14:21 25 вересня 2021 р.
Про євангельську церкву «Гефсиманія», що розташована на перехресті вулиць Кульпарківська-Антоновича, знають не так вже й багато львів’ян. Це не дивно, адже її пастори і віряни не розвішують по місту білбордів і майже не з’являються у ЗМІ.
Добрі справи треба робити тихо, без реклами, вважають тут, пише Dailylviv.com.
За понад майже 27 років у Львові таких справ у церкви було чимало. Це - і допомога нужденним сім’ям, і служіння пацієнтам у геріатричному пансіонаті, і допомога у реабілітації осіб із різноманітними шкідливими залежностями, і багато іншого.
Проповідуючи Слово Боже, у «Гефсиманії» не лише моляться, а й намагаються підтримати тих, хто опинився в скруті.
Усе починалося 7 квітня 1994 року, коли Християнська Євангельська церква «Гефсиманія», як громада, почала служіння Господу у Львові зі спільної євангелізації на велотреку СКА.
Тоді тут проходили спільні молитви об’єднань євангельських християн баптистів (ЄХБ) та християн віри євангельської (ХВЄ) п’ятидесятників за участю проповідника Віктора Гамма зі служіння відомого американського євангеліста Біллі Грема.
«Нашу першу, після євангелізації на велотреку 1994 року, у Львові церкву «Гефсиманія» ми починали з восьми людей, а через чотири роки вона зросла до майже трьохсот», - згадає пізніше перший пастор церкви «Гефсиманія» Ілля Шміляховський в одному зі своїх інтерв’ю.
Скільки саме членів налічує «Гефсиманія» нині, достовірно не може сказати навіть її настоятель Валерій Марченко. Адже двері церкви відчинені для всіх. Окрім тих, хтось прийшов і залишився, він бачить дедалі більше нових облич на богослужіннях. Хтось дивиться служіння у прямому ефірі – часи карантину спонукали пастора і дияконів адаптуватись до нових викликів. А хтось за ці роки молиться в сімейних та домашніх групах, і в такий спосіб несе Євангеліє своїм друзям, знайомим.
Одне відомо точно: до «Гефсиманії» йдуть ті, хто потребує Бога у серці. «Кожна людина, ким би вона не була, потребує Бога, – упевнений Валерій Марченко. – Без Нього в душі утворюється порожнеча, яку неможливо заповнити нічим іншим. Один намагається піти з головою в роботу, інший шукає розради в розвагах чи алкоголі, але це все не допомагає. Потреба Бога є природною потребою для людини, і немає спокою, допоки не впустиш Його у своє серце».
«Тут моя сім’я»
«До церкви «Гефсиманії» я прийшла ще зовсім малою, – згадує Олена Воровченко, яка сьогодні керує дитячим музичним клубом «Ангелятко». – Мене привела сюди мама, і я взагалі не пам’ятаю себе поза церквою. Я тут виросла, тут мій дім, моя сім’я. Нам, дітям, у «Гефсиманії» завжди було дуже добре: ми співали, танцювали, бавились у різні ігри. І при цьому засвоювали уроки Слова Божого – легко і ненав’язливо, без жодного примусу, бо це для нас і не було подібне на якийсь урок».
Згодом Олена зустріла у церкві свого майбутнього чоловіка - В’ячеслава. Нині подружжя разом займається з діточками: дружина керує хором, а чоловік навчає їх англійської мови в «Англійському клубі Святого Миколая», разом організовують різноманітні дитячі виступи, концерти. В'ячеслав має сертифікат Кембріджського університету на професійне викладання англійської.
«Навчання англійській в «Англійському клубі» відбуваються у нас щосуботи, – розповідає диякон В’ячеслав Воровченко. – Є групи до 10-ти і після 10-ти років. На відміну від школи, де учитель мусить бути академічним, ми можемо собі дозволити бути і вчителями, і аніматорами водночас. Девіз у нас один: «English is fun!» («Англійська – це весело!»). Ми стрибаємо, танцюємо, співаємо, розігруємо різноманітні конкурси, отримуємо призи, пригощаємось солодким… І в такій невимушеній атмосфері, у грі, дитина легко запам’ятовує слова, граматичні конструкції».
Це важливо насамперед для тих діточок, які не мають змоги відвідувати школи з поглибленим вивченням іноземної чи займатися із репетитором. Адже у сучасному світі знання англійської є дуже важливим, допоміжним фактором. І в церкві «Гефсиманії» дбають про те, щоб мова вивчалась легко”.
«Мама не вірила, чому я бігаю справді до церкви»
Переважно до церкви дітей приводять батьки, але трапляється й навпаки.
У родині 18-річного Любомира Німи все було саме так. Юнак згадує, що в 10-річному віці товаришував з однокласницею. І якось на пропозицію побачитись разом у вихідні, вона відповіла: «У суботу я йду до церкви, хочеш зі мною?»
Любомир Німа зізнається, що пішов до «Гефсиманії» лише з симпатії до дівчинки, але те, що побачив тут, його вразило. «Тут було класно! – каже він. – І це мене здивувало. Адже до цього бабуся водила мене до церкви, де потрібно було тихенько стояти і дуже чемно поводитись, розмовляти навіть не можна, не те що сміятися… А в цій все інакше! Коли ми з подругою виходили, я запитав, чи можу прийти знову наступного тижня».
Відтоді хлопчик з нетерпінням чекав вихідних. І одного разу мама не повірила, що малий і справді з такою радістю бігає до церкви, а не куди інде. Вона вирішила піти з ним і перевірити, що ж то за місце таке.
«Мама прийшла – і залишилась, їй тут також сподобалось, – усміхається Любомир. – У нашій сім’ї - десятеро дітей, зараз мама чекає на одинадцяту. Це дуже весело, коли ростеш у такій великій родині. І я щасливий, що мамі у «Гефсиманії» також добре».
Церква допомогла Любомирові отримати добрий фах: він отримав освіту, займається ремонтом комп’ютерів. Така підтримка багатодітних або родин, які опинилися у кризовій ситуації, – один з пріоритетів цієї церкви.
«У нашій церкві є багато заходів для дітей: англомовний, театральний клуби, музичний клуб «Ангелятко», проекти “Суперкнига”, “Найвеличніша подорож” та багато інших, – розповідає диякон Павло Васіков. – Але найголовніше – це персональне спілкування, якого так потребують, і якого, на жаль, не завжди мають сучасні діти. Ми відвідуємо сім’ї, прогулюємось, проводимо з ними час. Діти щирі і вони все зауважують. Коли ти говориш про Бога, а дитина бачить, як Він змінив твоє життя, то вона знає: у неї також все буде добре, Бог допоможе».
Просто нагодувати, підтримати матеріально – цього недостатньо. Важливо дати дитині шанс, надію, квиток у майбутнє життя. Особливо тій, яка з тих чи інших причин позбавлена такої можливості у власній родині”.
Координаторка проєкту «Допомога дітям» Мар’яна Петрова розповіла, що церква має давні партнерські відносини з євангельською церквою «Centre Street Churc» з Канади у Калгарі. Члени канадської церкви мали або мають рідних в Україні. І вони щиро відгукнулись на запит про цільову підтримку дітей з сімей у складних життєвих обставинах.
Категорії таких родин різні: бабуся, яка сама виховує двох діток при живих безвідповідальних батьках, або ж самотній батько, або ж багатодітні родини. Люди в таких ситуаціях потребують як доброго слова, поради, так і елементарних речей: їжі, одягу, іноді - невеликої грошової допомоги.
«Один спонсор опікується такою дитину у віці від шести до 18 років, – каже вона. - Це - подарунки для школи, на день народження, щомісяця - пакет продуктів і миючі засоби. Одночасно ми допомагаємо 10-12 діткам, але сподіваємось, що проект буде більш масштабним. Окрім сталої допомоги, часом можемо «залатати діру» в сімейному бюджеті, коли виник борг за комунальні послуги чи потрібно купити ліків. Як приклад – дівчинка з кризової родини, яка не змогла успішно скласти ЗНО і про навчання після школи не могла й мріяти. Спонсор оплатив їй навчання у педагогічному коледжі – чотири тисячі гривень за один семестр. Це настільки надихнуло дитину, що вона успішно склала зимову сесію і її перевели на бюджетну форму навчання. Після закінчення закладу вона знайшла роботу. З батьками, які любили зазирати у чарку, перед дитиною відкривались не вельми великі перспективи у житті. А тут зовсім невеличка грошова допомога дала той самий квиток у життя, про який говорять у «Гефсиманії».
Іти до тих, кому ти потрібен найбільше
Дмитро Семченко, який у «Гефсиманії» вже близько 20-ти років, розповів про іншу категорію людей – забутих і покинутих.
«У нашому метушливому світі, де кожен зайнятий своїми невідкладними справами, не дуже замислюються, як живеться людям у геріатричному пансіонаті для самотніх людей похилого віку, – розповідає він. – Там є п’ятий поверх, так званий «поверх смерті», де найбільш важкі пацієнти, лежачі, доживають віку. Вони приречені дивитись у стелю – більш нічого».
З 2006 року ми служимо цим людям у геріатричному пансіонаті. Даємо їм головне – не їжу і одежу, а духовну їжу, надію на те що є Господь, який любить їх і ніколи не залишить, і у вічності також.
У «Гефсиманії» організували транспортування ходячих людей до церкви у неділю на богослужіння. Хто не може їхати фізично, того відвідують у пансіонаті. Дмитро пригадує чоловіка з хворобою Паркінсона, якому лікарі давали кілька місяців життя. Але після таких відвідин і розмов про Писання та Ісуса Христа, молитов він увірував в Бога, прийняв хрещення і прожив ще п’ять років, перед тим як відійшов у вічність.
«Є у нас також старша жінка, переселенка з Криму, у якої розірвані родинні зв’язки, й зараз вона перебуває у цьому пансіонаті, – каже Дмитро Семченко. – Нещодавно вона розповіла, що завдяки Слову Божому і молитвам вона змогла нарешті знайти мир у серці, і з ними спільну мову. Вони вперше дослухались до її слів, контакт помалу налагоджується. Це дуже гарна новина».
Допомагає «Гефсиманія» і нашим воїнам на Донбасі. Окрім харчів і теплих речей, тут ще плетуть маскувальні сітки, передають військовим дитячі листи й малюнки, а також духовну зброю - Євангелія. Диякон Юрій Гимон, який курує цей напрямок, називає це невеликим вкладом у нашу перемогу. Але важливо, щоб кожен воїн, до якого потраплять ці речі, відчував: йому вдячні, його люблять, на нього чекають. За нього моляться. І нехай Бог береже його”.
21 вересня у Львові святкуватимуть День Батька
Сьогодні у Львові відзначать Всенародний день батька