Як у Польщі збирають докази рашистських злочинів в Україні

Українська служба Польського радіо поговорила з польським істориком, директором Інституту солідарності та мужності імені Вітольда Пілецького Маґдалєною Ґавін і координатором волонтерів Центру імені Рафала Лемкіна Якубом Керсіковським про злочини рашистів в Україні, роботу Центру ім. Лемкіна і майбутнє документування та засудження російської агресії проти України, пише Dailylviv.com. 

Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну триває вже майже чотири місяці. Рашисти вбивають, ґвалтують та грабують. Аби притягнути винних до відповідальності, українські та міжнародні правоохоронці, слідчі та прокурори почали збирати докази воєнних злочинів з перших днів повномасштабного вторгнення. У Польщі збором доказів займається Генеральна прокуратура, але також при Інституті Пілецького був створений спеціальний Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна. Працівники центру збирають свідчення жертв і свідків звірств росіян в Україні. Інститут Пілецького - це урядова організація, що має великий досвід у зборі, збереженні та обробці свідчень жертв, адже історики та науковці роками досліджують злочини тоталітаризмів ХХ століття.

«Я була під окупацією з 24 лютого до 10 березня в місті Буча. Ввесь час я сиділа в підвалі власного будинку. Російські війська окупували наш мікрорайон упродовж місяця. Я на власні очі бачила, як російська військова техніка зайшла в наш мікрорайон, розташувалася на нашому подвір’ї. Навпроти моїх вікон вони поставили п’ять танків. Це було на вулиці Центральній. Кожний день вони заряджали танки й після 16-ї години стріляли з нього в сторону Ірпеня. Стояли великі КамАЗи з боєприпасами й пальним. На нашому подвір’ї стояли танки або БМП – бойові машини піхоти, військові фури з літерами V. Російські військові вламувалися в наші квартири й жили в них. Вони заборонили нам виходити на вулицю, ходити по ній. Якщо хтось виходив, то мав носити білу пов’язку. Тих, хто був без неї, вони розстрілювали. В підвалі сусідського будинку навпроти були закатовані п’ятеро чоловіків. Після катувань їх вбили вистрілом в потилицю. Вони стріляли з автоматів по шинах приватних авто, проколювали шини, щоб люди не могли втекти з міста. Також були випадки, коли вони перевертали приватні машини на бік, щоб закрити ними танки від ударів української армії. З вікон будинків вони викидали матраци та ковдри й накривали ними техніку. Також вони розстрілювали собак, що були кинуті господарями. Вони застрелили собаку породи боксер, що належала моїй знайомій. Під час евакуації я бачила на узбіччі велику кількість розстріляних машин з написом «діти». Під час окупації пропав мій двоюрідний брат, 1974 року народження. Він вийшов з дому на роботу, де він годував собак. Ввечері 5 березня я розмовляла з ним телефоном. Під час тієї розмови він сказав, що по дорозі бачив стрільбу. Він сказав, що у його приятеля горить будинок. Після цього зв’язок зник. З того моменту і по сьогоднішній день я не можу вийти з ним на зв’язок. Я нічого не знаю про нього. Тіло мого двоюрідного брата не знайшли. Можливо, його забрали в полон. До нас у Бучу приїжджала якась французька фірма, я не знаю її назви, і безплатно робила тести ДНК на місці. Я звернулася до фірми, вони сказали, що результати будуть за два тижні. Ми ще нічого не отримали. В підвалі дитячого садка тримали 250 мирних жителів. Там утримували й дітей. Я сама бачила, як російський військовий розбив вікно у квартирі на першому поверсі, увійшов всередину, щоб пограбувати. Всі квартири багатоповерхових будинків по сусідству були пограбовані. З-поміж них і моя квартира. Це сталося після мого від’їзду. Я бачила, як вони стріляли по дверях магазинів, вибивали замки, вдиралися і грабували. В будинок моєї ровесниці, що жила на вулиці Яблонської, потрапив російський снаряд. Коли її чоловік хотів загасити вогонь, солдати Російської Федерації витягли його на подвір’я, поставили на коліна і вистрілили йому в голову на її очах», - це історія Світлани, жительки Бучі, яку вона розповіла волонтерам Центру імені Рафала Лемкіна. Це одна з сотень задокументованих історій, що свідчать про звірства рашистів на території України. Волонтери Центру ім. Лемкіна документують ці розповіді, аби майбутні покоління знали про те, що відбувалося у Східній Європі у 2022 році.

Якуб Керсіковський – координатор волонтерів Центру ім. Лемкіна. Він зазначив, що у Польщі вже працює понад 100 волонтерів, що займаються збором свідчень жертв рашистських злочинів. Кожен волонтер проходить обов'язковий тренінг насамперед із захисту персональних даних, а також - з психологічної підготовки. Потім їм дають анкети, які були спеціально створені для документування розповідей очевидців та жертв. Якуб Керсіковський розповів, як відбувається процес збору свідчень.

- Насамперед волонтери, працівники Центру ім. Лемкіна знаходять місця перебування українських біженців, домовляють про візити, відправляються туди й пропонують свідкам заповнити спеціально підготовлену анкету. Важливо, аби при заповнені анкети разом зі свідком або жертвою був працівник нашого центру. Річ у тому, що ця анкета доволі детальна і довга. Ми не можемо відправити комусь анкету, щоб ця людина заповнила її та відправила нам. Ми так не робимо, адже ми дбаємо про безпеку особистих даних, про безпеку свідків. Ми не можемо їм дозволити робити це без нагляду. Також треба брати до уваги, що у біженців є члени родини, які все ще залишаються на території України й так далі. Тому завжди при заповненні анкети присутній волонтер. Потім він або вона заклеює її, і разом з волонтером або працівником анкета повертається до інституту. Оскільки в цій анкеті є конфіденційні дані, то вона не може просто десь лежати.

Якуб Керсіковський зазначив, що анкета розділена на дві частини. В першій частині біженці розповідають все, що вони самі вважають за потрібне, а друга частина складається з 40 питань, що скеровують людину. Якуб Керсіковський розповів про основні принципи, якими керуються волонтери Центра ім. Лемкіна при заповнені цих анкет.

- Для нас найважливіше – комфорт наших свідків. Ми робимо все, аби процес документування не був травматичним. Атмосфера має бути спокійною, наскільки це можливо. Ми не маємо створювати додаткового стресу для наших співрозмовників. Другим найважливішим принципом нашої роботи є безпека особистих даних. Ми не фотографуємо, не фіксуємо жодної інформації, яка б могла допомогти в ідентифікації наших співрозмовників. Ми стараємося гарантувати безпеку людині, інформації, яку ми отримали. По-третє, це має бути добровільний вибір. Кожний, хто звернеться до нас, тобто до інституту, або кожна людина з центру для біженців, з якою ми самі зв’яжемося, має добровільно виразити згоду на надання свідчень. Ми нікого не змушуємо цього робити. Звичайно, ми заохочуємо до цього, пояснюємо, як потім ці анкети будуть використовуватися, чому важливо її заповнити. Але кожний добровільно приймає рішення. І на цих трьох принципах: комфорт свідка, безпека та добровільність, - ґрунтується робота волонтерів.

Якуб Керсіковський є координатором волонтерів Центру імені Рафала Лемкіна, але він сам особисто бере участь у зборі свідчень українців.

- Часом я їжджу до центрів прийому біженців, але через мовний бар’єр – я не говорю українською – я можу займатися тільки організаційними питаннями. Я знаходжу місце для розмови, готую чай, приношу анкети й так далі. Однак в безпосередньому контакті зі свідками перебувають наші працівники, які говорять українською або російською. Зазначу, що нашими волонтерами можуть стати тільки люди, які знають українську мову, а ще краще – російську та українську.

Українці розповідають про масову агресію проти цивільних осіб, тобто терор і залякування мирного населення, що стали основною характерною рисою цієї війни. Якуб Керсіковський зазначає, що часами волонтерам та працівникам після таких розмов потрібен час на те, щоб прийти в норму.

- Так, декому потрібен відпочинок. Наші волонтери з 24 лютого, з першого дня, як до Польщі почали прибувати біженці, волонтерили в усіх цих місцях. Вони допомагали громадянам України, які прибували до Польщі. Можна сказати, що це допомогло їм трохи заґартуватись, тобто їм знайомі ці реалії. Вони вирішують, чи долучитися як волонтери до Центру ім. Лемкіна, тому що їм знайомі реалії війни, тому вони дуже ефективні.  

Центр документування російських військових злочинів був названий на честь Рафала Лемкіна – польського та американського юриста єврейського походження, який відомий, перш за все, як автор терміну «геноцид». Тож я запитала у директорки Інституту Пілецького Маґдалєни Ґавін, чи називаючи центр на честь Лемкіна, історики та дослідники ставили собі за мету довести, що злочини росіян на території України – це геноцид.

- Взагалі Лемкін має більший широкий зв’язок і з Польщею, і з Україною. Лемкін – польський інтелігент єврейського походження. Він закінчив університет у Львові, потім жив у Варшаві на вулиці Кредитовій. Він ввів термін «геноцид» в міжнародну правову систему. Цей термін був прийнятий на засіданні ООН в 1948 році. Також не забуваймо, що він перший у світі, наскільки я пам’ятаю, в 1950-х роках висунув тезу, згідно з якою голодомор в Україні, що був спричинений діями Росії, є яскравим прикладом геноциду. Це не додало йому друзів. Холодна війна мала свою динаміку, це було протистояння демократичного світу, який очолила Америка, і Радянського Союзу. Однак у той період ніхто не описував злочини радянської влади, які були скоєні у минулому. Лемкін помер в кінці 1950-х років. Я хочу звернутися до української діаспори, до українців з проханням пам’ятати про  його заслуги.

Повертаючись до вашого питання, яке є дуже важливим: чи це геноцид. Ми стали свідками жахливих воєнних злочинів, злочинів проти людства. Наміри путіна мали риси геноциду, адже він почав цю війну, тому що не визнає існування українського народу. 

Коли ми говоримо про геноцид, то мова йде, перш за все, про цілковите або часткове знищення якоїсь етнічної групи, беручи до уваги її етнічні риси або релігійні. Лемкін сформував це поняття не під впливом подій Другої світової війни. Він ще в ранні роки помітив, що в історії трапляються такі випадки, що знищується ціла група людей, і це відбувається не на полі бою. Лемкін колись говорив, що читав «Quo vadis» Генрика Сєнкевича і помітив, що однією з перших груп, яку піддавали знищенню через релігію, були християни. Якщо слідувати цій логіці, то ми бачимо, що не всі українці приречені на загибель, це не Голокост, це не цілковите знищення, але українці стали жертвами саме через свої етнічні й культурні риси. Їх вбивають через те, що вони представники українського народу.

Знищення культурної спадщини, знищення українських підручників, українських книг на окупованих територіях – чи це також докази геноциду українського народу?

Коментує Маґдалєна Ґавін:

- Так, це наслідок того, що путін не визнає українського народу і української культури. Знищення шкільних підручників, запровадження на окупованих територіях «нової» версії історії, змушення дітей до її вивчення – це не випадковість. Все це наслідок першочергового геноцидного наміру. Путін хотів окупувати всю територію України за 72 години, йому це не вдалося, він програв. Перш за все, він хотів запровадити там уряд, який би раз і назавжди знищив українську культуру з поверхні Землі і з людської свідомості. Йому це не вдалося, але він не відмовився від своїх намірів. Ми не можемо забувати про це. Ми не можемо ігнорувати той факт, що на окупованих територіях російські солдати грабують культурні заклади. Таким чином вони знищують матеріальну пам’ять, яка є носієм нематеріальної пам’яті. Нам, людям, необхідні пам’ятки, матеріальні свідчення нашої пам’яті.

Говорячи про збереження свідчень про звірства рашистів на території України, директор Інституту Пілецького зазначила, що міністри культури Польщі та України чи політики вищого рангу могли б обговорити створення в Центральній та Східній Європі організації, яка б зберігала свідчення українців.

Таким чином ми могли б вберегти Європу від негаціонізму. Це явище буде розповсюджуватися. Дуже легко маніпулювати громадською думкою: показати одного російського солдата, який скаже, що його катували українці, показати зруйновані багатоповерхівки та звинуватити у їх знищені українців. Все це ми побачимо у майбутньому. І саме від нашої солідарності, від нашої спроможності сказати цьому явищу «ні» все і залежить.

Дар'я Юр'єва

Генасамблея ООН усунула росію з Ради з прав людини: як країни голосували

Росія не виконує рішення Міжнародного Суду ООН про припинення війни в Україні

Російські окупанти почали вчиняти злочини проти людяності, - міністр оборони

Кожна держава в світі має визнати геноцид українського народу, - ВРЦіРО