Колишні полонені чоловіки-цивільні створюють громадську організацію

Обидва потрапили в полон за свої проукраїнські погляди та сповна стикнулися з жорстокими реаліями російської окупації. Вони розповідають про власний досвід, який спонукав до створення нової структури й допомоги іншим чоловікам-постраждалим, про цілі та завдання організації. Журналіст Національного пресклубу «Українська перспектива» взяв інтерв'ю в ініціаторів створення ГО, пише DailyLviv.com. 

– Як називатиметься ваша громадська організація, з якою метою ви її створюєте?

Андрій: – Поки що ми назву не затвердили. Є робоча пропозиція – «Випускники», остаточно визначимося з цим під час подальшої діяльності. Створюємо громадську організацію для того, щоб допомогти українцям, які постраждали через російську агресію, зокрема від тортур і СНПК. Багато хто з цих людей стикається з труднощами, коли намагаються отримати певне відшкодування чи забезпечення від держави. З власного досвіду знаємо, що таких потерпілих дуже багато. І чимало тих, хто навіть не відає, куди звертатися по підтримку, а головне – як це зробити, не завдаючи собі повторного травмування, не відновлюючи гострий біль від жахливих спогадів. Ми хочемо вберегти людей від цього. Постраждалі звертатимуться до нас, а ми правильно скеровуватимемо їхні наступні дії, щоб вони почувалися комфортно, гідно та впевнено.

Олексій Сівак: – Чому «Випускники»? Хочемо мати нейтральну назву, щоб мінімізувати травматизм постраждалих. У новій громадській структурі плануємо згуртувати колишніх полонених чоловіків. Бо так склалося, що їм найбільше наразі допомагають громадські організації. Держава поки що не дуже готова до такої роботи.

Андрій: – Бо держава не має досвіду, як надавати допомогу таким людям, часто не знає, як її вірно організувати. А ми можемо в цьому посприяти.

– З якими труднощами стикаються постраждалі чоловіки?

Андрій: – Свого часу я мав проблему, на вирішення якої витратив майже цілий рік. Після деокупації Херсону приїхав до Києва в Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Там є програма фінансової допомоги тим, хто постраждав від незаконного позбавлення волі з боку російських агресорів. Тоді виявилося, що мені складно довести, що я постраждалий. Після полону я давав свідчення українським правоохоронним органам, брав участь в упізнанні тих людей, які вчиняли тортури щодо нас. Досудовий розгляд уже завершений, особи тих людей встановлені, з′ясований факт того, що вони дійсно порушили мої права. І тепер триває суд. Поки що винуватців можуть засудити заочно, бо вони не затримані. Це робиться, в першу чергу, для Міжнародного кримінального суду. Бо спочатку український суд має визнати їх винними, а потім позиватися до Міжнародного кримінального суду стосовно репарацій. З усіма цими документами я звернувся по допомогу в Мінреінтеграції. І двічі мені було відмовлено, причому без пояснення причин. Лише з третього разу мені вдалося довести, що я постраждалий і отримати відповідну допомогу. Подібну проблему мали й інші чоловіки-постраждалі. Тому особисто для мене один із головних напрямків діяльності нашої громадської організації – посприяти взаємодії постраждалих та держави.

Олексій Сівак: – Постраждалим непросто контактувати з чиновниками Мінреінтеграції. Комісія з соцвиплат, якій подають документи, пропонує незрозумілі формулювання під час заповнення документів. Та й загалом є проблема з тим, як від самого початку отримати документи. Доводиться бігати по різних інстанціях, щось розповідати, доводити. Інколи це триває довго, і люди перестають вірити, що взагалі отримають доступ до правосуддя та допомоги. Дехто навіть припиняє роботу зі слідством. Є й такі, що не звертаються до правоохоронних органів.

– Ви перебували в російському полоні?

Андрій: – Так, під час окупації Херсону. Причому – як цивільна людина. Був волонтером, допомагав людям продуктами харчування – ми закуповували їх та розвозили по селах і містах області. За це мене росіяни двічі затримували.

Олексій Сівак: – Я був у російському полоні 57 днів – у поліцейській дільниці та в ізоляторі тимчасового тримання. Під час окупації це були катівні. Теж допомагав людям. Але взяли нас із сусідом за інше: 24 серпня на день Незалежності України ми вивісили українські прапори і хтось нас здав.

– Скільки людей входить до вашої організації?

Андрій: – Поки що маємо лише ініціативну групу із шести чоловіків. Але у кожного з нас є знайомі, котрі постраждали від російської агресії, зокрема від СНПК. Коли вони бачитимуть, що ми можемо реально забезпечити потрібну допомогу, то долучатимуться до нас. Ми також спілкувалися з громадською організацією «29 грудня». Переважно це люди, які були в полоні в так званій ДНР. Хтось із 2014 р., хтось із 2015 р., а хтось із 2017 р. Зустрічалися навіть із чоловіком, який звільнився зовсім недавно – повернувся після чергового обміну полоненими. Дехто з них виявив бажання попрацювати з нами.

– Ви працюватимете лише з цивільними, які пережили російський полон?

Андрій: – На сьогоднішній день будуть лише цивільні. Військову тему ми поки що не зачіпаємо. Але в майбутньому, можливо, працюватимемо і з такими постраждалими.

– Чому обмежилися винятково цивільними полоненими?

Андрій: – Насправді колишні військовополонені мають ті самі проблеми, але держава про них більше дбає, надає їм більше можливостей для реабілітації та повернення до нормального життя. З цивільними набагато складніше.

Олексій Сівак: – Звісно, ми не хочемо розділяти. Якщо чоловік опинився у полоні, коли був цивільним, але потім пішов у ЗСУ, він теж, як і ми, є «випускником». То чому ж ми не можемо йому допомогти? Але якщо він потрапив у полон із ЗСУ, то вже виникають нюанси. Його статус передбачає, що він може опинитися в полоні чи навіть загинути. Це специфіка військової служби. А для цивільних чоловіків полон – це цілковите порушення всіх прав людини. Женевські конвенції, що визначають правила ведення війни, стають на їхній захист і кажуть: із цивільними воювати не можна.

– У яких регіонах України збираєтеся працювати? У деокупованих?

Андрій: – Ми працюватимемо по всій Україні. Багато з постраждалих виїхало з деокупованих територій до більш безпечних місць, до Києва, центральної, західної частин країни. Для нас не важливо, з яких вони регіонів, бо допомагатимемо конкретним людям, а не територіям. Не зважатимемо й на те, скільки часу постраждалий був у полоні – місяць, кілька місяців чи років. Окупація Бучі та Гостомеля була нетривалою, але скільки людей потерпіли через знущання та жорстокість росіян.

Олексій Сівак: – Полоненого тюремники можуть місяць не чіпати, а за день так відігратися, що краще про це не згадувати.

– До яких тортур вдаються росіяни?

Олексій Сівак: – Вони налагодили справжню систему тортур. Коли мене взяли, то навіть не проводили якихось слідчих дій. Обшук був абсурдним: більше обкрадали, ніж обшукували. Вони були переконані, що в підвалі катівні тортурами виб′ють усі необхідні для них зізнання. Тому застосовували всі методи, щоб зламати людину. До мене застосовували електрошокери, били струмом польового військового телефону «тапік» (динамо-машина). По геніталіях, по вухах, по всьому тілу били струмом. Били кулаками та палицями. Імітували розстріл. І подібне чинили з багатьма.

Андрій: – Їм не вдалося зламати мене психологічно. Мав певний життєвий досвід, свого часу працював із психологом, тому виявився стійким до стресових ситуацій. Дуже сильно старалися вплинути фізично, але й тут у них не вийшло, бо я багато років займаюся спортом і вмію протистояти болю. Але вони застосовували все – так, був струм, були побої палицями, шматками труб, ногами, руками. Били куди завгодно та скільки завгодно. Ставили на коліна, приставляли до потилиці пістолет, пересмикували затвор і наказували: співай гімн росії чи кричи «слава Україні в складі росії»! І таке було. Вперше був у полоні 4 дні – в ізоляторі тимчасового тримання. Вдруге – 14 днів. У нас єадмінбудівля, в якій під час окупації влаштували катівню. В ізоляторі були нічні допити. Зазвичай о 22.00 в усьому приміщенні вмикалося світло. Когось забирали й могли допитувати цілу ніч. Це було дуже потужним психологічним тиском. Бо в камері всі чули, як людина піддається тортурам, відчували її біль.

Струмом могли катували через електрошокери чи через динамо-машину. Чіпляли електроди куди завгодно. Мені пощастило: чіпляли лише на руки. І залежно від того, наскільки швидко вони крутили динамо-машину, тим більший чи менший розряд струму ми отримували. Зазвичай вони старалися крутити її пошвидше. Чотири дні мене виводили на тортури і не ставили жодних запитань. Просто били, знущалися, намагалися подавити морально та фізично. Я б сказав – знищити. Звісно, всі люди різні. У кожного своя межа стійкості. Говоритиму про себе: я відмовчався. В адмінбудові було п′ять камер. Одночасно утримували чоловіків і жінок. В моїй камері сиділи винятково чоловіки: молодшому виповнилося лише 17 років, а найстаршому – 33. Мене забрали разом із двома дівчатами, з якими я волонтерив. Усі чотири дні нас допитували за однією схемою: спочатку забирали дівчат, і ми чули, як із них знущалися. А потім на допит забирали мене. Це теж був психологічний тиск.

Олексій Сівак: – Ми також в ув′язненні проходили через психологічні випробування різного характеру. Поруч завжди перебували наглядачі, які в будь-який момент могли увірватися до камери. І ти мусив або проспівати для них гімн росії, або вигукнути «слава!» путлєру. Коли відмовлявся чи робив щось не так – страждала вся камера. Катівні розташовувалися під нашими камерами. Коли когось допитували, то тримали вікна відчиненими – щоб ми чули крики. Тому навіть якщо людина потрапляла в ті умови лише на один день, вона запам′ятає цей день на все життя.

Перша моя камера була п′ятимісною. Але в ній постійно перебувало щонайменше семеро осіб. І був постійний оборот людей: окрім «кістяка» (це ті, хто сидів уже тривалий час) щодня з′являлися «транзитники». Їх привозили ненадовго, а потім вони зникали. Куди зникали – ніхто не знав.

– Чи вдавалися кати до сексуального насильства стосовно ув′язнених?

Андрій: – Так, під час тортур вони вдавалися й до сексуального насильства. Воно виявлялася в таких формах, які людина в здоровому глузді навіть не може уявити. Від нього постраждало багато людей – і жінок, і чоловіків.

Олексій Сівак: – Я уже згадував про електроди, які мені чіпляли до геніталій. А під час биття струмом казали: зараз ми тебе стерилізуємо! Вони називали це «детектором брехні». Я чув, як жінкам під час допитів кричали: зараз ми влаштуємо тобі групове зґвалтування! Та чули крики жінок від тортур. Для нас це теж була одна з форм тиску, бо ми не знали, кого ці погрози стосувалися. Може, це моя дружина, знайома чи близька людина.

– Чому ви створюєте винятково «чоловічу» організацію?

Андрій: – Наша країна, на щастя, раніше не стикалася з таким явищем, як масові тортури, зокрема СНПК. Тому не завжди знає, як на це реагувати. Ми це пережили, і можемо правильно все оцінити. Можливо, в майбутньому ми не будемо зациклюватися лише на чоловіках, а працюватимемо й з жінками.

Олексій Сівак: – Я вважаю, чоловіки та жінки по-різному реагують на одні й ті самі ситуації, виклики. У нас часто різні медичні потреби. Є й інші нюанси. Наприклад, жінки, які пережили СНПК, зазнали його від чоловіків. Тому сусідство з іншими чоловіками у даному випадку для них небажане. Та й не стануть вони відкривати нам душу. Скоріше тим, що сталося, поділяться з іншими жінками, насамперед, з тими, кого зачепило таке ж горе. Повірте, в цьому випадку чоловіки мало чим відрізняються від жінок.

Андрій: – Навіть у мирному житті жінки набагато частіше за чоловіків зазнавали сексуального насильства. І держава, громадські організації вже знають, як реагувати на такі випадки саме стосовно жінок, як допомагати постраждалим. До того ж багато таких випадків стають публічними. Про них пише преса, у судах розглядаються відповідні позови. Жінок частіше жаліють через такі випробування. Хоча, звісно, не всі вони готові до розголосу, багато хто не може подолати цю проблему і навіть не наважується звернутися по допомогу. В деяких випадках може дійти до суїциду.

Але в суспільстві вже сформувався стереотип, що чоловік повинен бути сильним, самостійним, добиватися всього самотужки. Тому, опинившись у ситуації постраждалого, чимало з них соромляться, бояться поділитися своїми проблемами. Ми хочемо подолати цей бар′єр недовіри. Нам важливо донести до постраждалих від СНПК чоловіків, що вони всю необхідну для них допомогу отримають конфіденційно, без розголосу.

Головне, щоб вони дізналися про нас і долучилися до нас. Бо коли ми разом, нам простіше зрозуміти та допомогти один одному. І ця допомога буде набагато ефективнішою, бо нам не потрібно її вигадувати. Постійне контактування дозволить знати, хто якої підтримки потребує. В цьому суть нашого об′єднання.

– Як ви плануєте комунікувати з тими, хто може долучитися до вашої організації?

Андрій: – Найпростіше – через соціальні мережі. До них є певна довіра, бо зазвичай там згуртовуються близькі за поглядами люди, представники одних професій, друзі, родичі, однокласники. У соціальних мережах люди шукають відповіді на ті питання, які їх турбують. Тому плануємо створити сторінки у Facebook, Instagram. Можливо, пізніше вдасться налагодити продуктивний діалог зі ЗМІ. Бо ж ми створюємо не закриту структуру. Ми готові й до того, щоб про наші проблеми говорили на міжнародному рівні. Світ повинен знати про діяння російських агресорів. Щоб ні в кого не виникало ілюзій про рф, щоб знали про ті страждання, які вони завдають мирним людям. Підкреслюю – мирним. Це важливо для того, щоб подібне не повторювалося ще деінде. Я все ще вірю в добро і в те, що справедливість восторжествує. Але при цьому переконаний, що це можливо лише в тому випадку, якщо ми й далі успішно боротимемося зі злом, допомагатимемо в цьому одне одному.

Олексій Сівак: – На перших етапах може спрацювати так зване «черезтинне радіо». За моїми підрахунками, через камеру, де я сидів неповні два місяці, пройшло щонайменше 30 осіб. З деким зберігся зв′язок. У моїх колег теж збереглися контакти зі співкамерниками. А це вже чимало людей, яких можна згуртовувати в організацію. Найкращою рекламою буде результативність нашої роботи. Ми готові допомагати іншим постраждалим. Приміром, я вже отримав від Мінреінтеграції компенсацію. Це пристойна сума. Я можу розповісти іншим, як пройти цей шлях, в які кабінети заходити, які документи готувати та куди можна ще звернутися. Це теж чимала допомога і я її вже надаю разом із дружиною.

– На вашу думку, якої допомоги сьогодні найбільше потребують постраждалі?

Андрій: – Кожен постраждалий має власні потреби. Наприклад, у психологічній, медичній допомозі. Вони сподіваються на лікування, а таке не завжди є безкоштовним. Так, послуги у стоматолога коштують чимало, а у багатьох із тих, хто побував у катівнях і зазнав знущань від російських «визволителів», виникла необхідність у таких послугах. Багато важить фінансова допомога. Олексій розповідав, як у нього проводили обшук. Я також проходив через це. Результати обшуку мене вразили – з мого дому були винесені всі гроші, всі цінні та навіть особисті речі. Все, що я раніше заробив, в один момент втратив. Зараз це відновити дуже складно.

Недавно у нас проходила конференція, спілкувалися стосовно репарацій. Один із учасників сказав: пропоновані суми зазвичай не дуже великі, вони не покривають наших втрат, але це краще, ніж нічого. Коли люди отримують грошові виплати від держави, від донорів, громадських організацій, то переконуються, що про них пам′ятають, реально підтримують. Тому фінансове підживлення одночасно є і моральною підтримкою, а це дуже важливо для людей, які зараз проходять важкі випробування. Бо одна справа втратити смартфон, а зовсім інша – залишитися без дому.

– Сьогодні у Верховній Раді розглядаються законопроєкти, які розробляють механізми виплати репарацій постраждалим від російської агресії в України, зокрема від СНПК. Як ви їх оцінюєте?

Андрій: – Ми боїмося, що ухвалені закони на практиці не дадуть очікуваного ефекту. Чимало положень є неоднозначними. Приміром, статус постраждалого від СНПК. Для людини це дуже тригерне поняття. З одного боку, можуть виникати занепокоєння, що для отримання такого статусу постраждалому треба ідентифікуватися в правоохоронних органах і це може мати розголос. Мовляв, мене покажуть по телевізору і всі тицятимуть пальцями. З іншого боку, постраждалий ще до пуття не розуміє, що дає той статус. Тому ці законопроєкти потрібно ще дуже ретельно опрацьовувати.

– У перспективі статус постраждалого від СНПК може надати можливість отримати репарації.

Андрій: – Важко сказати, про яку перспективу йдеться. Репарації повинна виплачувати росія, але це може статися через 10, через 50 чи навіть через 100 років. Німеччині знадобилося 40 років, щоб визнати власну вину за наслідки Другої світової війни, яку вона розв’язала, та виплачувати репарації. Але ж росія взагалі не визнає своєї вини у війні з Україною, повністю ігнорує всі міжнародні правила. Обговорюється можливість виплати репарацій за рахунок арештованих російських активів. Якщо це станеться, то може бути реальна допомога, постраждалі її відчують. Головне, щоб була створена ефективна система надання такої підтримки. Щоб вона була прозорою та конфіденційною. Щоб постраждалі знали, що їхні права та інтереси захищені. Це теж одне із завдань нашої організації.

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook