Могила потонула в квітах і свічках пам'яті: до Героя Миколи Забавчука прийшли рідні і близькі
21:19 22 липня 2023 р.
Поминальна служба у Гарнізонному храмі Св. Петра і Павла і на могилі Миколи Забавчука на Марсовому полі у Львові через рік після його загибелі зібрала тих, хто пам'ятає Героя.
Про це пише Dailylviv.com.
Микола Забавчук — український спортсмен, кандидат у майстри спорту з паверліфтингу та кікбоксингу, чемпіон України з кікбоксингу серед юніорів, військовослужбовець, старший солдат 125 ОБрТрО Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня.
Чемпіон Львівської області та переможець «Кубку Галичини» з кікбоксингу, фіналіст Чемпіонату України.
Микола Забавчук народився 25 жовтня 1996 року в місті Львові.
З 5 років займався гімнастикою, айкідо, боксом і кікбоксингом. Фанат футбольного клубу «Карпати» (Львів).
Навчався у ліцеї № 21 м. Львова. Закінчив Національний університет «Львівська політехніка». Був спортсменом клубу єдиноборств «Triumph martial arts Gym» та інженером у львівському стрілецькому стенді, цікавився ІТ.
З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року пішов на фронт. Проходив службу у складі 125-ї окремої бригади територіальної оборони. Загинув 21 липня 2022 року під час артилерійського обстрілу біля м. Краматорськ на Донеччині.
Похований 26 липня 2022 року на Полі Почесних поховань 86-А Личаківського цвинтаря.
Залишилися батьки, сестра та наречена.
Спогад про Миколу розмістила Львівська політехніка на своїй сторінці. Ось кілька фрагментів розповіді:
"Його старша сестра Вероніка розповідає, що з дитинства вони були дуже близькі. Через велику різницю у віці спершу вона піклувалася про нього, натомість, підрісши, брат всю свою любов віддав двом її дітям – своїм похресникам. Вероніка згадує, що Микола завжди хотів бути самодостатнім, не залежати від інших, тому ще до вступу в університет почав підпрацьовувати. Спеціальність для навчання обрав не випадково, адже від малого цікавився технологіями, комп’ютерною інженерією.
«Пригадую, як Микола хотів навчатися у Львівській політехніці, готувався до вступу. Закінчив тут бакалаврат і магістратуру. Згодом працював інженером «Стрілецького стенду Львівської школи вищої спортивної майстерності». Його цікавила галузь інформаційних технологій, тому вивчав мову програмування JavaScrip, а після війни хотів працювати у сфері ІТ», – згадує сестра Миколи Вероніка Карачевська.
Сестра Миколи розповідає, що він одразу в перші дні війни вступив у добровольчий батальйон, далі – в лави територіальної оборони. Згодом склав військову присягу і до перемоги планував разом з побратимами захищати Україну.
«Під час навчання в Політехніці, на медогляді, помітили викривлення грудної клітки й визнали його непридатним для служби. Однак він не міг стояти осторонь та прагнув зробити свій внесок у перемогу», – каже Вероніка.
Особливо важко сестрі говорити про братові мрії. Вона зізнається, що родина й друзі завжди були для нього найважливіші. У щасті близьких він знаходив власне, намагався зробити для них все можливе: піклувався, огортав любов’ю, якої тепер так бракує.
«Ми з братом жили неподалік і спілкувалися практично кожного дня. Між нами панували дуже теплі й близькі взаємини. Також я маю чудові стосунки з його нареченою Олександрою, всі сімейні свята проводили спільно. Перед війною брат зробив їй пропозицію, і вони планували весілля. Хотіли влаштувати сюрприз батькам, втішити, розказати про все це урочисто, по-особливому. Ще пригадую, Микола довгий час хотів собаку, й уже, коли почалась війна, з нареченою вони взяли додому улюбленця, назвали його Ареєм, як давньогрецького бога війни.
На Сході Микола підтримував контакт з рідними, за найменшої нагоди намагався повідомити, що з ним усе гаразд. Але 21 липня його телефон мовчав… У вівторок, 26 липня, Львів прощався одразу з трьома героями – бійцями 125-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Чин похорону відбувся у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Поховали військовослужбовців на Личаківському кладовищі.
Рідна сестра Миколи - Вероніка Карачевська за кілька днів до річниці загибелі брата написала щемний пост пам'яті:
"Завтра мине рівно рік, як я бачила Тебе востаннє…
Завжди пам‘ятатиму 16 липня 2022-го, як НАШ день.
Знав би Ти, в якому боргу я почуваюсь перед фатумом за дивовижний і такий рідкісний на той час збіг обставин, що дозволив нам провести декілька годин тільки удвох.
Наче навмисно зорі складись таким чином, що тієї суботи діти були з Пашею і жодна з моїх подруг не змогла вирватись на каву до міста.
Наче планети спланували стати в ряд у такий спосіб, щоб Саша затримувалась і ми годинами валялись на дивані у Твоїй кімнаті, просто знічев‘я балакаючи про все й ні про що водночас…
У спогадах я тисячі разів повертаюсь в цей день, смакуючи кожну дрібничку. Твої розповіді, які тоді здавались мені такими щирими і по-юнацьки наївними.
Боксик з суші, від яких я відмовилась на твою користь. Амуніцію, котру Ти не без гордості демонстрував мені, присмачуючи поясненнями, що для чого потрібно і звідки до Тебе потрапила та чи інша річ.
Якби Ти тільки знав, як сильно Тебе не вистачає. Мені. Всім нам. Цьому світу, що незворотньо втратив одну з найщиріших, найдоблесніших душ…
Якби тільки всі ті квіти, свічки й скляночки з кавою, що їх я ношу на Твоє місце останнього спочинку на Марсовому Полі, могли говорити й плакати.
Нехай вони б переказали, наскільки часто я переглядаю наші фото й відео, перечитую переписку, прослуховую єдине голосове повідомлення, що береже Твій голос. Нехай би не поскупились на слова, не надтріснуті болем. Нехай би розповіли, як сильно я за Тобою сумую…
Сьогодні - така ж погода, як 16 липня 2022-го. Один в один. Наче й не було цього року.
Знаєте, як звестись за 365 днів?
Як набути більше усвідомлення, ніж сивих волосин?
Як зменшити кількість приступів раптової задухи і бажання нюхати його куртки щоразу, як ступаєш на поріг кімнати з фіолетовими стінами?
Знаєте? То навчіть!
Бо за цей рік я навчилась чого завгодно, тільки не жити без нього.
Навчилась майстерно бігти свою дистанцію, мімікріювати і вдавати, що все гаразд.
Опанувала мистецтво відволікатись, фокусуватись, блокувати надмірні емоції.
Склала іспит з активного слухання, ігнорування та переконування себе й оточуючих в тому, що жити без кавалка серця мені цілком навіть ок.
Але що з того? Що з того всього, якщо я всоте переглядаю наші повідомлення в месенджерах, що рябіють сердечками і смайликами? Що з того, якщо продовжую скрізь шукати його сліди і раптом знайшовши, скочуватись в порожнечу слів «більше ніколи…»?
Ні, я не скаржусь. Не ропчу. Не скиглю.
Не чекаю на диво.
Я просто живу з усіх сил без кавалка серця, бо вимагала б від нього саме цього, якби довелось піти першою.
І він чекає від мене життя.
Життя і любові. Попри відсутність кавалка серця…"
Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook
