Обороною 3-ї барикади Майдану керувала львів’янка

Христі 29 років. Вона важить 43 кілограми, має шестирічного сина, харизматичну зовнішність і незламний характер.

Донедавна вона керувала нічною зміною на третій барикаді Майдану – тої, що зі сторони вулиці Михайлівської. Саме в цьому місці охоронці найбільш ввічливі й найменше схожі на «тітушок».

Христя Груник – революціонерка з досвідом 2004 року, координатор львівської «Відсічі», просто людина з громадянською позицією, котра готова постояти за себе. Коли ми зустрілися, аби потеревенити про революційні будні, Христя сиділа біля барикад на імпровізованій лаві – дошках, які припасували на бруси. Хлопці з охорони зверталися до неї з повагою, підходили то з тим, то з іншим питанням.

– Щойно дівчата напідпитку пройшли, – сконфужено інформує один з охоронців.

– Хлопців не пускаєте, а дівчинка раз моргнула – і все, охорона деморалізована? – сміється Христя.

– Та не дуже вони і п'яні були, хіба одна, – кумедно виправдовується охоронець.

Четверта ранку. Хлопці нас поять чаєм, поряд рівномірно гуде генератор. На 31-му пропускному пункті третьої барикади все спокійно. Відчуття таке, ніби ми герої якогось старого кіно й шум насправді йде від проектора, що мирно промотує плівку – надто все сюрреалістично і буденно водночас.

– А звідки набрали стільки ресурсів для барикад?

– Не знаю, – каже Христя. – Їх укріплювали до останнього часу, але робили це вдень. А я заступаю на чергування вночі. До речі, до нас постійно приходять різні люди і намагаються «стирити» нашу барикаду на дрова. Сидиш так, а тут підходить чувак і тихесенько починає витягувати дошки. Я йому: «Еей... Це барикада!». Він такий: «Та? Ой, вибачте...», – і ставить тихенько назад.

Христя описує епізод з дровами так яскраво, що я просто бачу, як це все відбувалося. Ми сміємося до сліз. Коли питаю про обов'язки, вона стає серйознішою.

– Я керівник 31-го контрольного пункту барикади третьої сотні. Керую нічною вартою для того, аби на територію Майдану не заходили агресивно налаштовані, люди в масках чи в стані алкогольного сп'яніння.

– А чому не можна в масках ходити? Люди бояться репресій?

– Ну вовка боятися – у ліс не ходити. Звісно, репресії можуть бути. Але ми всі дорослі люди і знаємо, на що пішли. Люди в масках викликають острах. Раз ти ховаєш обличчя, то можеш задумувати щось лихе. З такими протестувальниками й «тітушок» не треба — самі створюємо напружену атмосферу. Хоча насправді таких випадків було не дуже багато. На початках хлопці ходили з кийками і закритими обличчями, але потім людям це минулося. У мої функції входить також дивитися за вартовими, щоб вони завжди були на своєму посту, щоб поводилися толерантно, не пили. Ми ні до кого агресивно не відносимося, завжди максимально ввічливі. Маю також приймати і передавати пост. Вирішую усі позаштатні ситуації – коли має заїхати якась машина, щось завезти чи вивезти. Ну і, само собою, стежу, аби хлопці марно не виснажувалися – їли, спали і добре почувалися.

Якраз у цей час з Христею прощається один з охоронців. Він сам зі Закарпаття, був на Майдані з початків. Зараз хоче провідати бабусю, бо та не ходить і щось погано себе почуває. Каже, говорив з нею по телефону і вона казала, що якби могла, то би залізла в човен і на веслах би до Майдану припливла. Хлопець іде, ми продовжуємо розмову.

– А як ти почала тут охороною займатись?

– Попросили, – Христя стенає плечима. – Ми спершу були на 32-му контрольному пункті. Я належу до 16-ї сотні. Вона складається з активістів громадського руху «Відсіч». На Майдан я приїхала зі Львова з десятком хороших хлопців, тож на місці ми логічно почали займатися вартою. Згодом на 32-му контрольному пункті до охорони долучилось дуже багато Калуша. І мене попросили перейти сюди, бо тут якраз потрібні були люди.

– Багато Калуша — це як?

– 250 чоловік приїхало з Калуша. Їх так багато і так масово, що хай самі там займаються охороною. Тим паче, що з ними насправді важко було працювати.

– Христю, а як взагалі облаштовані барикади? У кого не спитаю – якась суцільна плутанина. Безліч барикад, величезне число контрольних пунктів, 100500 сотень...

– Якщо чесно, цю інформацію до кінця не знає ніхто, – Христя посміхається. – З якими сотниками я не говорила, мені ніхто не дав чіткої відповіді – скільки ж тих барикад, пунктів і скільки сотень. Хоча це ж добре з одного боку – для конспірації, наприклад. Спробуй тут зрозумій, які в нас укріплення, якщо ніхто не знає, де яка барикада. От щодо сотень, то їх ніби шістнадцять. Тільки сотні – поняття відносне. Вони не обов'язково укомплектовані саме такою кількістю чоловік. Це може бути і 500 людей, а може бути і 30.

– Христю, а хто набирає людей в охорону?

– Є мої хлопці і є третя сотня. Мої постійно. Керівник третьої сотні набирає і організовує решту на барикаду.

– А хто керівник? – питаю я, а Христя знічується.

– Я не знаю... Їх багато, вони час від часу змінюються. І ці їхні кодові позивні... Ведмідь, Крабля, Борода, Вітер, Буревій, – перелічує вона чудернацькі прізвиська. Керівники за позивними спілкуються з допомогою рацій. Христя сміється, що їй якось дивно звучить оце: «Крабля! Крабля! Я Борода! Ви мене чуєте?». Я теж сміюсь.

– Як тобі було на початках? Нормально тебе сприймали? Жінка, що керує барикадою – це унікальне для Майдану явище.

– Не сприймали, звісно. Обурювалися: «Баба в рядах!». Спочатку просто не слухали. Тим більше, я маленька зростом, всі чомусь думають, що мені сімнадцять і я пробую щось комусь вказувати. Але я відповідала, що знаходжуся тут за наказом штабу і якщо комусь це не подобається – всі питання до Бороди. Жорстко говорила, не кричала, але наполягала. Бо насправді по-іншому неможливо було ну ніяк. Зате тепер все ок. Навіть новенькі знають, що є Христя, керівник 31 контрольного пункту. Все абсолютно безапеляційно і зараз взагалі ніяких проблем не виникає.

Я показую Христі магнітики з серії «Євромайдан – це...». Якісь підприємливі спекулянти продають їх на Хрещатику по 10 грн.

Христя розглядає, а потім просить один такий. Питаю, навіщо – я ж бо придбала їх як речовий доказ монетизації некомерційної ідеї. Христя каже, що один з охоронців ледь не посварився з дівчиною, бо вона ще неповнолітня і він заборонив їй на Майдан вночі приходити.

– Дам йому, хай подарує. Їй буде приємно, – каже Христя.

Бере магнітика «Євромайдан – це коли у твоїй столиці найкрасивіша у світі ялинка», дає охоронцю. Той радіє, як дитина. Христя повертається.

– А як твій малючок?

– Малючок? Зараз у бабусі з дідусем. Він знає, що мама на революції. Коли я приїжджала 25 грудня на два дні до Львова, ми йшли з ним з садочку. Задумалися, крокуємо за ручку і мовчимо. І тут він раптом каже: «Мам, знаєш що? У мене найкраща країна у світі!». Питаю здивовано: «Яка країна, Дарчику?». А він: «Звісно, Україна».

Зі Христею Груник розмовляла Василина Думан, зі спецпроекту «Механізм Майдану» інтернет-видання «TEXTY.org.ua», в якому її інтерв’ю опубліковане сьогодні, 13 січня.

Як інформував «Щоденний Львів», львів'янин Андрій Парубій – знову комендант Майдану, у Самооборони якого відсьогодні – власна сторінка в мережі «Facebook».

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook