Впродовж багатьох років Росія сфабрикувала набір з брехливих наративів, а її система дезінформації та пропаганди постійно вводить ці оповіді у світовий інформаційний простір.
Загрози гібридної агресії, дезінформації і пропаганди
"Сварка у далекій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо". Цим знаменитим коментарем британського прем'єра Невіла Чемберлена щодо вторгнення нацистської Німеччини до Чехословаччини 1938 року донедавна можна було описати ставлення західної аудиторії до "конфлікту в Україні".
Від 2014 року, коли присутність "ввічливих зелених чоловічків" дозволила Росії анексувати Крим без жодного пострілу, західні експерти, а згодом і політики, стали розуміти реальний потенціал та загрози гібридної агресії, за якої, якщо цитувати Джорджа Орвелла, "війна - це мир".
Проте наприкінці 2021 року - на початку 2022-го виникла гостра потреба пояснити питання давньої і нещодавньої історії Східної Європи, щоб новини про "загострення довкола України" були хоч трохи зрозумілими для західної аудиторії.
Зосередження десятків тисяч російських вояків та великої кількості зброї на кордонах України, яке на думку багатьох західних країн, може призвести до небаченого після Другої світової військового конфлікту в Європі, змусило західних політичних лідерів та журналістів шукати пояснень не лише у дипломатів та військових, але й в істориків, фахівців з комунікацій та навіть психологів.
"Впродовж багатьох років Росія сфабрикувала набір з брехливих наративів, а її система дезінформації та пропаганди постійно вводить ці оповіді у світовий інформаційний простір", - йдеться у інформаційній довідці, підготовленій офісом речника Державного департаменту США.
На думку Держдепу, все це згодом використовується у соціальних мережах, відрито та приховано прихильних до Кремля медіа, на телебаченні та радіо, на конференціях, аби переконати усіх, що саме Україна, а не Росія є джерелом нестабільності в регіоні.
Тоді як Держдеп США подав свою версію найбільш поширених тем і прийомів, які використовує Росія, до дискусії активно підключилися західні історики, оглядачі та публічні діячі.
Як вони намагаються пояснити західній аудиторії, що відбувається нині на кордонах України, і те, чому це має цю аудиторію хвилювати?
"Коли історія не збігається з політичними цілями Кремля, російська влада та її провідники заперечують історичні події або викривляють історичні наративи, щоб представити Росію у більш вигідному світлі у внутрішній та зовнішній політиці", - йдеться у довідці Держдепу США.
До прикладу, там наводять пакт Молотова-Ріббентропа про ненапад між СРСР та нацистською Німеччиною, підписаний 1939 року. Угода, що наблизила Другу світову війну, нині є незручною для Путіна, і у 2020 році він опублікував свій погляд на початок цієї війни, применшивши роль СРСР у її початку і звинувативши інші країни.
"Росія досить часто робить ще один крок вперед і називає тих, хто не згоден з її позицією, нацистами", - зауважують у Держдепі США.
Те саме, вважають у дипломатичному відомстві Сполучених Штатів, відбувається і з тим, як Росія подає історію державотворення в Україні, поведінку НАТО після розпаду СРСР, сталінський ГУЛАГ, український Голодомор.
Московський сирота без українського минулого
Але західні історики, політики та оглядачі звертають особливу увагу на історичну розвідку Путіна "Про історичну єдність росіян та українців", опубліковану на сайті Кремля влітку 2021 року.
Американський історик, професор Єльського університету, Тімоті Снайдер, у статтях для Washington Post та на Substack пише, що аргументи, наведені російським президентом, "змушують істориків пересмикуватися".
За його словами, базова ідея, висловлена Путіним, полягає у тому, що тисячу років тому була держава Русь, а її столицею був Київ. Тепер Київ став столицею України, тому вона не може бути справжньою країною, бо усі там мають бути росіянами, їхніми нащадками або братніми народами.
"Історик, який стикається з таким безладом, почувається як зоолог на бійні. Є знання, є компетенція і є відчуття, що треба щось сказати, а виходить лише таке: оце стегно, оцей хрящ десь, мабуть від рила, а це шмат печінки. Але насправді - це не твоя робота, і ти хотів би бути зараз десь в іншому місці".
"Ви не можете втягуватися в історичну суперечку з людьми, налаштованими на віру у міф, а тим більше з президентами, які вірять, що минуле існує лише для підтвердження їхніх нинішніх упереджень", - пише Тімоті Снайдер.
На його думку, у путінському ессеї бракує бачення майбутнього Росії, бо нація - це більше про майбутнє, а не про минуле.
"Приналежність до нації - це те, як люди зараз думають про прийдешнє. Якщо українці вважають, що їхнє майбутнє як спільноти є у цій державі, то питання вже вирішено. З точки зору історика, ідея про те, що диктатор з іншої країни визначає, хто є нацією, а хто не є, називається імперіалізмом", - вважає автор книги "Перетворення націй".
"Ті, хто говорять про інших як про молодших братів, хочуть бути Великим братом. Чи є Україна державою чи ні, це питання до нинішніх українців, а не до уявних росіян в уявному минулому".
Ображена на Захід
Проте історія у викладенні Путіна створює проблеми не лише для українців, але й для європейців та американців.
"У нарисах Путіна в тому, що українці не відповідають на запитання так, як він би хотів, винен Захід. Здається, він (Путін - Ред.) вважає, що українці розділили б його погляд на "історичну єдність", якби лише Захід не втручався", - вважає Тімоті Снайдер.
Ендрю Вілсон звертає увагу на три "фокуси" Путіна і радить "уважно стежити за руками". По-перше, той вдається до жонглювання терміном "руський", яке, на думку британського історика, є лише грою слів, а не історичним аргументом.
"Українці, росіяни та білоруси використовували Русь як частину власної назви від територіального походження в різні часи, але це лише означає, що вони були родичами, а не "одним народом", - пише Ендрю Вілсон, і нагадує, що багато хто в Україні вважає історію Росії насправді історією Московії.
По-друге, Путін повністю ігнорує те, що відбувалося, коли українці та росіяни жили у різних державах.
"Фактично на "західних" землях - території нинішньої України - відбувалися величезні зміни. Українська мова всмоктувала впливи від усіх сусідів - від поляків до турків. А українська православна церква, що існувала до 1686 року і була відновлена у 2019 році, зазнала значного впливу від європейських Ренесансу, Реформації, та Контрреформації - зовсім не так, як Російська православна церква у своїй гордій ізоляції".
Дотичний до цього і третій "фокус" - постійне згадування спільної релігії, якої насправді не було.
"Російська православна церква існує в Україні як Українська православна церква (Московського патріархату). Але є ще окрема Православна церква України та Греко-католицька, яка слідує православним обрядам, але визнає головування Ватикану", - пояснює історик.
Він нагадує результати опитування проведеного влітку минулого року, після того, як з'явилася стаття Путіна про "один народ". Виявилося, що 70% українців так не вважають.
"Реальність полягає у тому, що українці та росіяни довше прожили окремо, ніж разом. А коли вже вони й жили разом, то не завжди добре ладнали", - нагадує Ендрю Вілсон.
Загалом, вважає Ендрю Вілсон, "історичні" розвідки Путіна завершуються завжди тим самим - причиною усіх проблем є "зовнішнє керування" і те, що українські лідери є маріонетками Заходу. Власне, так само, як і улюбленим наративом RT - державного російського ЗМІ, розрахованого на зовнішню аудиторію.
"Це показує, наскільки пропаганда зливається з усією цією "історією". І ніде у своїх дописах Путін не допускає суб'єктності України - можливості, що українці можуть мати власну думку про те, ким вони є".
Міфотворчість Кремля
Насправді історичні оповідання Путіна є "міфічною базою" для воєнної пропаганди Росії, вважає Тімоті Снайдер.
Офіційні представники Росії, починаючи від президента Путіна, постійно представляють її як жертву, а свої дії - як змушену відповідь на утиски з боку Сполучених Штатів та їхніх партнерів, зауважують у Держдепі США. Той, хто заперечує це, або критикує "захисні" дії Росії, автоматично стає "русофобом".
Після захоплення Криму російські представники неодноразово заявляли, що негативна реакція світової спільноти на вторгнення до незалежної країни пояснюється страхом та ненавистю до Росії.
"До наративів про "русофобію" російська влада звертається тоді, коли хоче здаватися жертвою, тоді як насправді є агресором", - вважають в американському дипломатичному відомстві.
"Російська пропаганда покладається на міфи та гіпотетичні міркування, що закручені так, аби вести у напрямку невинності Росії", - пише Тімоті Снайдер.
При цьому, каже історик, аж ніяк не можна заперечувати усі ті страждання, що випали на долю росіян у ХХ сторіччі - згадати хоча б жертв сталінського режиму та нацистської окупації.
"Але Кремль використовує їх, аби створити відчуття, що лише росіяни страждали. Відтак, "геноцид" та "фашизм" стають магічними словами, які дають росіянам свободу робити, що завгодно, включно з нападом на сусідів".
І все ж, люди, які жили на території Українського РСР постраждали ще більше у ХХ сторіччі і від Сталіна, і від Гітлера, каже автор книги "Криваві землі. Європа між Гітлером та Сталіним".
До тієї ж міфотворчості можна віднести і позицію Росії про те, що Захід зрадив росіян, коли став розширювати НАТО на Схід.
Тімоті Снайдер нагадує, що у травні 1997 року було підписано Установчий акт про співпрацю між НАТО та Росією.
"На той час усі сторони визнали, що НАТО розширюватиметься і буде відкритим для "усіх нових європейських демократій", - пише історик, і зауважує, що лише через чотири дні після цього Росія підписала договір про дружбу з Україною, у якому визнавала її кордони.
"Москві може не подобатися, коли колишній член Варшавського договору чи колишня радянська республіка подає заявку на приєднання до НАТО. Але це не є результатом підступності Заходу та порушення обіцянок, - пояснює Тімоті Снайдер. - Поки існував Варшавський договір, Радянський Союз використовував його для вторгнення до країн-членів договору".
У 1953 так було у Східній Німеччині, у 1956 - в Угорщині, у 1968 - в Чехословаччині. Тому не варто дивуватися, що після розпаду СРСР, ці країни поспішили стати членами НАТО, вважає американський історик і наголошує: членство у НАТО не було надто популярним в Україні, "поки Росія не окупувала її у 2014-му".
"Тож не дивно, що більшість українців тепер воліють, аби їхня країна була частиною могутнього оборонного альянсу".
Можливо, це "зелені чоловічки" в масках, але без опізнавальних знаків в Криму навесні 2014 змусили українців по-іншому подивитися на НАТО, вважають на Заході.
Агресивне ствердження невинності веде Росію ще далі - аж до того, що вона є жертвою нинішньої України, бо там занепадає вплив російської культури та є загрози для російської мови, веде далі американський історик.
"В реальному ж світі російська мова зовсім не в небезпеці: глобальний інтернет віддає перевагу російській перед українською в Україні", - зауважує він, і додає, що дедалі більше українців, особливо молоді, ідентифікують себе як україномовних, а особливо це почало ставати очевидним після 2014 року.
"Жодна українська політика не призвела до такого поступу в українізації, як війна Росії проти України", - пише Тімоті Снайдер і нагадує, що 2019 року до влади в Україні під час відкритих і змагальних виборів прийшов, власне, російськомовний Володимир Зеленський.
Народжений у Києві журналіст та автор "Це не пропаганда" і "Нічого правдивого й усе можливо" Пітер Померанцев у статті в Time також пише про "зацикленість" російських наративів на Києві як "матері російських міст", "яку або засуджують як хвойду, що продалася Заходу, або представляють як зомбі, яким маніпулюють "темні сили", щоб перетворити її на зброю проти Росії".
Часті згадки про українців та білорусів як про "молодших братів" є, на думку публіциста, "одночасно і зверхніми, і задушливими", а наполягання на тому, що різні країни є одним народом, прирікає їх на долю "назавжди бути запертими (зокрема, і ментально) у комуналці Росія".
Останнім часом, відзначає Пітер Померанцев, до цих оповідок про "молодших братів" та "матері-Києва" додалися ще й розповіді про "осиротілі" держави, що колись входили до СРСР та Варшавського договору, - "наче голодранці з Естонії, Польщі та Чеської республіки з нетерпінням чекають на повернення Москви-батька".
Все це, на думку публіциста, "можливо, розповідає історію найбільш нещасливої родини у світі".
Ха-ха-ганда як найновіша маніпуляція
Останнім часом на Заході також почали розуміти важливість не лише історичних розвідок російського президента, але і його жартів.
Після першої грудневої розмови Путіна з Байденом радник російського президента з питань зовнішньої політики Юрій Ушаков заявив, що "Путін любить і вміє пожартувати".
Свідком одного з таких жартів вже у лютому цього року став президент Франції Макрон, але навряд чи жарт про "красуню", яка має "терпіти" був зрозумілий чи адресований йому.
У EUvsDisinfo, провідному проєкті європейської служби стратегічних комунікацій, вважають, що перехід до жартів або висміювання предмету розмови є останнім прихистком дезінформації, коли їй протиставити свідчення та аргументи.
Там нагадують постійні жарти прокремлівських ЗМІ про президента Порошенка. А вже вибори 2019 року, під час яких він програв нинішньому президенту України Зеленському, ніяк, окрім як "цирком", ніхто не називав.
А у 2017-му StratCom НАТО навіть випустив звіт про те, як російські та прокремлівські ЗМІ глузують із західних політиків.
Одна із авторок дослідження латвійська вчена Солвіта Деніс-Ліпніце, запропонувала назвати це "ха-ха-гандою" - особливим видом дезінформації, що заснований на висміюванні політиків та інституцій.
При цьому мета "ха-ха-ганди" (за аналогією з "пропогандою") - не в тому, аби розповісти аудиторії правду, а в тому, щоб підірвати довіру до обраної цілі через постійне висміювання та приниження.
Втім, як попереджає історик Тімоті Снайдер, розуміти Путіна і відвернути жахливу небезпеку нової війни - не одне й те саме:
"Безпеки не домогтися, полюючи на міфи неіснуючого світу, де росіяни завжди невинуваті, українці - не існують, а американці мають відповідають за все. Якщо Росія зможе домогтися свого, поводячись погано і програмуючи інших взяти провину за це на себе, очікуйте ще багато такого у наступні роки".
