Уявлення про минуле – третина фундаменту національної ідентичності. Війна за минуле завжди була, є і буде.
Є одне чудове визначення нації: це спільнота людей, яка має спільне уявлення про минуле, спільні завдання на сучасність і спільні плани на майбутнє. Уявлення про минуле – третина фундаменту національної ідентичності. Війна за минуле завжди була, є і буде. Міфи радянської доби були покликані формувати нову спільноту. Із часом людина звикала до усталених речей: радянський народ, велика вітчизняна війна, німецько-фашистські загарбники, бандерівці. Для теперішньої влади радянські міфи комфортні. На них легко завоювати голоси. Сказати: ми захистимо звичний для вас простір. Не дамо переписати історію. Хоча кожне покоління пише історію по-новому.
У молоді зараз повний розгардіяш у голові. Молоді українці схильні вірити у взаємовиключні речі. Цьому сприяє все навколо. Та й сама школа хитається в різні боки – залежно від того, чия влада і хто міністр освіти. Ми не маємо навіть стандартизованих підходів до написання підручників. В одному класі, за міністра Вакарчука, дитина вчить одне, а в наступному, за Табачника, – зовсім інше. В одній області одне, в іншій – інше. У підручниках узагалі жахи робляться. У мене донька в шостому класі. У підручниках із всесвітньої історії кругом пишуть "трипільська цивілізація", хоча це – археологічна культура, а не цивілізація. Але в сусідньому тексті – "трипільська культура". Відкрита наприкінці ХІХ століття на Тернопільщині, "яка тоді належала до Польщі". Хоча вона тоді була у складі Австрійської імперії, ніякої Польщі не існувало.У трохи старших ситуація не краща. Є абітурієнти, які говорять про Україну в Першій та Другій світових війнах мало не як про суб'єкта бойових дій, воюючу сторону. Але Україна була частиною різних імперій, держави такої тоді не існувало.
Люди не мають елементарного уявлення про історичні події. Ототожнюють себе то з Російською, то з Австрійською імперією, то з СРСР, то з Польщею – тобто сталого образу немає. Це слабкість нашої школи. У бідній країні важко розраховувати на гарну школу та підготовлених, якісних учителів. Тому молодь має мозаїчну свідомість, насмикану з різних міфів, історій, уявлень. У підручнику для 10 класу чудово виглядає Українська Народна Республіка – мовляв, це наша держава. А потім раптом своїми стають більшовики, які проти УНР боролись, – заходжуються проводити українізацію. Далі репресії, Голодомор – більшовики знов погані. А тоді ті самі люди, які все це робили, під час Другої світової раптом стають захисниками Вітчизни. Вчора вони стріляли у потилиці, а сьогодні – доблесні воїни. Каша.
Ми дивно ведемо свою історію – то від Радянської України, то від УНР, то ще від чогось. Але якщо беремо якусь одну традицію, мусимо рішуче порвати з іншою. Наприклад, Білорусь не претендує на БНР (Білоруська Народна Республіка 1918–1919 років), на Велике князівство Литовське – бо президент Лукашенко сказав, що все це – фіґня. А в нас намагаються поєднати непоєднувані речі. У нас позитивне і козацтво, і шляхта – хоч вони різалися між собою. Позитивні УНР та УРСР. Позитивні УПА й СРСР. Усе це водночас, і всі – хороші. Виходить продукт, який неможливо куштувати. Складники окремо їстівні, а страва – ні.
