Майстерня Яремчука у Львові робить «глуху реставрацію»

«Проблему 10-річних польських дерев’яних вікон-склопакетів я почала вирішувати з інтернету. Передивившись рекламні оголошення про відновлення-реставрацію вікон, до віртуальної якості яких не підкопаєшся, вирішила піти «рекомендаційним» шляхом. Перетелефонувала в представництво у Львові одного з найбільших виробників дерев’яних вікон в Україні – харківської фабрики «Модерн  ХХI», до якої, за опитування споживачів-сусідів і колег, є найменше претензій: «вікна витримують  без відновлення 5, іноді 9 років». Менеджер представництва зізнався, що в них немає фахівців, які би відновили вікна, зате є фірма, яка акуратно виконала цю роботу з харківськими вікнами, і замовник був задоволений.

Директор фірми-«реставратора», який взяв слухавку в Києві, порадив звернутися до його представника у Львові – Віталія. Як з’ясувалося пізніше – людини лише зі шкільним атестатом і без фахової освіти.

Віталій бадьоро підтвердив, що вони – реставратори і використовують промислові системи (лаки, бейци)  для дерева іспанської фірми Gori.
Віталій разом з колегою Тарасом оперативно приїхав оглянути об’єкт. «Реставраційний консиліум» компліментарно визнав високу якість 10-річних польських вікон і їхній добрий дореставраційний стан. Процес лущення лише почався і реставрації потребувала тільки частина вікон.

Для їхнього відновлення «майстри», висловлюючись їхньою «реставраційною» мовою, вирішили використати перевірену «глуху систему» і запевнили, що не пошкодять силікон, скло та зовнішні металеві накладки і виконають роботу за кілька днів.
Тарас з солодко-усміхненою легкістю додав, що вони не лише відновлять вікна, але й відрегулюють механізми, чим додав ваги своєму професіоналізму. (Як потім з’ясувалося, за фахом він –кулінар-кондитер). Дотепер вікна регулювали лише їхні інсталятори, яких навчали у Польщі.
За кілька днів Віталій з Тарасом привезли майстрів – Олексія з Іваном та джентльменський набір реманенту. Коли стоматологічний звук шліфувальної машинки розрізав тишу і торкнувся дерев’яних вікон, я відчула майже фізичний біль за операційні наслідки «реставрації».  Але заспокоїла себе тим, що соснові склопакети, порівняно з антикварними меблями, які хлопці, за їхніми словами, реставрували у своїй майстерні на вулиці Чигиринській, – це для них курс «шкільної програми».

Уже після «реставрації», «гуглячи»  інтернет, знайшла сайт її авторів – «Майстерню Яремчука», де  «контакти» скеровують на безпрізвищних Віталія і Тараса з до болю знайомим телефоном.

Два дні майстри завзято шкурили вікна, а на третій – приїхав Тарас з великим компресором і безапеляційно перефарбував дерев’яні вікна золотавого кольору «старої сосни» в «глухий» фісташковий сурогат. Тобто, замість забейцованих і полакованих вікон, через які мала благородно просвічувати деревина, тепер з будинку «глухо» дивилися зеленкуваті «вікна-очі» з незрозумілого матеріалу, який мало чим відрізнявся від китайського пластику.

Тарас самокритично погодився, що з кольором не вцілив, тому він ляже «грунтом» під фінішне покриття, а завтра, мовляв, усе виправлять. Наступного дня фарби на вікні стало ще більше, а подібності «реставрованих» вікон до тих, що не потребували реставрації, ще менше. Тобто, львівські «мікеланджело» ще на старті «авангардно» передбачили, що в мене надалі будуть різні вікна за кольором і фактурою.

Майстрам такі соснові метаморфози сподобалися, а мені – ні. «Реставратори» вирішили, що почуття замовниці до модифікованих вікон мають пройти випробування часом. Тому «рафаелі» покинули мене на вихідні з недофарбованими вікнами, в риштуваннях, паперах, плівках, порохах, компресорній мжичці, що прорвалася через відчинені в поривах пофарбування вікон до її оселі, щоб я до понеділка змирилися з їхнім задумом.
Але новий тиждень не загоїв свіжі віконні рани. Майстрам довелося відшкурювати тепер уже нову фарбу, щоб забейцувати і полакувати вікна, як це було в оригіналі. Робота кипіла. На допомогу Іванові та Олексієві привезли ще одного помічника. У помешкання час від часу прослизали майстри, щоб відчинити вікно і запустити в приміщення нову хмарку бейцу чи лаку. На будь-які зауваження і прохання – не зачепити «реставрацією» інші речі,  хлопці з посмішкою запевняли, що все буде добре і вперто мордували вікна.

Фінішним штрихом реставрації стало «оздоблення» кутиків вікон коричневим силіконом, після чого вони  стали подібними на хворого із закислими від хронічного запального процесу очима, а в прайсі додався окремий рядок до оплати.
Зараз зализую наслідки «реставрації»: споглядаю на плямисті, як жираф, вікна, на які нерівно лягли бейц і лак, знаходжу в дворі смужки фабричного силікону, які «реставратори» потайки зрізали, аби приховати сліди його пошкодження, намагаюся відшкрябати зафарбовані всередині торці вікон, які не потребували жодного «реставраційного» дотику, змиваю «залітну» компресорну фарбу зі щойно змонтованих нових підвіконь і ностальгійно згадую про те, які досконалі були ці польські вікна до варварської львівської «реставрації».

Читачка «Щоденного Львова» підтвердила свою розповідь фотографіями, які покроково ілюструють увесь «технологічний» ланцюжок псевдореставрації.

Від редакції: нині стало модним визначати найкращих, але в житті, зазвичай, зустрічаємо середніх і поганих «майстрів» та фірми. «Щоденний Львів» готовий розміщувати такі історії, щоб наприкінці року визначити і опублікувати рейтинг найгірших.

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook