«Кіборг» зі Львівщини Денис із позивним «Росомаха» розповів про 38 днів оборони аеропорту Донецька

38 днів мешканець Львівської області Денис із позивним «Росомаха» пробув в аеропорту Донецька. Нині правосекторівець загоює рани у Львові. Худорлявий, середнього зросту молодий хлопчина візуально ЗОВСІМ не вписується в стереотип грізного «кіборга»-захисника Донецького летовища. Тим не менше, «Росомаха» – один із двох правосекторівців, які найдовше пробули в пеклі Донецького аеропорту.

– З чого почалася історія кіборга «Росомахи»?

– Я в «Правому секторі» із перших днів його створення – з Майдану. Коли було дві вудочки, натягнене простирадло і написано червоно-чорним «Правий сектор». От з тих часів весь час я з правосєками. Почалась війна – був в Пісках. Потім – трохи «пошумів» в аеропорту.

– У мирному житті «Росомаха» – це хто?

– Бармен.

– Бармен, який зі зброєю на «ти»?

– Жодної військової підготовки до того як я протопив в ДУК (Добровольчий український корпус – ред), у мене не було. Я навіть в армії не служив. Але як в Пісках, так і в аеропорту, у нас кожен знав, що він має робити. Чому завжди хлопців із «Правого сектора» гине найменше? Тому що є проста злагодженість роботи. От почався обстріл, обвалилась стіна. Група роз’єдналась. І кожен знає – якщо ти один, чи вас двоє, троє, четверо чи п’ятеро, що робити при відступі або наступі. Військові ж, якщо у них групу розбили… У них все менш злагоджено, і в цьому вина командування.

– Багато із твоїх побратимів вважають, що ця війна надумана і вигідна всім сторонам конфлікту. Ти особисто як думаєш?

– Ця війна – це точно якісь домовленості між нашими і сєпарами.

– Це серйозне звинувачення…

– Саме так. От уявіть собі, передають по рації таку «двіжуху»: зараз біля сєпарів буде їздити біла «Нива». Так ви по ній не стріляйте – вона буде розвозити батарейки до їхніх рацій. Це військові нашим передають по рації. Але нам пофіг, ми ж правосєки. Ми стріляли. 

– Був такий жорсткий випадок. Коли сєпари штурмували вежу, там було багато поранених, багато убитих. Так от, вони зв’язуються із штабом АТО і кажуть – от ми приїдемо, заберемо своїх поранених і 200-тих. Штаб АТО всіх повідомляє – не стріляти, бо сєпари хочуть приїхати і забрати своїх поранених убитих. Ми спитали вже наших командирів – що робити? Зрозуміло, що стріляти! Що вони роблять із нашими в таких випадках, відомо. Не проходить і 3 хвилин як я не знаю, хто там подзвонив до нашого командира Чорного з тим, аби відмінити команду стріляти. І він, поскрипів зубами, але відмінив її. Блін! І як після всього цього можна із нашою владою взагалі миритись? Це війна по домовленості.

– Ви в ДУК обговорюєте загальну ситуацію в державі поміж себе?

– Ми знаємо, що чаша терпіння народу – не безмежна. І скоро чаша переповниться. Це вже буде майдан без ліхтариків, без співів. Це буде серйозна люстрація. Така як має бути. АТО, згідно законів України, проводиться тільки внутрішніми військами, спецпідрозділами і міліцією. Проводиться півгодини. Якщо за півгодини не наведено ладу – це провал. Оголошується стан війни. В нас АТО, на якій воюють лише військові і добровольчі батальйони і в тилах стоять менти... Чому наші люди не можуть скласти докупи логічний ланцюжок. От це дивує найбільше.

– Скільки часу правосекторівці провели в аеропорту?

– Так точно не скажу. Коли ми останні бої дали – це близько 68 днів. Основний удар ми витримали – далі справа за регулярними військами. «Правий сектор» завжди був тільки в старому терміналі. Тому, що там і ближче до сєпарів і значно гарячіше. А вночі ми робили вилазки в новий термінал – туди привозили і їжу, і зброю. Ротація правосєків відбувалась кожних 10-12 днів. Перші наші пробули там 5 днів. Потім ми їх замінили – наша група. Ми там перший раз були 18 днів. Тоді ж і народилась ця легенда про «кіборгів». Бо ми кожного дня ложили від 30 до 70 сєпарів. Кожного дня.

Коли ми перший раз заїхали, ми тримали весь термінал. Коли ми другий раз заїхали, і коли по нас стріляли із «саушки» (Самохідні артилерійські установки – ред), я зрозумів, що танк – це ще фігня. Вона пробивала термінал повністю. І вибухала аж на злітній смузі.

– Чого найбільше бракувало в аеропорту?

– Перш за все – води. З водою там проблема. Останній раз, коли ми були, то ми повипивали воду зі всього. Зі всіх бойлерів, з труб, з бочок з водою, які знайшли. Ти вранці прокидаєшся і не думаєш, чи в тебе вистачить боєприпасів, чи тебе спар замакрошить, мізкуєш, де знайти водички попити. Там дуже велика проблема зі зв’язком. Всі генератори, постріляли, позривали.

– А їжа?

– Найшикарніша страва аеропорту– це мівінка з тушонкою, або – тушонка з гречкою. І чай. Якщо нема тушонки, просто гречка.

– Які у бійців ДУК склалися стосунки із солдатами регулярної армії? Ви ж разом захищали аеропорт.

– «Паркетне» військове керівництво нас не любило. Вони ж собі домовились стріяти «по графіку». А ми такі собі «посиділи–подумали» і що? Підемо, «покошмаримо»? Зі справжніми солдатами жили в душа в душу. Ну, але бувало по–різному. От уявіть собі: наступають сеєпари. Чоловік 15. Військові, чоловік 30 відступають. Прибігає командир усього аеропорту «Редут». Реально, цьому командиру треба поставити пам’ятник за життя. Це справді відчайдушна людина, яка достойно захищає честь мундира. Він говорить до своїх солдат: «Йдіть, захищайте поверх від сєпарів». Але вони тупо стоять, не ворухнуться. Тоді він плює на них і сам йде зачищати. Приходить наш командир «Опер»: «Де «Редут?». Ми йому і кажемо – сам пішов. «Так, ви всі прикривайте. «Росомаха», пішли за ним», – скомандував «Опер». Фактично ми троє зачистили поверх від сєпарів. Бій тривав в одному коридорі. Дистанція 4–5 метрів. Весело було. Ми тоді і трофеї добули круті.

– Але ж це з боку солдат – не виконання наказу…

А в нас не воєнний стан! Якщо би це було так, то це би був розстріл. Солдат може відмовитись і йому за це нічого не буде.

– Місцеві мешканці. Як вони до вас ставляться?

– «Правий сектор» їм реально допомагає. Продуктами, одягом. Ділиться всім так, як це має бути. Але зрозумійте одне – допоки будуть місцеві мешканці у Пісках, доти нас будуть лупити. Половина мешканців залишилась, половина – пішла в ДНР. Ну що вони не зідзвонюються?

– Яка твоя улюблена зброя?

– Я люблю всю зброю. Немає якоїсь фартової. Головне, аби її було побільше. У мене якась така фігня – от беру я будь–яку зброю. Починаю її роздивлятись. І відчуття, що я її знаю, що я колись з неї вже стріляв. Не знаю, як це пояснити, аби не звучало так дивно. Так само мінування. Я ніколи ним не займався. За 16 днів я вивчив цю науку і зривав по 350 кг. тротилу за раз. Воно мені дається. Я просто відчуваю, що це моє. Я дуже хочу танк. Такий, нормальний – «Оплот».

– Коли було найбільше страшно?

– Страшно завжди. Якби так не було, навряд чи я би зараз тут сидів. Страшно так, що не можеш дихати. Але коли ти бачиш збоку своїх побратимів, яким теж страшно, але вони стріляють, не дають задньої… Цей страх просто – тьху… Пофіг … Тоді зникає страх.

– Розкажи про забобони Донецького аеропорта..

– О! Та їх у нас було багато. Гумор був в основному дуже чорний.

Після першого приїзду в аеропорт нас трохи побомбили, а потім ми вирішили поприбирати в себе. Це в старому терміналі. Позамітали. Повиносили сміття. Зробили один стіл для їжі, другий – для набивання патронів. Блііін! На другий день нас так розвалили, що вирішили вже не прибирати. За тиждень розвели такий бардак… Просто срач. Я не витримав, бо я не люблю безладу. Кажу – давайте, пацани, поприбираємо. А вони мені: нє, не треба! Але поприбирали… на другий день нас розвалили так, що ми там навіть вже не жили – не було де.

– Який рецепт перемоги від кіборга?

– Простий наступ. Для цього треба, аби, нарешті, трохи вигнали техніки з ангарів і складів. Якщо подумати, то за тиждень часу можна захопити і Донецьк, і Луганськ. А ще за місяць – побудувати стіну вздовж кордону. Просто бракує команди зверху. Війна вигідна всім, крім солдатів.

– Чого реально найбільше бракує зараз там? Чим волонтери можуть допомогти?

– На передовій дуже бракує безпілотників. Є дефіцит у банальних речах: простих мобільних телефонах, бажано протиударних. Особисто я вже поміняв, напевне, із п’ятдесят. То тобі той телефон прострілять, то розіб’ється, то просто загубиш. Треба годинників із підсвіткою, ліхтариків, тактичні ножики, закриті тактичні рукавиці. Ну і, звичайно, білі маскхалати.

– Військовий госпіталь Львова відмовився прийняти тебе на стаціонарне лікування. Як мотивували? Адже це вже не перший випадок, коли бійців–добровольців «футболять» з військових лікарень.

Мене поранили в Пісках, пробило легеню і зламало три ребра. Це було десь в липні. Тоді я лежав тут, у Львові, у військовому госпіталі. Мені сказали, що все добре, ще трохи полежи і все буде добре. Я трохи відпочив, потім поїхав на ДУК, потім – в Піски. І потім вже був аеропорт. В мене не зрослося одне ребро. Але, коли мене оперували, то виявилось, що там не зрослося два ребра. І вони собі кілька місяців «гуляли».

Як можна іти на вибори у думати, що наша влада нормальна? Це ж все прокляті запроданці. Тому що військові бійці добровольчих батальйонів.. Їм там відриває руки–ноги.. і не держава шукає протези, а волонтери!

Мені, коли я звернувся вдруге до військового госпіталю, хірург просто сказав: «Я спішу на операцію» і пішов собі. Дав мені зрозуміти – йди нафіг. Подзвонив до наших і мене вже прилаштували у туберкульозній лікарні.

– Коли одужаєш, повернешся в ДУК?

Звичайно. Але спершу пройду реабілітацію. Куди далі закинуть, не від мене залежить. Як скаже командування.

– Скоро Новий рік. Є якесь особливе побажання для України?

– Нарешті повстати! Повстати істинно, так як воно має бути! І кожного взяти за його «причинне місце» і запитати: «А де? Бо треба повернути, бо ми хочемо жити як люди, а не раби»!

Цю розмову «Росомахи» з Наталкою Кузяк з прес-центр «Правого сектора» Львівщини

опублікувала сьогодні, 26 грудня, «Stina.in.ua» з посиланням «Ps-zahid.info».

Як інформував «Щоденний Львів», боєць українського добровольчого корпусу «Правого сектора» Денис «Росомаха» заявив: «Коли закінчиться війна, нас почнуть переслідувати».

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook