Незмінна мета кремлівських апологетів «русского мира» - поглинання та розподіл України

На сайті Радіо Свобода історик Сергій Шумило поділився своїми думками щодо інтерв'ю Владислава Суркова у французькому тижневику L'Express, пише DailyLviv.com.

Чого очікує Кремль від «перемир'я» з Україною? Про це розповів один з провідних путінських ідеологів і багаторічний помічник очільника Росії Володимира Путіна (2004-2008, 2013-2020 роки) Владислав Сурков, який стояв біля витоків розробки концепції «русского мира», анексії Криму та початку війни проти України через спровокований конфлікт на Донбасі у 2014 році.

У популярному французькому тижневику L'Express 19 березня вийшло інтерв'ю зі Сурковим під промовистим заголовком: «Russia will expand in all directions, as far as God wills» (Росія буде розширюватися на всі сторони, скільки Бог дасть – ред.)

На запитання кореспондента, на який результат сподіваються у Росії, він відповів буквально таке: «Військовий чи військово-дипломатичний розгром України. Розділ цієї штучної квазідержави на природні частини».

За словами багаторічного путінського ідеолога, «на цьому шляху можуть бути маневри, сповільнення та навіть зупинки. Але його буде пройдено... Стратегічні цілі не змінилися, тактичні коригуються в процесі реалізації стратегії... Україна це штучне політичне утворення, в яке були протиприродно втиснуті щонайменше три дуже різні регіони... Військовий вплив на Україну дозволить відділити російське від антиросійського, або, висловлюючись євангелічно, овець від козлів».

І далі Сурков продовжив: «У «русского мира» кордонів немає. «Русский мир» скрізь, куди тією чи іншою мірою проникає культурний, інформаційний, військовий, економічний, ідеологічний, гуманітарний вплив Росії. Тобто, на всіх континентах. Концентрація нашого впливу дуже різна у різних регіонах, але ніде не нульова. Тож розширюватимемося на всі сторони, а вже там, як Бог дасть, і на скільки ресурсів вистачить».

Очевидно, імперські претензії Кремля не обмежуються лише Україною. Якби їм удалося зламати Київ, то російські танки рухалися б далі, де могли, щоб реалізувати хворобливе бажання «розширюватися на всі сторони».

На запитання, чи можуть США Трампа та путінська РФ стати союзниками, Сурков відповідає з певним скептицизмом, наголосивши, що «Трамп не подібний на людину», з якою можливі надійні союзницькі відносини. За його словами, для Росії «геополітична самота – константа самосприйняття нашої нації. Спрощено, це розуміння, що розраховувати можна тільки на себе. І тому треба запасатися терпінням, хлібом та зброєю «на чорний день». Прихід Трампа тут нічого не змінює. Ця категорія не з області актуальних міжнародних відносин».

При цьому Сурков зазначає, що «ідеологічно Трамп ближчий до Путіна, ніж, скажімо, до Макрона». Висловлюючи скепсис щодо політики Трампа, кремлівський маніпулятор також сподівається, що нинішня «американська перебудова» призведе до «розпаду НАТО та Євросоюзу».

При цьому він сподівається на розподіл України між різними європейськими державами, запропонувавши тут певну «долю» і для країн ЄС. «Збалансований поділ України має передбачати долю для Брюсселя», – наголосив він. Саме такими Сурков бачить наслідки «миру» з Україною.

Подібні думки нещодавно висловив і інший впливовий путінський поплічник, голова Служби зовнішньої розвідки РФ Сергій Наришкін, який 13 лютого 2025 року заявив, що «через неминучий розпад України її землі неминуче відійдуть суміжним країнам», і закликав здійснити «історичний аналіз можливості територіального поділу України серед прилеглих держав».

У цьому контексті слід розуміти і слова глави путінського зовнішньополітичного відомства Сергія Лаврова, коли він 26 лютого 2025 року обмовився про те, що залишиться від України. Це не випадкова гра слів. Саме так вони розглядають Україну. Саме «те, що залишиться від України» – мета їхнього «миру». Як у 1939-му метою «мирної угоди» між Гітлером та Сталіним (пакт Молотова-Ріббентропа) був спільний розподіл Польщі, окупація країн Балтії та перерозподіл сфер впливу в Європі.

Це все важливі свідчення про те, якими є справжні наміри та плани у путінського режиму як щодо України, так і інших країн, що колись входили до складу СРСР та Російської імперії. На жаль, ілюзії та надії на «мир за будь-яку ціну» з таким сусідом марні. Адже для них саме існування українського народу та незалежної України категорично неприйнятне. Вони навіть не приховують це у своїх публічних коментарях. Задля цього вони й розпочали цю криваву війну.

Такі їхні справжні наміри та плани важливо знати та аналізувати. Якби ми серйозніше ставилися до заяв до 2022 року, то було б більше шансів захиститися від повномасштабного вторгнення... До речі, свого часу, крім того, що Владислав Сурков був заступником керівника адміністрації президента РФ, який відповідав за реалізацію політичної стратегії Путіна, він був куратором політики державно-конфесійних відносин і відповідав за взаємодію з релігійними організаціями РФ. Саме через нього тодішнього митрополита Смоленського Кирила Гундяєва було залучено до роботи над просуванням доктрини «русского мира» як нової державної ідеології, в якій ще на початку 2000-х обґрунтовувалися претензії Кремля на Україну та інші сусідні незалежні держави. У цих питаннях особлива роль відводилася структурам РПЦ МП, зокрема в Україні та інших країнах. Саме через Суркова ця концепція була вкладена в мозок Путіна, який її після 2004 року взяв на озброєння та почав використовувати у своїй агресивній експансіоністській політиці.

У 2014 році Сурков стояв за організацією анексії Криму та розпалюванням збройного конфлікту на Донбасі, будучи в адміністрації президента РФ офіційним куратором угруповань «ДНР»/«ЛНР». Не зважаючи на те, що Владислав Сурков після 2020 року відійшов у тінь і офіційно не значиться у керівництві адміністрації президента РФ, його вплив на формування політичної стратегії Кремля не припинився.

Не дарма саме йому тепер дали озвучити у французькій L’Express кремлівське бачення «миру» з Україною. Такі як Сурков тестують провокаційні «пропозиції» через ЗМІ, готуючи необхідну «громадську думку» та спостерігаючи, як на це відреагують на Заході.

Також за тиждень до початку повномасштабного військового вторгнення армії РФ в Україну саме Сурков публічно обґрунтував у ЗМІ імперські претензії Кремля на сусідні території: «Контроль простору – основа виживання... Західний кордон нинішньої Росії майже буквально збігається з тією лінією обмеження, на яку в 1918 році слабкодухо погодилися більшовики після пред'явлення німецького ультиматуму. Виходить, Росія через багато років була знову відтіснена назад у межі «похабного мира» («похабным миром» називали в Росії Брестську мирну угоду 1918 року між більшовицькою Росією та Німеччиною, за якою Москва визнавала УНР – ред.) ... І що далі? Точно – не тиша. Попереду багато геополітики. Практичної та прикладної. І навіть, можливо, контактної. Як же інакше, якщо тісно і нудно, і незручно... і немислимо залишатися Росії в кордонах «похабного мира». Ми за мир. Звісно. Але не за «похабный» мир. За правильний», – писав 15 лютого 2022 року Сурков.

Чи змінилося щось за ці три роки? Звісно, ні. Як і у лютому 2022 року, вони «за мир». За «мирну» капітуляцію, поглинання та розподіл України, а якщо вийде, то й інших країн. Бо, як неодноразово повторював кремлівський диктатор Володимир Путін (за підготовленими Сурковим текстами), «поняття «русский мир» споконвіку виходило далеко за географічні кордони Росії і навіть далеко за межі російського етносу», «русский мир» – це «Російська імперія, Радянський Союз, це сучасна Росія, яка повертає, зміцнює і примножує свій суверенітет як світова держава» (виступ Путіна на Всесвітньому російському народному соборі, 23 листопада 2023 року).

Ці імперські амбіції і претензії нікуди не поділися. Вони такі ж самі, що й були три роки тому. Про це варто пам'ятати як в Україні, так і на Заході. Особливо тепер.

Автор цієї публікації - Сергій Шумило, кандидат історичних наук (PhD), доктор теології (ThDr), директор Міжнародного інституту афонської спадщини, запрошений науковий дослідник кафедри історії, релігії та теології Ексетерського університету (Велика Британія), науковий співробітник Інституту історії України НАН України.