім доцента Шаровольського,  його ніхто з угодовської професури не підтримав. Більше того, колеги самі зініціювали звільнення його з роботи, звинувативши в сепаратизмі і зазіханні на честь царя. 

Через 15 років історія повторилася у Варшаві. 1933 року безробітний професор засновує там для всіх українців Європи і Америки журнал «Рідна Мова», головним гаслом якого стала відома тепер крилата фраза «Для одного народу – одна літературна мова, один правопис». Цього разу його не підтримав розсварений між собою провід української еміграції. Опоненти вміло підбурили вчителів українських шкіл Перемишлянського повіту, підкинули їм ідею про так зване москвофільство Огієнка. Делегація тих амбітних учителів на своєму з’їзді закликає батьків своїх учнів… не передплачувати, ба більше – публічно бойкотувати журнал «Рідна Мова»…  

Запитання: 

Що тепер чути про тих вчителів  і хто тепер Іван Огієнко не лише для української діаспори, а й всієї України?                 

Компрометація Софії Русової 

Певне, багато українців уже знають, що в цієї діячки не було жодної краплини української крові (мати – француженка, батько - швед). Але через  безтямну любов до свого чоловіка і рідної йому Чернігівщини  Софія так же безтямно працювала  заради національного відродження українців. 

Українізувала школу в чернігівській Олешні, фактично вирвала з рук  російської влади дозвіл відкрити перший у Києві українськомовний дитячий садок, заснувала  перший дитячий журнал українською, розробила засади національного виховання українських дітей.

Їй заважали, її ненавиділи, зневажали – кругом і всі зі «своїх». Бо була не така як всі. А найбільше приклалися до компрометації Русової вже в новітні часи низка «заслужених працівниць України» з головної бібліотеки в Чернігові імені російськомислячого і російськодіючого Короленка. Щоб не допустити перейменування її на честь справжніх засновників – Софії та Олександра Русових, ці діячки культурного фронту пустили в краї поголос, що Софія Русова втекла з України, і коли в нас люди вмирали з голоду, вона «жирувала» на ситому заході….

Запитання: 

Чого добилися сучасні компрометаторки Русової? Цілком протилежного: обласна влада таки замінила очільницю бібліотеки, а на прапорі цього важливого державотворчого закладу таки ствердилося, варто сподіватися -  назавжди, ім’я справжніх українських патріотів Русових.

Отож, у всіх трьох випадках справедливість перемогла.

Певний, що і в цьому двобої з явними ворогами українського в Україні переможе Ірина Фаріон. Сміливості й відваги їй не позичати. 

Втім, мало би бути більше тих із числа української бюджетної  інтелігенції, часто мовчазної, боязливої, послушної і мало думаючої, хто розуміє, що і хто стоїть за цією компрометацією.   

І насамкінець.

Із численних розважливих коментарів до цієї прикрої історії, що побутують у відкритому медійному просторі, хочу виділити ось цю влучну думку мого побратима за професією і духом -  справді Народного Журналіста і справді Народного Артиста Анатолія Матвійчука: «Основна проблема Ірини Фаріон - це те, що свідомо чи напівсвідомо, майже наодинці, вона протистоїть сьогодні всій старій гігантській машині, яка утримує конфігурацію інформаційного олігархічного простору нашої держави, який повністю тримається на протекціонізмі, корупції і абсолютній аморальності. І це дратує і навіть доводить до сказу людей, які бачать речі не такими, як хотілось би володарям Матриці, а такими, як вони є насправді.

Бо коли Україна зрозуміє істину, мовою Фаріон говоритимуть мільйони!»  

Таки говоритимуть! Бо Фаріон захищає мову Шевченка, Франка, Огієнка, Русової, мову нашої нації, її майбутнє.

У нас немає в цій жорстокій і несправедливій війні іншого вибору.

Микола Тимошик,                                                                               

головний редактор Українського Інформаційного Простору.