У 2014-й Україна вступає не такою, якою була останні 22 роки (відео)

Відео: Богдан Коваль

На своє запитання «Чого чекати від нового політичного року – нових розчарувань чи нових підтверджень гідності?» він відповідає так:

«У 2014-й Україна вступає не такою, якою була останні 22 роки. І з цим уже можна привітати самих себе, бо не про ту, вчорашню, нібито вільну, нібито незалежну Україну мріяли патріоти 200, 100, 50 і 22 роки тому. Можливо, й не про сьогоднішню, якою вся вона наразі є за фактом, але паростками майбутнього з Майдану вони пишалися б напевно.

І хоча рік минає під тривожні зведення, ніби з фронту (остання новина – звірячий напад на журналістку Тетяну Чорновол, але інтуїція й досвід підказують, що вона може виявитися не останньою в цьому ряду), календар не обдуриш, час підбивати попередні підсумки. Згадуючи 2013 рік, важко повірити, що все це болото було ось щойно...

Переглядаємо обкладинки «Тижня»: опозиція, олігархи, штучні радянські свята, криза галузей, регіонів та всієї економіки, проблеми безпеки, зовнішньої та внутрішньої, спецоперації сусідньої держави проти України, кричущі релікти тоталітарного минулого, ерозія національної культури та свідомості, нарешті, ці ситі пики господарів життя... Суцільний депресняк і безвихідь.

І раптом!..

Так, ми отримали стихійний протест «без голови», причому від першого дня. Майдан започаткували не політики, політики його лише підхопили, й одразу невправно.

Ті, хто відстежує хроніку подій, причому не з мережі, а в «польових умовах», можуть побачити певну еволюцію від вечора 21 листопада, коли під колоною з «Христею» зібралося до 3 тис. громадських активістів і журналістів (навіть із проміжним неофіційним гаслом «Майдан без політиків»), до останніх передноворічних суперечок (учасники, слід сказати, їх інтелігентно не педалюють) між самоврядними громадськими організаціями, які становлять ядро мітингувальників, та офіційним «штабом».

Доводиться вкотре констатувати, що масові виступи громадян заскочили опозиційні політичні партії та їхніх лідерів зненацька, і вони виявилися неготовими ані їх очолити, ані запропонувати чітку дорожню мапу – тут уже нічого не вдієш.

Кидання чергового каменя в город депутатів потребує невеликої відваги, та й не на часі.

Без того давно було зрозуміло, що опозиційні еліти не можуть поки що запропонувати суспільству нічого, крім загальних гасел. Складалося враження, що ніша парламентської меншості, яка нічого не вирішує й ні за що не відповідає в очікуванні сакральної дати 2015, виявилася вельми комфортною.

Новина полягає в тому, що елементи громадянського суспільства за останній місяць достатньо структурувалися й усвідомили себе, щоби нав’язувати тим, хто обрав для себе політичну діяльність як основний фах і спосіб існування, якщо не готові рішення, то як мінімум порядок денний. Цей тиск знизу є принципово новою складовою нинішнього суспільного ландшафту в Україні.

Громадські організації, великі й малі, національні й регіональні, підключилися до життєзабезпечення довгострокового масового заходу, гарантувавши його логістику й безпеку, але вони не ладні обмежуватися службовими функціями, доки стратегії й подальші кроки народного руху вирішуються десь нагорі. Рано чи пізно вони навчаться диктувати верхівці опозиції порядок денний бодай у загальних рисах.

До цього слід додати появу експертного товариства як окремого елемента конструкції: досі кваліфіковані політологи, економісти, соціологи, міжнародники, юристи перебували в статусі маргіналів і, якщо не були задіяні в партійних проектах, спілкувалися або між собою, або із грантодавцями. Нині ми чуємо їхній солідарний голос.

Утім, тривожна невизначеність нависла над Майданом: очевидно, що правових шляхів бодай часткового посунення режиму не так багато й вони на сьогодні недосяжні, доводиться задовольнятися компромісами. Тим часом відступ, згортання активності означають не лише прощання з надіями на одужання країни, а й неминучі репресії, відплату з боку влади всім, хто засвітився в листопадові й грудневі дні, подальше зміцнення піраміди.

Перші ознаки помсти за переляк можна вже спостерігати: спочатку відносно м’яке залякування луцької активістки Майї Москвич за... перевернутий портрет, потім напад із ножем на харківського майданівця Дмитра Пилипця, далі нагле, жорстоке, показове побиття київської журналістки та активістки Тетяни Чорновол. Безумовно, далі буде...

Імперія чи республіка? 

Звісно, події заскочили зненацька всіх. Виявилося, що ані політикум, ані суспільство за два десятиліття незалежного існування не виробили чітких і зрозумілих державних пріоритетів.

Такої категорії, як українські національні інтереси, не існує навіть у теорії, якщо не рахувати розпливчастих формулювань Основного Закону стосовно «європейського вибору» десь у геть невизначеному майбутньому (майже як «комунізм» у попередній матриці). Таким чином, принизлива капітуляція української верхівки перед очільниками східної імперії разом з усіма супутніми цукерками формально навіть не є зрадою національного інтересу, бо цей інтерес ніде чітко не артикульований.

Байдуже, як планують назвати новоутворення його ініціатори: СНД чи Митний союз, Вища євразійська економічна рада (так звана ЄвраЗЕС) чи тупо «Імперія Газпром» – головне, що це означає тотальну залежність від Кремля й цілковиту відмову від самостійної зовнішньої політики. Що ж стосується національної економіки, то всім зрозуміло: запозичення без чіткого цільового призначення здатні лише законсервувати її кризу, неконкурентоспроможність і брак найменшої перспективи... 

Додамо також щедрі бонуси для декого з наближених до крісла й тимчасову анестезію для «плебсу» (саме так полюбляють висловлюватися в нас на Банковій) у вигляді виплат боргів бюджетникам і можливої милостині соціально незахищеним. Ну й, як супутні втрати, цілковите придушення культурно-інфор¬маційного простору в братніх обіймах.

Але головне – головне! – це увіковічення специфічного євразійського типу відносин між підданими, де політична активність зводиться до вертикального одобрямсу, господарська діяльність – до дерибану між утаємниченими, а інтелектуальний продукт – до лоскотання. Чи передбачено в цій моделі посаду генерал-губернатора, посередника між населенням провінції та монархом, чи в перспективі передбачається позбутися цієї в принципі зайвої ланки, не має особливого значення.

Власне, ця система формувалася довгі роки й мала за взірець звичну, ментально й технологічно вкорінену матрицю структурування радянських еліт – назвіть її «правляча партія», «КПРС», «номенклатура», як завгодно... Від КПРС номенклатура по-донецьки відрізняється відсутністю зайвої бюрократії, ритуалів та «священних текстів», неформальним, особистісним характером зв’язків. Але схожих рис у цієї корпорації з попереднім правлячим кланом усе ж таки значно більше – це лояльність, залізна дисципліна, культ лідера аж до його демонстративного обожнення, повага до сили (опора на армію та поліцію), несхильність до компромісів, здатність зосереджуватися на ключових напрямах.

Оскільки ключовий напрям для лідера регіоналів та його вірних – захоплення й утримання влади, яка є джерелом добробуту для кожного члена зграї, рештою можна нехтувати. Тож неузгодженість ланок, дублювання функцій, внутрішня боротьба кланів, саботаж окремих ділянок, «неврози невідповідності» в деяких виконавців ніяк не позначаються на кінцевому результаті: 15 грудня, у розпал Майдану, влада продемонструвала цілковите домінування на довиборах до Верховної Ради в більшості округів включно з «бунтівним» столичним. 

Вочевидь, до кінця в цій диспозиції не визначилися олігархи. Їхню реакцію можна вирахувати хіба що за поведінкою підконтрольних ЗМІ, які переважно радше співчувають протестам, аніж їх викривають.

Зрозуміло, що великий бізнес, який склався в попередню епоху й уцілів після всіх наїздів упродовж останніх трьох років, відчуває небезпеку для себе в новій конфігурації, адже йому не лише доведеться мати справу з апетитами «сімейних», а й протистояти цілком імовірній експансії з-за східного кордону. Можливо, ключові постаті сподіваються, що вдасться не втратити остаточно контроль і все ж таки уникнути радикального переділу власності, водночас їх не можуть не напружувати рішучі заклики протестувальників у дусі «всіх панів до одної ями» (заради справедливості зазначимо, цього разу не такі вже поширені).

Питати, чому від 1991 року в Україні не з’явилися справжні лідери, здатні повноцінно висловити національний інтерес і послідовно його захищати, – це все одно що заклинати «Чом, чом, чом, земле моя?..» Post factum усім зрозуміло, що національно-патріотичні сили, які нібито на початку уособлювали позитивні процеси в державі на противагу партапаратчикам, загалом так само походили із СРСР, частково їм вистачило впровадження зовнішньої атрибутики, частково вони без особливих вагань вбудувалися в пострадянські схеми відносин.

До того ж, важко сказати, де закінчуються доведені до карикатури питомі риси спільної ментальності: споглядальність, періодичні лінощі, конформізм, здатність задовольнятися зов¬нішніми ознаками успіху, а де починаються спадкові травми від геноциду, жорстокого придушення будь-яких проявів свідомості. Слід зауважити, що дуже значна частина нинішніх переконаних, без жодних лапок, патріотів (зокрема, і російськомовних) сформувалася вже в часи незалежності.

Емоційно ця категорія українців ототожнює себе зі своєю країною, раціонально вона усвідомлює, що її інтереси можуть бути захищені виключно в умовах демократії та верховенства закону. Саме ці українці незалежно від освіти, соціального статусу та регіону проживання становлять нині кістяк Євромайдану. Саме з цього середовища, загартованого як випробуваннями, так і спокусами, яких вдалося уникнути, мають вийти нові лідери країни.

Безумовно, не всі євромайданівці перетворяться на політиків (як на національному, так і, не забуваймо, на регіональному та локальному рівнях), проте вони можуть створити й, безумовно, створять критичну масу небайдужих, схильних до взаємодії громадян, які докорінно змінять політичний ландшафт країни, навіть якщо на них чекають нові розчарування. І немає сумніву, що вони нав’язуватимуть уже інституціалізованим, фаховим політикам новий порядок денний, нові критерії ефективності та, як уже було згадано, відповідності національним інтересам.

Право на опір

Технології Євромайдану – це не лише здатність взаємодіяти, забезпечувати порядок і життєдіяльність великих мас ентузіастів. Це також не тільки зразки мужності, коли треба тримати оборону, будувати барикади, протистояти поліцейським спецзасобам, не зриваючись на агресію у відповідь.

І це так само не лише схильність іти пікетами під ту чи іншу державну установу. Крім усього перерахованого це ще й сила-силенна маленьких ініціатив – від бойкоту бізнесів того чи іншого одіозного чиновника до освітніх програм і спонтанних актів допомоги незнайомим людям, не кажучи вже про нестримний креатив у вигляді плакатів та дотепів, які негайно поширюються мережею.

Тут час згадати ще одну ознаку нового світу, якої не було дев’ять років тому: миттєвий зв’язок, що дає змогу тримати контакт із великими масами однодумців. Попри деякі, як запевняють фахівці, свідомі спроби технічно перешкоджати комунікації на самому початку нинішнього протесту, зв’язок і мережа є частиною щоденного світу

 І для того, щоби їх зупинити, потрібні централізовані зусилля держави. Прецеденти є: Китай просто відгородився від світового інтернету Великою Китайською Залізною Завісою, Росія впровадила практику блокувань незручних інформресурсів за звинуваченням у поширенні непристойного контенту (привід завжди можна знайти або організувати), в Україні з боку влади є певні рухи в тому самому напрямку, але, сподіваймося, в неї забракне рішучості (нагадаю, ідеологія – це не напрямок головного удару регіоналів, для них важливіші безпосередньо гроші й влада).

Проте основною «технологією» нового Майдану стала категорія, на яку неможливо впливати адміністративним шляхом, її не вимкнеш, як мобільний зв’язок: це довіра одне до одного, горизонтальні стосунки в суспільстві. Саме їх бракувало всі ці 22 роки.

Перший шок від Майдану-2004 – подив: виявляється, не я один так думаю, не я один так відчуваю, крім мене є ще сила-силенна людей, які не сприймають чинного порядку речей і бажають змін. Та емоція забулася, затерлася подальшими розчаруваннями.

Нині нова генерація українців, які прийшли на акції спротиву, повертається до фундаментальної передумови демократії: переконання, що добрих людей більше, ніж поганих, просто в них гірша комунікація. Принциповим, якщо не головним, є одне: чи стане свідомим українцям цього запалу віри в ближнього, чи комунікуватимуть і координуватимуться вони надалі навколо викликів як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівні?

Зараз уже очевидно, що довибори у п’яти округах 15 грудня суспільство тупо проґавило. Незалежно від того, коли відбудуться вибори президента (схоже, що наразі їх не вдається зробити ближчими, ніж сакраментальна дата 2015, і верхівка опозиції з цим змирилася), чи станеться перезавантаження Верховної Ради, чи відбудуться вибори до Київради, так чи так у подальшому доведеться зосереджуватися передусім на цьому: масова увага до процедури волевиявлення, його максимальне висвітлення, участь спостерігачів та активістів, звісно, не допоможуть повністю уникнути зловживань і маніпуляцій.

Проте звести їх до мінімуму можливо й необхідно, а просто забезпечення максимальної явки активної частини населення ще більше ускладнить фальшування. Але локальні, нібито дрібні й через це непомітні країні щоденні зловживання владою так само мають стати предметом уваги всього громадянського суспільства – від свавілля місцевої міліції та судів до привласнення землі й майна неситими бізнесменами.

Насправді найбільшою опорою режиму є солідарна байдужість на місцях. Ми не змінимо в один день свої звички й характер, але зсунутися бодай у цьому з мертвої точки, можливо, вдасться.

Нарешті, громадянське суспільство може й мусить – і безпосередньо, і через окремі громадські об’єднання, і через пресу – нав’язати порядок денний політикам усіх рівнів, знизу догори. Так, «Свобода» на Євромайдані якось відсунула на другий план свої, м’яко кажучи, неполіткоректні гас¬¬ла, якими оперує в середовищі «своїх», так, спікери «Батьківщини» та УДАРу змушені висувати з трибуни конкретні пропозиції замість загальних лозунгів.

Тиск знизу має стати більш технологічним і каналізованим, бо політичний істеблішмент легко переграє хаотичні рухи громадськості на «своїй території» інтриг і домовленостей, але ж у новій атмосфері, що склалася після Євромайдану, ігнорувати вимоги суспільства опозиційні партії вже не зможуть, бо це означатиме не їхню маргіналізацію, а їхнє самогубство. Тож саме такі нібито ефемерні речі, як суспільні настрої, налаштованість на спротив, довіра, готовність до взаємодії, повинні стати найбільш матеріальними факторами наступного політичного року. Року, який, сподіваймося, остаточно змінить обличчя України.

І на останок кілька історичних екскурсів, які нібито не на часі. У Конституції республіканської Франції зразка 1793 року прямо записано: «Стаття 35. Коли уряд порушує права народу, повстання для народу та кожної частини народу є найбільш священним правом і найбільш необхідним обов’язком людини й громадянина». 

Американський мислитель XVIII століття Томас Пейн, якого називали хрещеним батьком США, висловився коротше: «Коли всі інші права потоптані, право на повстання залишається незаперечним».

Але можна пошукати й ближче: у законодавстві Речі Посполитої двох народів (1569 рік.), історичною спадкоємицею якої є, зокрема, й Україна, було закладено категорію «jus resistendi» – буквально право на опір (ідеться про спротив свавіллю влади). Пряма й безпосередня настанова. Залишається тільки виконувати».

Ці свої міркування оглядач часопису «Український тиждень» Юрій Макаров опублікував у вівторок у статті «2014: право на опір, право на оптимізм» на сайті інтернет-видання «Тиждень».

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook