Йшлося про допомогу людям з Галичини, Волині й Поділля, які втікали з епіцентру бойових дій. Понад рік тривала війна, що в ті часи звалася "великою", або ж "німецькою", і лише згодом – Першою світовою.

Депортація з західних губерній

Спочатку російська армія енергійно просувалася по території Австро-Угорщини. Кияни з ентузіазмом стежили за подіями, очікуючи швидкої та легкої перемоги. Проте наступного року ситуація змінилася – росіяни відступали. На початку червня 1915-го військове командування отримало наказ з Петрограду: територія, що потрапить до ворога, "должна быть превращена в пустыню", тобто повністю звільнена від людей.

Почалося насильне виселення мешканців західних губерній. Фактично – примусове переселення або депортація. Але таких формулювань у ті часи уникали. Виселених людей офіційно називали біженцями. Щоправда, не всіх. Такими не вважали неблагонадійних осіб, висланих з районів військових дій під нагляд поліції. Благодійна допомога на них не поширювалася.

Колосальним потоком біженців став опікуватися спеціальний Комітет, створений дочкою Миколи ІІ Тетяною "для надання тимчасової допомоги населенню, потерпілому від воєнних дій". Його називали Тетянинським комітетом.

Активістами київського відділення комітету стали науковці Сергій Єфремов і Микола Василенко, фінансисти Антон Ржепецький і барон Федір Штейнгель, матір майбутнього письменника Михайла Булгакова Варвара Михайлівна та інші.

Товарні вагони

Головний потік біженців до Києва ішов спеціальними поїздами, які прибували на товарну станцію. Кожен потяг – це 45 товарних вагонів, нашвидкуруч обладнаних для перевезення людей. У вагоні, згідно з інструкцією, мало бути не менше 30 людей. Тобто в кожному поїзді прибувало мінімум 1350 осіб. Щодня Київ приймав кілька таких потягів.

Людей у дорозі мали годувати – кожні 150 верст, під час 3-годинної зупинки. Але реально це питання не врегулювали. Біженці прибували до Києва голодними – по кілька діб не їли. Було серед них чимало хворих. На товарній станції облаштували для прибульців медичний і харчовий пункти.

Кожному біженцю на добу давали: борщ, 800 г чорного хліба, 50 г сала, кашу з салом, 4 шматочки цукру, порцію чаю. Виснажені і хворі мали дієтичне харчування – суп, 600 г білого хліба, каша з вершковим маслом (або молоком), 6 шматочків цукру. Діти 7-12 років замість 800 г чорного хліба одержували 400 г білого.

Вартість харчування однієї людини не могла перевищувати 21,5 коп. на добу. Стільки ж коштувала філіжанка запашної кави у модній кондитерській на Хрещатику.

У повному обсязі пайок одержували чотири члени сім'ї, а кожен наступний – лише половину.

Лікарні Києва давно не мали вільних ліжок – все віддали пораненим воякам. Тому активісти Тетянинського комітету облаштували для біженців окремі шпиталі. Наприклад, у Контрактовому будинку на Подолі.

Страх перед україномовними

Для більшості біженців Київ слугував перевальним пунктом. За наказом, вони мали слідувати до Курської, Рязанської, Тульської, Калузької, Орловської губерній і оселитися там. Альтернатива – копальні Донбасу, але така пропозиція майже не мала успіху.

Влада боялася залишати прибульців у Києві чи Київській губернії – збільшення кількості україномовного населення урядовці вважали небезпечним.

Частині біженців з різних причин необхідно було тимчасово затриматися в Києві. Притулком для них визначили казарми 129-го Бессарабського піхотного полку на нинішній вулиці Січових стрільців, 24 – там могли мешкати до 800 осіб. Ще 350 людей одержали дах над головою в Михайлівському монастирі. Близько 100 біженців розмістилися в училищі по вулиці Жилянській, 26.

Пожертви киян

Кияни переказали на рахунки Київського відділення Тетянинського комітету 1 328 269 рублів пожертв. Допомагали також одягом, взуттям, медикаментами. А 15 листопада почали збір продуктів у рамках акції "Ковші зерна нового врожаю – біженцям".

Збирачі їздили селами, закликаючи місцеве населення допомогти біженцям. Інструкція забороняла будь-який тиск на селян. Щоправда, попередньо волосні старшини провели бесіди з господарями, пояснюючи важливість акції.

Проте збирачам інколи доводилося довго умовляти селян, особливо заможних. Люди жертвували жито, овес, гречку, картоплю, буряки, гарбузи. А ще – теплий одяг і взуття. Кожен одержував квитанцію з переліком того, що він віддав.

Акція тривала два тижні, до 30 листопада. І виявилася своєчасною: вже з 19 листопада в Києві почалася мінусова температура, а наприкінці акції ртутний стовпчик показував -13°.

Станіслав Цалик, письменник, краєзнавець.