Із цим документом пов’язано чимало лихого і спекулятивного. Ось лише кілька промовистих фрагментів «мовної хроніки».
24 лютого 2014 року за скасування закону України «Про засади державної мовної політики» проголосували 232 народних депутата із 334, які зареєструвалися в залі парламенту. Однак Олександр Турчинов, тодішній голова Верховної Ради і виконувач обов’язків президента України, не підписав ухвалений закон.

Мало того, 18 квітня він виголосив суперечливу заяву, яку, по суті, підтримав і прем’єр-міністр Арсеній Яценюк. Турчинов, зокрема, наголосив: «Для досягнення миру та порозуміння між громадянами України буде забезпечено право обласним, міським та районним радам приймати рішення щодо надання на території відповідного регіону одночасно із державною українською мовою офіційного статусу російській або іншим мовам, якими говорить більшість місцевого населення».
Через місяць цю заяву розкритикував екс-міністр юстиції Сергій Головатий: «Найпаскудніше і найзагрозливіше у намірах Турчинова – те, що він іде набагато далі й фундаментальніше, ніж «витвір» Колєсніченка-Ківалова. У заявленому Турчиновим – суміш вибухівки і брехні.

Вибухівка тут – надання права обласним, міським і районним радам ухвалювати рішення щодо статусу будь-якої мови, тоді як статус мов (української, російської та усіх інших мов національних меншин) ще з 1996 року чітко визначено на найвищому юридичному рівні – у статті 10 Конституції України. Турчинов же пропонує викинути ці конституційні положення на смітник, а натомість – накрити Україну тисячами рішень органів місцевого чи регіонального самоврядування, яким ніде у світі не притаманна така компетенція. Лише уявімо собі: унаслідок втілення «ідеї» Турчинова – у кожному районі України, у кожному місті, у кожній області – «своя» мова чи «свої» мови!»

Цьогоріч, 23 вересня, у Верховній Раді відбувся такий собі «форум», а по суті провокаційне дійство, на якому деякі народні депутати разом із запрошеними євродепутатами обговорили ідею законопроекту із захисту російської мови, зокрема надання особливого правового статусу російській мові та способи його захисту.

У дебатах не бракувало спекуляцій на тему неіснуючого обмеження сфери функціонування російської мови в Україні. Так, 23 вересня інтернет-портал «ГолосUA» зацитував екс-міністра закордонних справ України Леоніда Кожару, який нічтоже сумняшеся заявив: «Обмеження російської мови – тенденція до знищення державності і катастрофа для України». Ще один «лінгвіст» від політики, Олександр Нечаєв із «Опоблоку», заявив, що «конфлікт у Криму розвинувся саме через нав’язування української мови людям, хоча вони звикли говорити російською». Інший народний депутат від «Народного фронту» Олександр Кірш зрезюмував, що «неграмотно поправлений закон про мови призвів до ескалації протистояння, зокрема на Донбасі, в Криму».

А ще присутніми на «форумі» було відзначено, що в Україні порушуються положення Європейської хартії регіональних мов і меншин. Мимоволі хочеться «гаспадам» порадити: «Матчасть ізучайтє. Тщатєльнєй». Бо в Преамбулі Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин чітко зазначено, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У Преамбулі наголошено, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи «ґрунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності».

До речі, про Хартію. 20 травня 2014 року в інтерв’ю «Главкому» екс-міністр юстиції Сергій Головатий звернув увагу на таке: «… мені поталанило 2 липня 2012 року роздрукувати з офіційного сайту Верховної Ради України текст Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов (із грифом – «офіційний переклад»). Цей документ (у статусі «офіційного перекладу») був затверджений керівником Договірно-правового департаменту МЗС України 29 серпня 2006 року. Не пошкодуйте часу і зазирніть на сайт Верховної Ради нині. Ви цього тексту вже там не знайдете. Там є інший – той, що відповідає інтересам Росії, але не відповідає офіційним мовам Ради Європи (англійській і французькій), якими було Хартію укладено. <…> Бо в часи, коли спікером був «регіонал» Рибак, хтось учинив злочин – чи за вказівкою Рибака, чи на власний розсуд замінив той текст на інший, на той, від якого тхне Кремлем?»

29 вересня 2016 року, акурат через тиждень після згаданого «форуму», група мешканців Дніпра ініціювала збір підписів під петицією про захист російської мови («Совпадєніє?»), вимагаючи в регіональної ради і керівництва держави ухвалення законопроекту «Про забезпечення державної підтримки з розвитку, популяризації та захисту російської мови і мов національних громад в Україні».

На сайті читаємо: «Автори петиції вважають, що в контексті всесвітньої (?! – ред.) значимості російськомовної культурної спадщини з боку керівництва країни було б помилкою проводити політику, спрямовану на маргіналізацію російської мови. «Такі кроки безсумнівно приведуть до деградації українського культурного середовища (?! – ред.)» <…> Ужгородські громадські працівники (?! – ред.) солідарні з дніпрянами».

Чому під час неоголошеної Росією війни проти України знову заворушились і завовтузились «защітнікі вєлікава і магучєва» й почали оскаржувати начебто існуючі «порушення в Україні положень Європейської хартії регіональних мов»? Та «дідько», як відомо, ховається в деталях.
Українська мова, яка в Конституції 1996 року отримала статус єдиної державної, в умовах війни перетворилась на ефективний механізм консолідації української нації та вагомий чинник захисту української державності. Саме тому під приціл путінської Луб’янки вкотре потрапила українська мова. Зброя, спрямована на її знищення, традиційна – «язик» та всілякі спекуляції довкола «вєлікава і магучєва».

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода