Тернополянин з 24-ї бригади зі Львівщини прагне служити Україні й після перенесення понад 40 операцій

Тернопільський портал «20minut.ua» повідомив сьогодні, 12 квітня:

«Тернопільський артилерист переніс більше 40 операцій, але хоче служити далі

Для одних війна на Сході видається дуже далекою, багато хто називає її не своєю. Втім, для декого вона зовсім близька. І страшні кадри з пораненими та полоненими бійцями є частиною їхнього життя.

Тернополянин Дмитро Мерзлікін знає про війну не з екранів телевізора чи зі стрічок новин. Він сам воював на передовій і бачив смерть побратимів, ворогів, мирного населення.

Чоловік дивом вцілів під час обстрілу під Зеленопіллям Луганської області вночі з 10-го на 11-те липня 2014 року. Він пережив більше сорока операцій, досі проходить реабілітацію, пересувається на милицях.

Однак чоловіка не списали у запас із лав Збройних сил України. Наразі Дмитро думає продовжити службу, перевестись із командира батареї 24-ї механізованої бригади (м. Яворів Львівської обл.) на посаду старшого офіцера відділу обліково-мобілізаційної роботи Тернопільського обласного військового комісаріату.

Вручав сам Президент

За виявлену мужність Дмитро Мерзлікін отримав орден Богдана Хмельницького 3-го ступеня. Почесну нагороду бійцю вручив Президент України, Верховний головнокомандувач Збройних сил України Петро Порошенко під час робочої поїздки у Тернопіль 2 квітня. Президент відвідав пораненого у зоні проведення АТО артилериста у нього вдома. Гарант подякував хлопцеві за мужність і високий професіоналізм у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Гучні постріли, вибухи снарядів для тернопільського бійця залишились позаду. Однак у його спогадах та снах вони, певно, залишаться назавжди. Побувавши в полоні смерті, чоловік впевнено заявляє: те, що відбувається на Сході країни,  зовсім не можна назвати антитерористичною операцією.

«Це війна, справжня запекла війна, – повторює він. – А те, що показують по телевізору, насправді дуже далеке від тих реальних подій».

«Коли по телевізору казали, що загинули один чи двоє, то насправді втрат було набагато більше, – говорить військовий. – Усе набагато страшніше, ніж ми чуємо. Сподіваюсь, що це все скоро закінчиться. Мусимо вірити в добро, і воно переможе».

Дмитро Мерзлікін – із родини військових. Його батько служив в Амурській області Російської Федерації. Там герой нашої публікації провів свої дитячі роки.

Згодом родина переїхала в місто Жовкву Львівської області. Хлопець вирішив піти слідами батька і присвятити життя військовій справі.

Як офіцерові Дмитрові властиве особливе сприйняття таких понять, як честь, відвага, вірність обов’язку, свята віра у патріотизм. Тому, навіть опинившись на лікарняному ліжку, на якому він, до речі, провів майже рік, чоловік переконаний, що мусить далі служити своїй країні, українському народові.

Прикривали кордон від бандитів

Під час однієї з черг мобілізації у складі другого батальйону тактичної групи військовий разом із побратимами, пройшовши бойове злагодження в Дніпропетровській області, поїхали в зону проведення АТО. Дмитро згадує також:

«Спочатку ми були в Амвросіївці, потім стояли майже під кордоном, третім пунктом було Зеленопілля Луганської області, куди ми вирушили для прикриття кордону, захисту від проникнення бандитських угруповань з території Російської Федерації.

Я виконував завдання із супроводу колони, прикривав її у разі, якщо здійснюватимуть артилерійський обстріл. Одна колона приїхала на базу нашого збірного пункту в обід 10 липня. Інша, куди входили бійці 79-ї бригади, прибула орієнтовно в четвертій ранку 11 липня. І вже через кілька хвилин почався обстріл.

Тієї ночі я не захотів ночувати в наметі, а ліг біля своєї бойової машини. Мабуть, сама доля так вирішила. Адже в мого товариша, який спав на сусідньому з моїм ліжку у наметі, влучив снаряд та розірвався.

Я відчув сильний удар. Мабуть, на кілька хвилин знепритомнів. Коли отямився, пробував намацати очі, ніс, рот. Усе було на місці. Після того осколки мені влучили в ногу. Я не міг нормально рухатися. Але тішився, що кінцівка була на місці».

Осколок влучив у голову

За розповіддю Дмитра, він отримав більше десяти осколкових поранень. Один осколок влучив у голову. Коли командир бригади вже не міг самостійно рухатися, щоб відповзти, солдати знайшли його, підбігли, перев’язали ногу джгутом, щоб зупинити кровотечу, та віднесли в пшеничне поле.

Цим самим вони врятували йому життя. Дмитро вдячний усім їм за надану допомогу. Військовий продовжує:

«Мені вкололи щось знеболювальне, періодично я то непритомнів, то приходив до тями. Я чув крики, стогони, відчував біль. Хтось із бійців, які отримали менші поранення, опускали руки, говорили, що за нами гелікоптери не прилетять, що нас кинуть. Але я знав: якщо не через хвилину, то за півгодини нас все одно заберуть.

Гелікоптери таки прилетіли. Мене та інших поранених транспортували в лікарню імені Мечникова у Дніпропетровську.

Пам’ятаю, як, отямившись у гелікоптері, я намагався встати, щоб глянути в ілюмінатор. Але лікар заборонив мені. Сказав, щоб дивився у відчинені двері, де сидів кулеметник. 

Залежно від ступеня важкості отриманих травм, бійцям надавали медичну допомогу». Дмитро був без свідомості, але вже з розповідей товаришів дізнався про те, що відбувалося далі.

Пережив більше 40-ка операцій

Після Дніпропетровська Дмитра та інших поранених під Зеленопіллям військовослужбовців перевели в Головний військовий клінічний госпіталь у Києві. Військовий розповів також:

«У відділенні щелепно-лицьової хірургії полковник медичної служби Федирко зробив мені операцію з видалення осколка з голови. Після того медик сказав, що я житиму, а далі усе залежить від голови.

Згодом у мене почалося зараження ноги. Вона почало гноїтися. Два тижні мені інтенсивно капали антибіотики, водночас спаливши внутрішню мікрофлору шлунка і кишечника.

Постало питання про ампутацію кінцівки. Загноєння не припинялося. Тож лікар поставив мене перед фактом – слід ампутувати ногу, бо без шлунка жити далі точно не зміг би. Минуло два дні. Антибіотики перестали капати. Мені зробили ще одну операцію, яка й мала вирішити – буду я з кінцівкою чи ні!.

За словами бійця, він та його рідні дуже хвилювалися через це. Вони боялися, що Дмитро опиниться в інвалідному візку. Але, звісно, життя було дорожчим. І вони вже були готові на все. На щастя, молитви близьких та рідних допомогли...

«Після операції майор медичної служби Михалюк сказав дружині та батькам, що все пройшло успішно, нога залишилася, – продовжує він. – Усі уражені м'язи, кістку зрізали та робили перев’язки. Тому така велика кількість операцій. Імунологи брали кров та рорбили проби на різні віруси. Лікували ще й від них. Я провів у госпіталі 110 днів, але нога не гоїлася. Мені призначили процедури в барокамерах. Суть полягала в тому, щоб наситити організм киснем. Після години в ній я відчував, як нога пульсує. Усі пошкоджені клітини виштовхувались на поверхню, а живі насичувалися киснем. Тричі на день мені робили перев’язки».

Дмитро дуже вдячний лікарям, що вони не кинули його напризволяще, а робили все для того, щоб поставити на ноги. Останню операцію тернополянину провів професор Борзих, який сам, до речі, родом із Донецька. Лікар наклав на кінцівку штучну шкіру, аби скоріше відбувалося загоєння, і після проведених маніпуляцій бійця відправили на реабілітацію додому.

Хоче служити далі

Через отримані поранення зі складу 24-ї бригади тернополянина вивели. Тож він звернувся до обласного військового комісара Тернопільського обласного військового комісаріату полковника Катинського.

Той виписав відношення, аби військовослужбовець міг продовжити службу. Наразі мужній боєць перебуває у лікарняній відпустці, втім, планує скоро вийти на нове місце служби.

Він також повідомив: «13 квітня я поїду в Київ на чергову операцію, мені зніматимуть апарат зовнішньої фіксації та вирівнюватимуть кістку. На цьому, сподіваюсь, усе...».

Про орден, який Дмитро отримав із рук самого Президента Петра Порошенка, Дмитро говорить доволі скромно. А от військовий комісар Володимир Катинський наголошує, що офіцер замовчує про свої заслуги.

«Ці бійці не сиділи у кущах, коли їх обстрілювали, – зауважує полковник. – Вони стримували наступ ворога на кордоні. Тому військове командування й прийняло рішення про нагородження бійця. Не в ресторані сиділи, а воювали хлопці. Звісно, не всі хочуть чи можуть згадувати бойові дії. Це нормально для тих, хто бачив смерть».

Довідка

Дмитро Дмитро Мерзлікін народився 8 березня 1984 року в селі Середньобіле Іванівського району Амурської області Російської Федерації. Закінчив середню загальноосвітню школу №2 у місті Жовкві Львівської області.

У 2005 році закінчив Сумський військовий інститут ракетних військ та артилерії імені Богдана Хмельницького. До 2013 року служив в 11-й Окремій гвардійській артилерійській бригаді.

Після розформування частини продовжив службу в 24-й механізованій бригаді (у місті Яворів Львівської області). Наразі продовжує служити у Тернопільському обласному військовому комісаріаті».

Як інформував «ЩЛ», Президент подякував за мужність і героїзм усім воїнам 24-ї бригади з Львівщини та вручив орден її офіцеру.

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook