У ЄС немає єдиної позиції щодо того, як діяти в українській кризі. Частина країн виступає за більш рішучий підхід. Проте, на жаль, провідні країни ЄС, що якраз відповідають за формування європейської зовнішньої політики, а саме Німеччина, Франція, Великобританія, обстоюють політику невтручання.
Вони досі вважають, що є ще час для переговорів між конфліктуючими сторонами і не хочуть погрожувати санкціями. Напевно, в Україні це сприймають як слабкість ЄС. Однак заради справедливості варто згадати, що на зустрічі міністрів закордонних справ ЄС цього тижня було сказано, що "угода про асоціацію – ще не кінець шляху співпраці між ЄС та Україною". Це чітка демонстрація підтримки європейцями українців та їхніх прагнень! Таким чином, хоча позиція ЄС дещо розчаровує, Європа повільно, дуже повільно, але все ж збільшує свою активність в українському питанні. Українцям варто виявити трохи терпіння і остаточно не розчаровуватися у ЄС.
Якби ЄС запровадив адресні санкції, тобто заморозив банківські рахунки певних осіб та заборонив їм в'їзд до ЄС, то ці дії забезпечили б кращий підхід українського керівництва до пошуку компромісу. Адже в низці країн ЄС присутні мільярдні інвестиції українських політичних еліт та олігархів. Однак поки що ми не бачимо бажання йти цим шляхом. Політики у Європі бояться, що погрози санкціями закриють канали для діалогу. З іншого боку, вони не хочуть ризикувати відносинами з Росією та зв'язками з певними олігархами, тобто не хочуть небажаних наслідків. Принаймні доки в Україні не спостерігається суттєвого збільшення насильства. І доки в Україні не проллється нова кров, я не думаю, що ми побачимо швидкі зміни підходів Європейського Союзу.
Нічого нового у позиції Вашингтона ми не почули. США неодноразово наголошували, що відносини зі Східною Європою, політика Східного партнерства має бути більше сферою відповідальності Євросоюзу. США займається врегулюванням криз по всьому світі і не може зробити усі регіони одночасно пріоритетами своєї політики. А ЄС, на превеликий жаль, навпаки, проводить беззубу політику. У кожної з 28 країн-членів – власні зовнішньополітичні пріоритети. Лише кілька з них вважають Східну Європу та Східне партнерство пріоритетним напрямком. І як результат – повна відсутність хоч якоїсь європейської стратегії стосовно України або східноєвропейського регіону в цілому. Наразі ми бачимо, що для ключових країн ЄС відносини з Росією є більш пріоритетними, ніж відносини з Україною. Це сумний, але факт.
Безумовно, у добу Джорджа Буша підхід, зокрема щодо Москви, був іншим. При цьому російська політика Буша оберталася не лише позитивними наслідками. Щодо Британії, то мене її позиція щиро дивує. Оскільки британці традиційно дуже підтримували Україну та її європейські прагнення. Нині ж британський прем'єр Девід Кемерон підозріло відмовчується, замість того, щоб вимагати активнішої ролі ЄС в розв'язанні української кризи. Можливо, це пов'язано з обсягом інвестицій, зроблених українцям у Лондоні, або, як його жартома називають, "Лондонграді". В будь-якому разі, досі все це глибоко розчаровує. ЄС відповідає за мир на європейському континенті. Його дії досі були недостатньо швидкими або недостатньо рішучими.
