Спалах коронавірусу для медицини зараз те саме, що і напад російських військ на Україну в 2014-му, - Беглов

Пост у Фейсбуці консультанта в україно-швейцарському проекті "Розвиток медичної освіти", лікаря, який перебуває зараз в Італії у складі групи українських медиків, відряджених туди, Гліба Беглова став топ-новиною нашого інформаційного простору. Він має майже 6,5 тисячі поширень. Хоча, будьмо відверті, більшість із нас про це або добре знала, або здогадувалася. Але звиклася жити-виживати з цим знанням. А сьогодні, в час пандемії COVID-19, таке виживання може стати проблематичним. Тому з вуст лікаря, який на власні очі на прикладі італійських лікарень побачив різницю між системомю охорони здоров'я в Україні та Італії, ця правда звучить як вирок. Вирок усім реформаторам української медицини. Вирок усім політикам, які піарилися і піаряться на тому, чого немає. Вирок нам, мешканцям України, які погодилися на таке майже "твариняче лікування" - щоб не образити цим терміном ветеринарні клініки за кордоном. Карантин - не єдині ліки від коронавірусу. Потрібна ще максимальна управлінська мобілізація навіть того бідного ресурсу, який ми маємо. Це те, що має зробити вертикаль: від МОЗ до районних лікарень. 

Подаємо повний текст посту Гліба Беглова: "Мене запитують, чи не страшно мені тут. Сьогодні я вперше впіймав себе на думці, що страшно. Не за себе. Дивлячись на обладнання, яке є в цій, достатньо невеликій лікарні, мені страшно за те, як ми зможемо впоратися вдома з значним збільшенням пацієнтів, лікуючи їх термометром, крапельницею та червоним ковпачком.

В італійській лікарні, де я працюю зараз, при звичайному режимі роботи було одне реанімаційне відділення з шістьма ліжками, одне з яких - в ізоляційному боксі. В один із найскладніших днів до них поступило одразу 70 пацієнтів у важкому стані, які потребували реанімації. Зараз тут обладнано п'ять реанімаційних відділень. На момент нашого приїзду в них було близько тридцяти пацієнтів на апаратах штучного дихання. Тобто кількість важких пацієнтів збільшилась вшестеро. Ще близько п'ятдесяти пацієнтів були у відділенні інтенсивної терапії.

Роботу лікарень у межах цього регіону перерозподілили таким чином, що ця лікарня стала приймати лише ковід-позитивних пацієнтів, у той час як інші лікарні взяли на себе решту пацієнтів.

І мова не іде про те, що якась лікарня має ліпше обладнання, а якась - гірше. Вони всі однакові. Просто кількість ліжок у них різна.

Для того, щоб забезпечити надання допомоги в моїй лікарні, пацієнтам, кількість яких стрімко збільшувалась, сюди привезли обладнання з інших регіональних лікарень. Але не це стало проблемою. Найбільший виклик, з яким стикнулася система охорони здоров'я, це нестача персоналу. Переважно це медсестри та молодші медсестри, які тут виконують багато функцій. Набагато більше, ніж в наших умовах. Тому їх також з інших лікарень регіону перевели на тимчасову роботу сюди. Таким чином, перерозподіливши ресурси, отримали більше можливостей та ізольовані лікарні, які переорієнтували повністю на допомогу інфікованим пацієнтам. Транспортне сполучення обмежене, але це не призвело до такого колапсу з медичним персоналом як у нас, оскільки тут кожен має власну машину.

Гостьовий персонал інколи погано орієнтується в тому, де, що є в лікарні і які документи необхідно заповнювати і тоді я відчуваю себе майже своїм, оскільки так само, як і вони на перших чергуваннях, не знав куди бігти за кисневими масками чи санаційними катетерами.

Таке збільшення навантаження на систему та перепланування її роботи системи не призвело до колапсу чи нестачі обладнання або витратних матеріалів. Тут є все і в достатній кількості. При кожному вході у відділення я вдягаю дві пари рукавичок та новий костюм. Перед кожним пацієнтом я вдягаю ще одну пару рукавичок, а після того як знімаю, дезінфікую нижній шар рукавичок розчинами, які є всюди у відділенні і все це є. Ба більше - я можу вибрати, який розмір рукавичок мені підходить. Тут ніхто не рахує, скільки пар рукавичок або катетерів він витратив за день, скільки метрів бинту відмотано, скільки флаконів фізрозчину введено, записуючи це в нескінченні журнали. Ти просто береш все, що тобі необхідно: від серветок до кисневих балонів, які стоять у коридорі під стінкою. Якщо необхідно перевезти пацієнта з відділення у відділення, ти береш кисневий балон, від’єднуєш від пристрою моніторінгу невелику портативну його частину, яка має свій окремий екран, готуєш пацієнта і прямуєш разом з ліжком-каталкою в ліфт по коридорах, в яких можуть розійтися дві каталки одночасно, оскільки цілком імовірно, що назустріч буде нестися каталка з іншим пацієнтом і часу на пошуки альтернативних шляхів немає. І це неможливо порівняти з українськими лікарнями, де часто може не бути жодної пари рукавичок. Де все, аж до сечових катетерів, купується пацієнтами, а рукавички в кращому випадку є одного розміру, якщо є взагалі. Де для того, щоб виконати маніпуляції, потрібно спочатку дочекатися, щоб родичі пацієнта принесли все необхідне і лише тоді з'явиться можливість щось зробити.

Зараз тут в Італії у мене в відділенні лежить літній пацієнт, який декілька днів тому втратив свою дружину так само хвору на коронавірусну інфекцію, а його донька - у відділенні на поверх вище. Хто би їм купив все - від серветок - до антибіотиків - у нашій українській реальності, де в лікарні немає навіть цефтріаксону?

Ситуація, яка зараз розвивається в Україні зі забезпеченням лікарень, нагадує мені 2014 рік, коли добровольці, вдягнуті волонтерами "в те, що змогли знайти", пішли захищати Україну від вторгнення російських військ. І це "те, що змогли знайти" було в рази краще, ніж те, що потім дала їм країна. Ця строката юрба тоді собою затулила всіх нас від загрози, що поставала на сході країни.

Керівництво лікарень зараз, так само, як в 2014 році командування українського війська, забороняє персоналу казати правду про нестачу всього та неготовність. А волонтери всіма силами купують засоби захисту, апарати штучного дихання, медикаменти, об’єднуються в мережах, допомагаючи медикам дістатись на роботу.

Безумовно, італійцям важко. Вони працюють виснажуючись, але мають необхідне, щоб надати потрібну допомогу. Хотілось би мати більше, але з тим що є можна надати допомогу. Вони хотіли би, щоб було більше апаратів штучно дихання або інфузоматів, які передали в новостворені реанімації, і це разюче впадає у вічі порівняно з українською реальністю, в якій перед тим, як перевезти пацієнта з операційної в палату, необхідно знайти інфузомат і бажано працюючий, а подорож на КТ перетворюються на біг з перешкодами, де, долаючи численні пороги, треба забігати в інші палати, оскільки там є кисень та апарат штучної вентиляції легень, після чого можна швидко перебігти до наступного такого пункту. І при цьому кожен, хто потрапляє на посаду міністра каже, що у нас ідеальна система, яку необхідно лише трохи забезпечити, але та модель, яку ми маємо, точніше мали до 1 квітня цього року, функціонально не спроможна забезпечити навіть існуючих пацієнтів, не кажучи про стрімке збільшення нових. Спалах коронавірусу для медицини зараз те саме, що і напад російських військ на Україну в 2014-му. І ось від цього стає страшно. Від популізму та викривлення даних про готовність, від випадкової каруселі міністрів та їх безвідповідальності. Я бачу своїх колег тут і знаю багатьох вдома, хто почне надавати допомогу не замислюючись, але так само я знаю як їм не вистачає практично всього, що я бачу тут.

Звісно хочеться сподіватися на те, що в Україні буде оптимістичний сценарій розвитку епідемії, але планувати ресурси необхідно виходячи з песимістичного сценарію. Динаміка розвитку подій також каже про необхідність готуватись до другого варіанту. І це не означає паніку, це означає лише здоровий глузд та здатність до аналізу та планування, що, як ми бачимо, не наш ‘коньок‘, починаючи з Санжарів та «легендарних» видатних лікарів, які зникають з горизонту швидше, ніж встигають додати до забезпечення своєї старості ще трохи суспільних ресурсів.

Хотілось би бачити чіткий план перерозподілу ресурсів на рівні країни, області, регіону, а не метушливі рухи в різних напрямках. Мають бути чіткі фази входу та виходу з кризи. Однією з перших фаз мала би стати підготовка людських ресурсів - це найскладніший момент для будь-якої країни, як для Китаю, так і для Італії, Німеччини чи Франції. І тут важливе навчання, швидкий обмін інформацією - актуальною та об’єктивною, а не створення ‚вінницьких‘ протоколів лікування Covid-19 чи не встигаючих за розвитком подій наказів. Судячи з десятків випадків зараження медиків вже на початку складної ситуації в Україні, ми бачимо результати відсутності цього етапу. Хочеться вірити, що наша присутність в Італії - це частина цього плану і, звісно, ми зробимо все, що від нас залежатиме - для допомоги як тут, в Італії, так і потім в Україні, однак є багато можливостей паралельно організувати підготовку персоналу. 

Перерозподіл ресурсів мав би включати визначення лікарень для лікування лише вірусних хворих, виходячи з песимістичного варіанту розвитку події. Відповідно обладнання з інших лікарень перевезти в ці визначені лікарні. Звісно, це чи не найбільша проблема для України, де попри заяви про «одну з найкращих систем охорони здоров’я» вона насправді настільки не спроможна діяти злагоджено, що навіть ларингоскопи лікарі купують за свої кошти, так само як і більш дороге обладнання лікарні буквально вишукують і звісно ставляться до нього як до найдорожчого і свого власного. Тому віддати апарат ШВЛ чи CPAP іншій лікарні дуже не хочеться, але в умовах епідемії так варто було б зробити.

Маючи час завдяки тому, що Україна входить в кризу пізніше, можна навчитися на прикладі інших і вже мати план з декількох етапів та готовність лікарень станом на сьогодні, а не поодинокі спроби підлатати дірки.

Після першої підготовчої фази, яка мала би бути пройдена ще в лютому-на початку березня, наступна мала би стати масовим тестуванням та визначенням контактів з інфікованими. Але вже після першого летального випадку в Радомишлі і потім початку поширення хвороби в Чернівецький і Тернопільській областях стало зрозуміло, що і цього не відбулось. Намагання міряти температуру водієві дешевими китайськими термометрами через вікно автомобіля на холодному повітрі викликало щонайменше здивування. Заяви про термометрію в аеропортах, якої насправді не було, сотні заробітчан, які повернулись приватно та невеликими групами, призвело до неконтрольованого розповсюдження вірусу. І програвши всі попередні етапи, зараз варто сконцентруватися на якісній допомозі тим, хто хворий, на підсиленні спроможності лікарень, виходячи знову ж таки з принципів критичного мислення та відвертих даних, а не сподівання на «авось пронесе».

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook