Десантник львівської 80-ї бригади запитав на летовищі Донецька: «Чи правда, що в пеклі такий запах?» (відео)

Військовий капелан Леонід Кравець двічі був на вежі Донецького аеропорту. Останнього разу капелан разом з «кіборгами» покинув вежу в момент її повного руйнування. Про духовну підтримку солдат і про зброю, з якої не стріляють Леонід Кравець розповів в інтерв’ю «Радіо Свобода»:

– Коли почалася війна, я молився, думав, куди і як поїхати… Тоді мій друг, капелан «Архітектор» під час місіонерської зустрічі в Києві сказав мені, що є такий батальйон, у складі якого можна потрапити в Донецький аеропорт. І я поїхав.

Вперше в Донецький аеропорт я потрапив 25 листопада 2014 року в складі 79-ї аеромобільної бригади. Командиром у нас на вежі був капітан «Сумрак». Для мене честь працювати саме з ним. Це був дійсно командир з великої літери і це була вже не перша його війна.

Я був на вежі дві доби, до поранення, але не бачив, щоб він спав. Він постійно ходив, усіх розставляв по місцях, навчав, як правильно усе робити.

Тоді я пробув на вежі всього дві доби. На другий день мене поранили під час штурму. Мене тоді вивезли до дніпропетровського госпіталю, там я трохи відновив здоров’я і вдруге вже випало потрапити до аеропорту тоді, коли вежа і аеропорт «впали».

«З Пісок до аеропорту – півгодини, але видалися найдовшими у житті»

– Перший раз шлях на вежу був важким. У Піски я приїхав приблизно 19 листопада. Відтоді ми щоночі збиралися виїжджати в аеропорт, та нашу поїздку постійно відкладали з невідомих причин. І от вранці 25-го нас врешті завантажили у БТРи. З Пісок до аеропорту недалеко – всього півгодини, але вони, здавалося, були найдовшими у моєму житті. Чому? Бо навколо – темно, нічого не видно, ти сидиш в «коробці», яку можуть прострелити будь-якої миті. Близько четвертої ранку ми заїжджали на вежу, а інша команда їхала на термінал. Ми повністю змінили тих, хто «тримав» вежу, з попередньої ротації залишилось тільки декілька осіб з 93-ї бригади.

Я заїхав з тими хлопцями, з якими ми до того тиждень жили у Пісках – це команда «Сумрака» й вони вже не вперше заїжджали в аеропорт. У бійців настрій був хороший, вони були «обстріляні» й готові до всього. Не «обстріляними» серед них були тільки я і лікар. Але нам з ними було дуже легко.

Я колись давно служив в армії, але реального досвіду в мене не було й у бойових діях брав участь уперше.

Як і всі бійці, я стояв на посту й наглядав за закріпленим за мною «сектором». Я заступав на пост на дві години, спостерігав і розмовляв з бійцями. На той час 79-а вже стикалась з капеланами, до цього там був «Архітектор», ще один наш брат – Валерій Педченко, тому 79-а вже знала – коли в аеропорту є капелан, вони себе почувають спокійніше. Вони знали: коли заїжджають капелани, то не так сильно обстрілюють…

Коли ми з ними заїжджали на вежу, не було жодного вистрілу. Наступного дня, коли заїхала команда у старий термінал, розпочався бій приблизно о 6-й ранку і продовжувався 8 годин. Під час цього бою я і був поранений.

Коли ми ще були у Пісках, то зі мною в кімнаті був хлопець Олексій, який десь три дні лежав і грався на мобільному телефоні. Одного разу, коли ми зібралися за столом, він каже: «Я, от, лежав у кутку, три дні за вами спостерігав і зрозумів, що всі ваші розмови зводяться до одного: до вашого Бога. Ні про що інше ви не розмовляєте».

Довелося йому пояснювати, що Бог – це наше життя. Це було якраз перед тим, як ми виїжджали на вежу. Коли прийшов «Сумрак» і повідомив, хто в якому БТРі буде їхати, цей Олексій попросив його відправили з «пастирем». Певний час він мене називав саме так.

В Пісках з нами був ще один боєць, Саша, він жив у сусідній кімнаті і приходив поспілкуватися з нами. Я в нього запитав, чому він тут, а не з друзями? А він каже: «з вами відчуваю якусь віддушину».

«Людина, яка не була на війні, не може цього зрозуміти»

– Моє уявлення про те, як там все відбувається, дуже відрізнялось від того, як все було насправді. Людина, яка не була на війні, не може цього зрозуміти. Я чув про війну, бачив її по телевізору, але коли туди потрапляєш… Там інше відчуття, інші переживання, світ на той час стає іншим.

На вежі ми жили на другому поверсі. На верхні поверхи піднімались лише спостерігачі. Там була кімната, коридор, шахта ліфту – дуже мало було помешкань. Перший раз там зі мною було 18 осіб.

На другий день перебування, коли почалась атака аеропорту, загорілась сусідня будівля і ми з командиром пішли подивитись, що там горить. Коли командир почав спускатися сходами на перший поверх, там був замінований вхід, хоча мінер повинен був його розмінувати. Я йому крикнув, що там розтяжки…

Перед виходом він зупинився і почав йти потихеньку. А я спускався позаду нього – сказали нема розтяжок, то й нема. Потім «Сумрак» зупиняється і каже: «давай назад, розтяжки не познімали». Коли ми тікали звідти, сходи були покриті згарищем. В мене нога там просковзнула і в цей момент стався вибух. Осколками поранило руку та ногу. У госпіталі я був чотири дні, а потім мене відправили на амбулаторне лікування.

Ми не знаємо, як це вийшло – розтяжка вибухнула, коли ми вже розвернулися назад. Потім ми розмірковували: швидше за все, коли «Сумрак» розвертався, антеною від рації зачепив розтяжку і вона вибухнула.

«Боєць запитав: чи правда, що у пеклі такий запах, як в аеропорту?»

– В аеропорт знову я повернувся уночі 13 січня. Цю дату я ніколи не забуду. Я повернувся тому, що розумів, що солдатам необхідна духовна підтримка.

Я заїжджав «по-бойовому», тоді блокпости скасували. Цього разу – з Водяного, з 80-ю бригадою. Того ж дня, десь після обіду, завалилися верхні поверхи вежі. Вежа обвалилася десь до чотирнадцятого поверху, а ми були на другому.

Потім почалась війна, якої в Україні ще не бачили. П’ять днів вся артилерія, яка була, напевно, в Російської Федерації, розстрілювала термінал і вежу з ранку до вечора.

Цього разу було по-іншому, ніж із 79-ю бригадою. Ці хлопці не були «обстріляні». Ніхто з них, окрім декількох людей, не потрапляв у серйозну бойову обстановку. Тому перші декілька днів було важко. Мені доводилося заспокоювати бійців, виводити їх із шокового стану і казати, щоб вони йшли до бійниць і відстрілювалися, тому що від цього залежало наше життя. Коли нас довго обстрілювали танки, стояв чіткий запах сірки. Один боєць запитав: чи правда, що у пеклі такий самий запах? Я сказав: так. Якщо ти не прочитаєш цю молитву-покаяння, вічно будеш відчувати цей запах сірки.

Я роздав всім бійцям молитву-покаяння. Коли танки починали нас «бомбити», бійці по черзі ставали на коліна і читали цю молитву. Я думаю, що саме в той момент, перед обличчям небезпеки, вони були щирі. Вони розуміли, що зараз людина є, а через секунду її може не бути. Біблія вчить, що кожен, хто покличе Бога, врятується. Тим паче в той момент, коли люди розуміли, що можуть не вижити, люди зверталися до Господа. Це так завжди.

Під час другої ротації я теж чергував на позиції «Броня». Коли починались обстріли, майже всі бійці там збиралися і ховалися від пострілів танка. А коли наступала ніч – заступали на чергування.

Я не брав зброю до рук, хоча вона вільно лежало біля бійниці. У цьому не було необхідності. Дуже важко пояснити невіруючій людині, чому Бог, який заповів «не вбий», потім посилав ізраїльських царів винищувати цілі народи. Ця заповідь була дана для того, щоб люди не вчиняли самосуду. Бог казав про те, щоб і ізраїльський народ, і ми захищали свою країну. Ворог прийшов до нас додому – і ми свій дім маємо захищати.

«Нас було тринадцять – з вежі всі вийшли живими»

– Були бійці, які каялись прямо в Донецькому аеропорту. Пам’ятаю одну дівчину. Їй на той момент було 24 роки. Вона була з штурмової роти 93-ї бригади. Це були добровольці, які перейшли з батальйону «Донбас». Вони штурмували аеропорт з боку вежі 19 січня. Коли ввечері, після цілого дня боїв, ми ховалися під сходами, тому що скрізь все прострілювалося, ми з цією дівчиною стали на коліна – і вона молилась, і читала молитву-покаяння.

Тоді там не було часу, щоб думати чи говорити. Я просто закликав всіх молитися, бо єдина надія у той момент була лише на Бога. Командири зв’язувалися з нами по рації й казали, що аеропорт ніхто залишати не буде. Всі розуміли, що це може бути остання година або останній день і думали, що ніхто з аеропорту вже живим не вийде. Іноді я навіть хотів подзвонити дружині, попросити у неї вибачення і попрощатися. Добре, що Бог дав мені мудрості цього не зробити.

19 січня танки з самісінького ранку до вечора розстрілювали вежу і термінал. Одного разу в мене все ж таки було бажання взяти зброю до рук. Це було у той момент, коли терористи поливали наших бійців згори бензином і підпалювали. І нам телефонували, казали, що там йде жахливий бій – це було перед тим, як підірвали плити-перекриття. Напевно, то був якийсь чоловічий адреналін – взяти автомат в руки і влучити хоч у когось. Але я розумів, що молитва може зробити більше, ніж автомат.

Коли на вежі почались серйозні руйнування, ми перейшли на «Броню» – позиція, перед входом до вежі. Там була і «дорога життя», яку прострілювали снайпери і кулемети. Від вистрілів з танку нас вежа трохи прикривала, по «Броні» вони не могли потрапити, хоча туди летіли уламки і каміння. П’ять днів ми ховались на цьому пості. Коли вежа була повністю зруйнована, в останній вечір ми ховались біля входу на вежу під сходовим майданчиком – найбезпечніше місце на той момент. Під сходами ми бачили, як танк стріляв у вежу. З нашого боку було видно спалахи.

Нас було тринадцять чоловік – з вежі всі вийшли живими. Бог відповів на наші молитви – було всього два легкопоранених бійці.

Коли ми пішли з вежі – там залишились тільки спостерігачі, там вже неможливо було перебувати. Поїхали ми вночі 19 січня на МТЛБ, у просторіччі її називають «мотолига». Я їхав з лікарем і пораненими. Потім поїхав наш командир «Нортон», який згодом відправив за бійцями техніку, щоб вивезти їх. На той момент, коли ми виїжджали, наступило певне військове затишшя. Навіть коли «мотолига» під’їхала до вежі, водій її заглушив, та пострілів не було, лише тиша. Навіть, коли я тягнув поранених до «мотолиги», ніхто не стріляв.

Було гірко від того, що все було зруйновано. На той момент, коли ми вийшли з вежі, термінал також був майже повністю зруйнований – приблизно за добу до цього впали плити-перекриття. У цю ніч бійці як з терміналу, так і з вежі, виходили практично одночасно, там не було навіть, де ховатися.

Коли штурмовий загін з 93-ї бригади мав їхати повз вежу на монастир, зупинились з танками і БТРрами під вежею, розвантажились, і в цей час їх почали «накривати» міномети, чоловік тринадцять було з мінометними пораненнями. Тому мені доводилось їх перев’язувати, вантажити в БТРи та відправляти на так звану «велику землю». Я умів це робити, бо всі капелани проходили тактичну медицину – надання першої медичної допомоги.

«В аеропорту ми стали з бійцями друзями»

– Я думаю, що в аеропорту ми стали з бійцями друзями. Був у нашому житті такий випадок, ховали лікаря з позивним «Псих». Я не був з ним знайомий особисто, лише чув про нього, коли я був на вежі, він був з «Архітектором» і з «Гітаристом» у новому терміналі. Близько місяця сепаратисти не віддавали його тіло батькам, вимагали викуп. Коли вони нарешті віддали тіло, його мати попросила, щоб приїхали капелани, тому що за декілька днів до своєї загибелі, він вимовив молитву-покаяння і став християнином. У нього була можливість поїхати з аеропорту, тому що він був поранений, але він сказав, що не може залишити своїх поранених, тому що тоді вони залишаться без лікаря. Коли ми його ховали, з аеропорту було дуже багато наших знайомих.

Я теж думав про те, наскільки потрібне там наше служіння, чи згадають мене бійці після того, як пройде війна, чи згадають при зустрічі? І мене дуже вразило, коли я стояв на сходах біля міської адміністрації – й раптом побачив, як з натовпу до нас почали йти військові. Хлопці обнімали нас, ледь не валили з ніг, і я зрозумів, що це були бійці, з якими ми були в аеропорту.

В десантників є таке негласне правило: вони збираються тільки своїм колективом. Після того, як ми поховали Ігоря, ми їм запропонували поїхати з нами у «Дім молитви», посидіти за одним столом, щоб його пом’янути. Вони спочатку сумнівались, а потім погодилися.

«Бог зберіг бійцям життя, щоб вони наслідували вічність»

– У десантників є погана, на мою думку, традиція – вони кажуть, що вони не здаються у полон. Тобто, за певних обставин, вони можуть усвідомлено позбавити себе життя. Вони обвішуються гранатами і в той момент, коли їх можуть взяти у полон – цю гранату підривають.

На вежі була ситуація, коли розуміли: ось-ось і все – вночі можуть увірватись. Якщо не всі загинуть, то потраплять в полон, і вони почали обвішуватись гранатами. Я їм почав розповідати, що це – один із найбільших гріхів, який ви можете скоїти у своєму житті. Я радів, що проходив якийсь час і я помічав, що цих гранат на десантниках вже немає. Тому, думаю, Бог через мене виконав те завдання, яке планував – зберегти бійцям життя так, щоб вони унаслідували вічність.

У нас був плеєр – там був «Новий Заповіт» англійською і українською – навіть хворий «Моторола» колись слухав його, казав: «Так укропи зомбують своїх солдат».

Розказував: якщо вони загинули в аеропорту, то одразу потрапляють до раю. Та ми казали про те, що в рай людина потрапляє, якщо покається перед Богом.

Взяли вони плеєр після того, як аеропорт був зруйнований. Вони витягували з кишень у поранених чи мертвих бійців. Казали, що у кожного нашого бійця є такий плеєр. Я думаю, що, звичайно, далеко не у кожного, та у багатьох – ми роздавали всім, хто бажав їх взяти.

«Коли по тобі трішки постріляють – ти станеш віруючим»

– За три мої ротації на Донбас, я зустрічав одного атеїста. Я їхав на вежу, а він – у термінал. Коли я розмовляв з ним у Водяному, він мені розповідав, що він – атеїст. Я у нього запитав, чи стріляли вже по ньому. Він сказав, що він був у Пісках, десь там в городі падали міни… Та я запропонував йому повернутись до цієї розмови, коли він повернеться з аеропорту. «Коли по тобі постріляють трішки – ти станеш віруючим». Це була єдина людина, яка казала, що вона невіруюча.

Коли я виїхав з аеропорту, я три дні ще допомагав медикам – було дуже багато поранених. Аж тут кажуть, що аеропорт «здали»… Знаєте, я так не вважаю. Я часто чую, що «не витримали стіни». Та солдати там були готові віддати своє життя за цей символ для України. Його обороняли до останнього і не віддали. Його не змогли взяти. Там досі є наші солдати. От нещодавно дзвонив знайомий, казав, що зараз він – на РЛС (радіо локаційна станція – ред.). От, мене після вежі вивозили на РЛС, а відстань між ними десь метрів 700-800. Також наші стоять у «Спартаку», а ще десь всередині окопались, «пожарку» зайняли.

Це інтерв’ю опублікували сьогодні, 7 серпня, на «Радіо Свобода».

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook