Авіатора, який 30-річним був приречений на інвалідність, бджоли повернули в небо

Журналіст DailyLviv.com дізнався про цікаву і повчальну історію одужання нині вже пенсіонера, колишнього авіатора Миколи Демченка (на фото), якому 1 січня 2024 року виповниться 63 роки. 

"У 90-му році минулого століття у мене почалися проблеми зі здоров'ям, - розповідає Микола Демченко. - Причину моєї хвороби з діагнозом ревматоїдний поліартрит я не знаю. Зауважив, що почав боліти великий палець на одній нозі. Потім - на другій. Згодом біль до колін дійшла. Набрякали спочатку ноги, потім хребет, і так повзла хвороба аж до шиї. Через рік-півтора я вже майже не ходив - не міг. Тоді ми сім'єю переїхали з Вінниці до Львова - і я звернувся до традиційної медицини. Кілька разів лежав у ревмовідділенні на вулиці Інститутській у Львові. Осінь - весна - осінь. Раз на пів року, коли загострення. Лікарі робили все, що могли, але від безсилля перед цією хворобою розводили руками і казали, що мені загрожує інвалідність, візочок і все таке решта. На моїй медичній книжці з'явилася червона смуга - моя хвороба вважалася невиліковною. Дотепер згадую ті жахливі часи, коли я приходив додому, набирав ванну гарячої води і залізав у неї, щоб хоч трохи біль відпустив. 

Останнього дня у лікарні, коли мені мали робити дуже складну операцію на колінах - готувалися колоти дуже дорогі препарати, на сріблі чи на золоті, сама завідувачка відділення сказала мені і як зізнання, і як пораду: "Вибачте, ми вже не можемо нічого зробити, може, ви пошукаєте щось інше". Я їй дотепер вдячний і віддаю належне, бо - повтрюся - все, що могла зробити традиційна медицина, зробила. Ультразвуки, лазерна терапія, масажі, озокерит... Хто мав діагноз ревматоїдний поліартрит, той знає його вирок - інвалідність, візок. Мені таке загрожувало через пів року. На той час я вже мав від споживання великої кількості різних фармпрепаратів ще й виразки шлунку і 12-палої кишки, а також низький вміст гемоглобіну у крові. Суцільна біда...

Це була осінь 1992 року. Я прийшов додому, а дружина мені каже: "Я почула по радіо, що десь на вулиці Панаса Мирного, 12 відкрилася клініка, яка лікує чорнобильців після різних хвороб - променевих й інших. Може, там і тобі допоможуть?" Я ж був готовий на все після того, що мені сказала завідувачка відділення. Бо я ще дуже хотів жити, дуже хотів літати. Тоді дружина взяла мене попід руки і привела туди, до Івана Йосиповича Пилипчука. Він зразу викликав у мене довіру, я б навіть сказав, що він вселив цю довіру в мене. Мені було лише 30 років, і я ще дуже хотів не лише ходити й бігати, але й літати. А хвороба жорстко зупинила мої улюблені заняття авіатора і планериста. 

Отак почав апітерапевт, якого ми між собою з повагою називаємо "Йосипович", ставити мені бджоли: одну, дві, чотири, шість. І десь через 2-3 тижні - дивовижно! - я вже не те, що ходив - бігав у прямому сенсі цього слова. А до того я ж лікувався майже два роки - і без успіху. Після такого щасливого шивдкого одужання я ще двічі впродовж року проходив курси бджоловжалювання. Восени 92-го і навесні 93-го. Все пройшло добре. Іван Йосипович тоді сказав, що ще раз треба буде восени пройти курс для реабілітації. Але я вже з весни зовсім забув, що у мене боліло. Успішно пройшов лікарську і льотну комісії, повернувся до своєї улюбленої льотної справи, почав знову літати. І просто щасливий з того всього забув піти на бджоловжалюванння втретє. Знову почав працювати льотчиком-інструктором і спортсменом-планеристом.  

У 1994 році я став чемпіоном України з планерного спорту. І за це мені тоді присвоїли звання майстра спорту України. А в 1996 році у моїй сім'ї стався щасливий сюрприз. У нас з дружиною вже росли троє хлопців, а тут несподівано народилася донечка. Це для всіх нас був найбільший подарунок долі. Після такої моєї хвороби.

Наступного разу я знову звернувся до апітерапевта Пилипчука майже через 30 років - аж у 2020 році. Упродовж 30 років не ходив до лікарів, не вживав ніяких ліків, ніяких процедур - нічого. Мені нічого не боліло. А в 2020 році зима настала, трошки почало викручувати суглоби. На погану погоду навіть у здорових людей трохи суглоби дошкуляють. Так я знову пішов на бджоловжалювання, то якраз було перед ковідним карантином-епідемією. Ніяких вакцин від коронавірусу не робив і навіть на легку застуду не хворів. Почуваюся дуже добре. Дуже вдячний Івану Йосиповичу. Мені 63 роки виповниться 1 січня.

Я би порадив людям, які йдуть на бджоловжалювання, для такого лікування мати бажання, віру і довіру. Бажання жити, працювати, віру в те, що в тебе буде все добре, і довіру до тих лікарів, які тобі пообіцяли, що поставлять на ноги. Іван Йосипович мені чітко сказав: "Я тебе поставлю, тому я дуже вдячний йому".

Мої діти навчалися у Львові у восьмій школі. Там працювала одна жінка, яка сказала, що її ноги настільки набрякли, що вона вже не може ходити. Я їй сказав, куди треба йти, щоб зарадити хворобі. І вона мені через пів року сама перетелефонувала з великою подякою. "Слухайте, - каже вона. - сталося диво. Я вже взуваю босоніжки: не ходжу, а літаю!". Вона знала, як я люблю це останнє слово. 

Дехто з традиційних лікарів каже, що моє одужання - це унікальний якийсь випадок. Але ж то не мій випадок унікальний, то унікальним є метод бджоловжалювання Івана Йосиповича Пилипчука. 

На Вінничині немає апітерапевтів, які лікують бджоловжалюванням. Я шукав у Києві, в Одесі - також не знайшов. Є бджолині хатки, але то інше. Ставити бджолині жала, думаю, вони просто бояться. Іван Йосипович добре знає правильні акупунктурні точки вздовж хребта і там впевнено вишукує ті, які "відповідають" за імунітет, за зони організму. 

Про себе - коротко? Я закінчив Віницький політехнічний інститут, де захопився авіацією. Літав у Вінниці, Рівному, Львові, Києві, Дніпрі, в Криму. Ми з Вінниці на планерах без двигунів літали до Києва. Для мене польоти - це життя. Востаннє літав у Вінниці у п'ятдесятирічному віці. Навчав курсантів, консультував. Мої курсанти зараз воюють: на МіГах літають".

Читайте також: Професор-математик ЛНУ відкрив формулу здоров’я

Жало лікувальної бджоли не можна виймати ще 20 хвилин, - лікар