Ми часто порівнюємо пострадянську людину з радянською. Але в тому й річ, що пострадянський обиватель, який ностальгує за СРСР, значно токсичніший, ніж громадянин «країни рад».
Радянська людина могла бути щиро переконана в тому, що масових репресій в 30-ті роки не існувало. Що Катинь - справа рук вермахту, а не радянських розстрільних команд. Що каральна психіатрія - це наклеп Заходу. Що компартія щиро будує державу загального благоденства. Зрештою, що ми хочемо від радянського обивателя? Затиснутого між роботою і будинком, між чергою на шведську стінку і спробою дістати продуктовий дефіцит? Інформаційна «залізна завіса» була міцною - будь-яка альтернативна картина світу припинялась. Навколишня дійсність була збудована до народження радянського чоловіка, система пропаганди була відточена задовго до того, як він почав ставити питання. У нього просто не було іншої реальності ніж та, в якій він жив. А як тільки герметичний купол став давати тріщини - Радянський Союз почав розповзатися по швах.
Але пострадянська людина, який ностальгує за СРСР, - це явище зовсім іншого порядку. Тому що в багажі у нового обивателя - дев'яності роки. Ті самі, коли відкривалися архіви. Коли з'являлися інтерв'ю дисидентів. Коли стала доступна інформація про масштаби репресій. Коли ніяких ілюзій з приводу радянської системи придушення інакомислення вже не залишилося. Пострадянській людині навіть не доводилося шукати інформацію про ту систему, яка була збудована в СРСР. У дев'яності ці дані стали мейнстрімом - вони звучали з усіх екранів і з усіх газетних шпальт. Вони були головним змістом виборчих кампаній і нового порядку денного.
Радянська людина могла виправдовувати радянський лад через незнання. Але пострадянський прихильник Радянського Союзу робить це свідомо. Радянська людина відкидала звинувачення на адресу режиму, тому що могла в них не вірити. Пострадянська - виступає в ролі адвоката диявола. Пострадянський обиватель вже не може послатися на те, що чогось не знає. Що йому не доступні дані про реальні масштаби. Навпаки, він їх знає, але ховається за лукаве «зате». «Зате космічні кораблі». «Зате всі боялися». «Зате стабільність».
Всі його «зате» - це лише спроба виправдати персональним комфортом репресії проти інших. Він переконав себе, що йому особисто було затишно в старій реальності - і він без тіні сумніву готовий розміняти її на долі інших. Місце наївності зайняв цинізм. Незнання змінилося підлістю. Пострадянський прорадянський - це той, хто свідомо відмовився від правди. Той, хто добровільно одягнув на себе шори. Той, хто готовий виносити в одну частину рівняння персональний комфорт, а в іншу - долі всіх інших. І якщо це не підлість, то що таке підлість?
Павло Казарін, кримський журналіст. Рубрика "Думка" Радіо Свобода.
