Вільний світ має визначити і публічно позначити ту "червону лінію", за якою він сам вступить у бій з військами російського агресора і битиметься пліч-о-пліч з українцями.
На Заході не вщухають голоси "експертів", які стверджують, що повна перемога над РФ неможлива, і закликають "заморозити" нинішню лінію протистояння для того, щоб вже потім вирішувати "питання про спірні території" дипломатичними засобами. Подібні заклики ґрунтуються або на повному нерозумінні, або на свідомому затінюванні суті російської агресії проти України.
У Росії сформувався агресивний неототалітарний режим з явно вираженою і чітко артикульованою нацистською ідеологією, побудованою на тезі про перевагу "російської цивілізації" над Західною (англосаксонською), на запереченні права та культі насильства. Цілями, поставленими режимом Путіна в цій війні, є легітимізація "права" РФ анексувати території сусідніх держав, "права" визначати їхню внутрішню та зовнішню політику, позбавлення їхньої фізичної можливості чинити опір будь-якому новому воєнному насильству з боку РФ. В уяві кремлівських правителів сусіди мають бути повністю беззахисними перед ними.
Всі ці цілі є імперіалістичними, антиправовими й аморальними. Навіть часткове досягнення агресором поставленої ним мети призведе до кінцевого руйнування міжнародно-правового порядку, що існує з 1945 року. Насамперед це стосується закріплення (формалізованого чи хоча б фактичного) за агресором захоплених ним територій.
Будь-яка система міжнародної безпеки може підтримуватись лише за неухильного дотримання категоричної заборони на анексії. Порушення цього принципу неминуче веде до світових війн. Надії на те, що цю пробоїну в системі міжнародної безпеки можна буде якось залатати колись потім, ілюзорні та небезпечні. У ній плескає вода впереміш з кров'ю.
Режим Путіна не відмовиться від жодної з поставлених ним цілей. Він сам відрізав собі шлях до перемовин про "спірні території", оголосивши про їх анексію. Війну, яку він веде, він розуміє як екзистенційну війну проти Західної цивілізації та її цінностей. Але якщо агресор розуміє свою війну як екзистенційну, вона за фактом є такою і для жертви агресії, хоч би скільки жертва намагалася це заперечувати. Продовження заперечення цього факту лише внутрішньо роззброюватиме жертву перед агресором.
Лідери вільного світу повинні усвідомити самі, публічно визнати і переконати свої народи, що йде екзистенційна війна з путінською Росією, яка точно повторює шлях нацистської Німеччини і становить таку ж загрозу цивілізації. Це війна за те, яким буде світоустрій. Чи буде він заснований на праві, рівності, свободі або він буде заснований на грубій, жорстокій і зухвалій силі. І у цій війні не може бути компромісу. Вона може закінчитися лише повною поразкою однієї зі сторін.
Повна поразка путінської Росії – якщо за підсумками війни вона не досягне жодної з поставлених своїх цілей. І насамперед – не зможе утримати за собою захоплені території. Немає жодного способу змусити путінський режим піти з цих територій добровільно. Окупантів можна вигнати лише військовою силою. Сьогодні це завдання може бути практично вирішене за допомогою швидкого кількісного та якісного збільшення постачання військової техніки Україні. Але якщо ці поставки будуть затягуватися, на наступному етапі війни може знадобитися вже пряма участь військ НАТО у бойових діях.
За всієї слабкості російської військової машини, що виявилася у цій війні проти України, вона ще є здатною, не зважаючи на всі втрати живої сили і техніки, не зважаючи на витрату боєприпасів, відтворювати армійське угруповання, що підтримує постійний тиск на українську оборону. І цю свою здатність російська військова машина, мабуть, зберігатиме досить довго, виснажуючи значно менші людські ресурси України. Цього може виявитися досить не лише для утримання окупованих територій, а й для відгризання від України нових шматків. Затяжна війна на виснаження вигідна саме Кремлю. Війну треба закінчувати якнайшвидше, але не перемир'ям з агресором, а завданням йому рішучої поразки.
Для швидкого розгрому агресора необхідне насамперед зняття останніх табу на постачання Україні всіх видів важких наступальних озброєнь (насамперед – далекобійних ракет та авіації). По-друге, необхідне прискорення постачання. Обіцянки поставити Україні озброєння колись у майбутньому не злякають Кремль і не змусять його шукати "шляхи до миру". Про будь-які надії на це треба забути раз і назавжди. Путінська машина війни розігнана та набула величезної інерції. Вона вже не може загальмувати чи повернути убік. Вона може лише розбитися, і вона має розбитися.
Швидкість постачань зараз значною мірою впирається у швидкість навчання українських військових поводженню з новою для них технікою та її обслуговування. Але якщо ситуація на фронті вимагатиме значного прискорення постачання нової техніки та її інтеграції до структури ЗСУ, західні країни можуть опинитися перед необхідністю надіслати на поле бою свій обслуговуючий персонал. Тобто подолати ще одне табу та перейти на наступний рівень "залучення".
Поза всяким сумнівом, усе це є "ескалацією конфлікту". Перехід Заходу від "стратегії стримування агресора" до "стратегії перемоги" впирається в страх перед цією ескалацією. Саме спроби "уникнути ескалації" дозволяють російському диктатору постійно шантажувати цією ескалацією "вільний світ". Все має бути навпаки. Це Кремль має думати, як йому уникнути ескалації. Це він має чути: якщо ви й надалі обстрілюватимете українські міста – буде ескалація. Якщо ви й надалі утримуватимете незаконно захоплені території, продовжуючи на них політику насильницької деукраїнізації, що підпадає під усі міжнародно визнані визначення геноциду, – буде ескалація.
Це не Кремль повинен креслити "червоні лінії" вільному світу. Це вільний світ має креслити "червоні лінії" Кремлю. Вільний світ має визначити і публічно позначити ту "червону лінію", за якою він сам вступить у бій з військами агресора і битиметься пліч-о-пліч з українцями. Не чекаючи, коли режим Путіна атакує країни НАТО першим. І про це треба починати говорити вже зараз. Необхідно готувати громадську думку до прийняття того факту, що пряме залучення західних країн до війни з РФ цілком імовірно.
Голоси експертів і політиків, які нашіптують нам, що "Путін ніколи не дозволить, щоб РФ зазнала поразки", – це голоси зрадників. Це голоси явних чи прихованих ворогів вільного світу. Поразки зазвичай завдають, не питаючи дозволу в тих, кому завдають поразки.
Довідка про автора:
Народився 1957 року. Після закінчення школи навчався на історичному факультеті Ленінградського державного університету.
Двічі (у 1978 та 1982 роках) заарештовувався за ст. 70 КК РРФСР (антирадянська агітація) за участь у виготовленні та розповсюдженні самвидаву.
Під час перебудови брав участь у діяльності Демократичного союзу, за що у 1988 році піддався обшуку поряд з чотирма іншими фігурантами у справі № 64 — останній справв за ст.70 в історії СРСР, закритій у 1989 році у зв'язку зі скасуванням З'їздом народних депутатів цієї статті Карного кодексу.
З 1991 року працює викладачем історії у школах Санкт-Петербурга.
Автор кількох навчальних посібників з історії Росії. З початку першої чеченської війни – активний учасник антивоєнного руху, автор низки антивоєнних звернень.
Член партії "Яблуко" та Об'єднаного цивільного фронту.
Погляди - ліві, соціал-демократичні.
