На Львівщині почастішали паломництва до села митрополита Андрія Шептицького

Прилбичі – родинне село митрополита Андрея Шептицького, – важливе місце для кожного греко-католика. Особливо для тих, хто розуміє і оцінює велич цієї непересічної особи.

Напередодні відзначення 150-річчя з дня народження владики Андрея чи не щодня сюди приїжджають групи паломників. Нещодавно завітали у Прилбичі і слухачі Літньої Школи Інституту релігії та суспільства УКУ – 29 юнаків та дівчат з Хмельницького, Запоріжжя, Івано-Франківська, Харкова, Тернополя, Дніпропетровська, Острога, Житомира, а також з Білорусі та Польщі, які у Львові впродовж тижня досліджували соціальне вчення Митрополита Андрея Шептицького.

Пункт «Прилбичі» в програмі відвідин місць, пов'язаних з життям владики Андрея, організатори паломництва визначили центральним. Однак свою прощу дослідники спадщини Шептицького розпочали із королівського міста Жовква. Разом із учасниками Літньої Школи участь у мандрівці взяв і журналіст РІСУ.

Автобус, яким ми приїхали до Жовкви, припаркувався у центральній частині міста на величезній площі – Вічевій. Куди не кинь оком, усюди відчувається подих історії. Старовинні будинки, бруківка, замки, величні костели, церкви, вежа ратуші справляють неабияке враження навіть для львів'ян, звиклих до такої архітектури, не кажучи вже про мешканців Центральної та Східної України.

Тут же біля майдану розташована найбільша із навколишніх споруда – костел св. Лаврентія, яким опікуються римо-католики. Поруч – греко-католицька церква Серця Христового, яка теж вражає своїми розмірами.

Гід Ірина Гнідик, волонтер Літньої школи УКУ, розповідає, що Жовкву було закладено на землях давньоруського поселення і місцевість ця згадувалося ще у Галицько-Волинському літописі. Значний внесок у розбудову міста вніс гетьман Станіслав Жолкевський.

Подейкують, що у Жовкві нібито народився Богдан Хмельницький, проте надійних доказів цьому немає. Свого часу тут побували польські королі, російський цар Петро І та українські гетьмани. Ну, і звісно, що не раз Жовку відвідував Митрополит Андрей Шептицький.

Пані Ірина приводить групу до храму Серця Христового УГКЦ. Це перший храм, який на цих землях перейшов на унію. Раніше, каже вона, тут стояла дерев'яна церква. Коли вона згоріла, на її місці звели кам'яну.

Довідуємося. що храм, який зберігся у нинішньому вигляді, розписував відомий митець Юліан Буцманюк. У його роботах поєднані національні та релігійні мотиви. Саме тут можна побачити ангелів у вишиванках, оригінальну орнаментику.

– Юліан Буцманюк походив з бідної сім'ї. – веде мову наш гід. – Завдяки Митрополиту Андрею він зміг навчатися малярству у Кракові. Здібному художнику владика надав стипендію. У Львівському архіві збереглися листи Юліана, у яких він дякує митрополиту. «Ваша ексцеленція врятували мене від стану конання, – писав художник. – Ця академія у Кракові є для мене наче наново відзисканий рай».

Група заходить усередину. Ірина показує розпис, присвячений Берестейській унії. Митець на ній зобразив не лише прихильників, а й противників унії, хотів показати єдність багатоконфесійної України. Там є визначні постаті цієї доби – гетьмани, козацькі ватажки. А пейзажі взяті із Печерської лаври і Святоюрської гори. Нижче хрест і хлопчик, на якого падає іскра. Це покликання святого Йосафата.

Ірина Гнідик звертає увагу на інший бік храму – по центу зображення Богородиці, знизу люди у військових одностроях із шаблями. Нижня частина розпису, щоправда, виглядає так, ніби на неї нанесли тонкий вапняний шар.

– Це акт злуки ЗУНР і УНР, – пояснює екскурсовод. – Ось бачите жінку у темному одязі, яка впала навколішки перед мертвою дитиною. Це є символ страждальної України. По центру біля неї Митрополит Андрей Шептицький та два церковні єрархи. Тут також показані всі ключові діячі УНР і ЗУНР: Петлюра, Скоропадський, Грушевський, Вітовський, Левицький і над усіма ними Матір Божа Покрова. Сама фреска трохи затерта. Коли у 1939 році на наші землі прийшли «визволителі», то жовківчани, аби не дратувати їх і врятувати церкву, затерли символи, які нова влада називала націоналістичними. Пізніше храм відновили, але потертості залишилися. Вони, думаю, не применшують його цінність.

Як з'ясувалося, зображення митрополита Андрея Шептицького не було єдиним у цьому храмі. Гід просить: «А тепер підніміть, будь ласка, ваші голови догори. Бачите зображення Бога-Отця? Кого вона вам нагадує? Є такі версії, що це риси Митрополита Андрея Щептицького. Сам Юліан Буцманюк неодноразово малював портрети митрополита. Тому припускають, що для іконографії цього образу він використав саме риси Митрополита».

Малюнок і справді один до одного нагадував владику Андрея, такого, якого ми його знаємо із фотографій. Після відвідин костелу св. Лаврентія, храму Серця Христового йдемо до церкви Йосафата, колишнього домініканського монастиря. На одній із вулиць старого міста екскурсовод показує нам залишки зруйнованої синагоги. Колись це була одна з найбільших синагог Європи.

– У Жовкві впродовж віків існували чотири громади – українська, польська, вірменська і єврейська. – каже Ірина. – Всі жили мирно. Єврейська громада мала привілеї від Станіслава Жолкевського, від Яна ІІІ Собеського. Жовква також славилася відомими талмудистами, тут була єврейська школа та друкарня.

Синагога тут проіснувала до ІІ Світової війни. Прийшли нацисти, храм підірвали, вірян знищили. Коли місто знову опинилося під владою комуністів, нова влада не стала відновлювати споруду. Так і стоїть вона занедбана і досі, своїм виглядом ніби промовляючи, – нацизм і комунізм – два режими, які принесли людям лише горе і страждання.

Якщо хтось колись захоче відвідати Крехівський монастир отців-василіан і ознайомитися з його історію та сучасним життям монахів, просіть, щоби у екскурсоводи вам делегували брата Пахомія. Не пошкодуєте. Надзвичайно світла, добра людина і з неабияким почуттям гумору. Усіх нас він називав не інакше як дітьми Божими.

«Значить, діти Божі, все добре», – повторяв раз-у-раз брат Пахомій цю фразу.

Брат спершу коротко нам розповів про історію монастиря, як загалом виникло та розвивалося монашество в Україні. Зазначив, що тепер монахи у Крехівському монастирі себе забезпечуть усім необхідним, мають пасіку, ферму, городи, пекарню...

«А от колись ченцям було важче: без скайпу, пепсі та чіпсів», – пожартував він.

Потім, коли перейшов до теми про Митрополита Андрея Шептицького, влаштував гостям невеличкий тест.

– Про Митрополита ми знаємо, що він народився де?

– У Прилбичах, – хором відповіли учасники.

– А у якому році?

– у 1865-му!

– А не у 75? Ви у цьому впевнені? Так? Дуже добре, діти Божі, дуже добре.

Після екзамену брат Пахомій повів паломників чистесенькими монастирськими стежками. Дорогою довідуютьмося, що у Крехові свого часу перебував Митрополит Андрей Шептицький. Тут він був магістром для новаків, тобто опікувався хлопцями, які відчули покликання і виявили бажання стати монахами. Посада, за словами брата, дуже відповідальна. Бо треба самому мати дар від Бога, щоби когось скерувати у правильне русло. А Митрополит Андрей мав цей дар і був Божою дитиною.

– Дехто не розуміє, чому це людина залишає все і йде у монастир, – розмірковує брат Пахомій. – Я ж це порівнюю з любов'ю. Коли чоловік любить свою дружину, ніхто цього почуття не відчуває, тільки вони двоє. Так само і покликання. Ніхто це не зможе зрозуміти, тільки Бог і покликаний.

У Крехівському монастирі, як з'ясувалося, Митрополита Андрея пам'ятають не лише як вихователя молоді. Тут він залишив по собі згадку, так би мовити, матеріального плану. За монастирською брамою можна побачити липову алею – кілька десятків дерев, які посадив особисто владика Андрей. Тепер це величезні зелені красені висотою з дев'ятиповерховий будинок.

Деревам вже добра сотня років. Чому Митрополит вирішив їх тут посадити, чому саме липи, а не дуби чи клени – не відомо. Після того, як у 1946 році монастир закрили, речі, якими користувалися монахи, в тому числі й владика Андрей, зникли безслідно. Але липова алея, дерева, висаджені Митрополитом, збереглися і досі милують око ченців та гостей обителі.

Наступний пункт нашої прощі – село Вишня Городоцького району. Тут розташований палац, у якому жив і творив видатний польський письменник Александр Фредро. Тут пройшли молоді роки його дочки Софії – матері Митрополита Андрея Шептицького. Сам палац дуже гарний, але занедбаний.

Нині це приміщення належить коледжу Львівського аграрного національного університету. Його колишній директор Дмитро Клебан погоджується провести нам екскурсію. Він показує на облуплені стіни і жаліється на брак коштів. Каже, що сюди час від часу навідуються екскурсії. Їх було б набагато більше, якби вдалося відреставрувати споруду.

Бували тут і родичі Шептицького, які зараз живуть в Польщі. Чиновники різних рівнів навідувались. Приїжджали колись сюди й товстосуми, розглядали все, міряли. Їх, зокрема, найбільше цікавило, чи поміститься більярдний стіл у кімнаті із старовинним каміном, покритим сусальним золотом. Походили вони, покрутилися і врешті-решт забралися геть, не залишивши ні копійки.

«Я їм розповідаю, що тут еліта збиралася, графи, а їм більярд в голові», – бідкається екскурсовод.

Знаменитий маєток Фредро ще тим, що саме тут відзнято 25 відстоків художнього фільму «Владика Андрей». Так принаймні запевняв нас пан Дмитро.

– Ось бачите цю дорогу, по ній на кареті їхав молодий Шептицький, – показує екскурсовод. – А там, навпроти озера, знімали сцену з мамою Андрея Шептицького. Внизу біля того ж озера знімали, як енкаведисти розстрілювали Ядвігу та Леона Шептицьких. Наші студенти для кінемотографістів навіть ями викопували.

Що цікаво, місцевість ця прославилася не лише відомими людьми, які колись тут мешкали. Поблизу палацу росте старий граб. Дерево це не звичайне. На кінчиках його гілок проростають одночасно листя граба і дуба. І так вже років сто поспіль. От така от чудасія. Кожен із учасників прощі хотів якщо не доторкнутися, то хоча б сфотографувати це незвичне природне явище. Раніше тут ще росла така собі диво-береза. Корінням догори. Про це, каже пан Дмитро, не раз писали у львівських газетах і друкували фото цієї берези.

До родинного села Митрополита Андрея Шептицького наша група приїхала, коли вже почало сутеніти. Поблизу нової греко-католицької церкви нас зустрічає священик Андрій Стадницький. Заходимо усередину. Свою розповідь про Прилбичі о. Андрій розпочав з історії про походження роду Шептицьких.

– Це були заможні люди з давнього боярського роду, – сказав священнослужитель. – З нього вийшло багато видатних церковних єрархів – Варлаам, Атаназій, Лев Шептицькі. Один з них – Атаназій – свого часу купує село Прилбичі. Він і вважається фундатором старої прилбицької церкви.

Батьки Митрополита Шептицького – Іван та Софія у Прилбичі приїхали у 1861 році, продовжує розповідь священик. У них було семеро дітей. Роман – майбутній Князь Церкви, – був третьою дитиною. Будинок, де вони жили, не зберігся, він згорів у Першу світову війну. На його згарищі Шептицькі згодом звели каплицю. Але і вона теж не уціліла. За часів СРСР її знесли, а на тому місці поставили пам'ятник визволителям.

За допомогою мультимедійного проектора о. Андрій демонструє фотографії Шептицьких: Роман Шептицький з братами, Андрей у монашому облаченні, родинне фото біля маєтку, датоване 1911 роком, Климентій Шептицький...

– За спогадами Софії Шептицької, її син Роман у дитинстві був доволі сміливим та наполегливим, – веде мову о. Андрій Стадницький. – Любив верхову їзду. Єдиною його вадою була емоційність, навіть вибуховість. Особливо, коли хтось з оточуючих поступав несправедливо.

Тут же у Прилбичах, о. Андрей Шептицький, будучи уже священиком, при великому скупчені народу відправив свою першу Службу Божу. На жаль, церква, де він звершував Літургію, не збереглася у колишньому вигляді. Храм був дерев'яним, старим і потребував ремонту. Наприкінці 80-их років православна громада, яка ним опікувалася, розібрала його і поставила заново з нового дерева. Це фактично інший храм – новий іконостас, нові розписи, лише силует нагадує про стару церкву часів Шептицького.

Зрештою, у селі практично не залишилося речей, які належали владиці Андрею чи до яких він доторкався. Капличку, як вже згадувалося, комуністичний режим знищив, новий будинок, який звела родина Шептицьких, теж втрачено. Єдине, що уціліло – це каплиця-усипальниця. Її лише дивом вдалося врятувати. «Перші совєти» у 1939 році пошкодили двері святині та знищили родинний герб на фасаді. Потім каплицю пограбували, відкрили саркофаги. «Другі» – взагалі перетворили її на склад отрутохімікатів. Тільки у ХХІ сторіччі у капличці навели лад, ідентифікували останки. Зараз там покояться 11 осіб із роду Шептицьких. 

Шкода, звичайно, що паломники нині не можуть відвідати родинний дім владики Андрея. Чи, наприклад, помолитися у тій церкві, де він правив. Оглянути її іконостас, оздоблення. Час ураганом пронісся по цій місцевості, змітаючи усе на своєму шляху.

І тим не менше, незважаючи на ці втрати, як зауважив о. Стадницький, збереглося найцінніше – справа Митрополита Андрея. Добру пам'ять про владику тут бережуть й понині. Це стосується не лише греко-католиків. Бо на відпустових урочистостях з нагоди дня народження чи смерті Митрополита Шептицького до вірян УГКЦ кожен раз приходить їхні православні односельчани.

«Споруди у Прилбичах не вціліли. Це правда, – каже священнослужитель. – Прикро, але це не смертельна втрата. Важливо інше. Митрополита пам'ятають та шанують. Чекаємо на його прославлення. А де зараз ті, що нищили храми та намагалися стерти з пам'яті народу згадку про нього? Де їхні послідовники? А сюди у Прилбичі до владики щодень приїждають все нові і нові паломники. Лише минулого тижня я зустрічав тут п'ять таких груп».

Про це повідомили сьогодні, 30 червня, на порталі «РІСУ – Релігійно-інформаційна служба України».

Термінові повідомлення читайте на каналі DailyLviv.com в Telegram та у Facebook