Одні радіють, що в разі ухвалення одного з них українська мова нарешті отримає реальний, а не декларативний, статус державної, інші вважають, що мовне питання не на часі, бо поглибить розкол суспільства. А є й такі, хто вбачає у законопроектах «насильницьку українізацію».

Саме так розцінює подані проекти з мовного законодавства Інна Богословська, колишній депутат від Партії регіонів. У своєму блозі на «Українській правді» вона написала, що ухвалення котрогось із них матиме згубні наслідки – від України відколються цілі регіони, особливо ті, в яких компактно проживають національні меншини на кордоні з іншими державами – Закарпаття, Бессарабія, Буковина. А на мешканців окупованих територій «виллються тонни пропаганди» (лиш не зрозуміло, чию пропаганду має на увазі Богословська, – Росії чи України).

Інна Богословська дає й чіткі рекомендації, які, на її думку, допоможуть розв’язати наші мовні проблеми без конфліктів і «насильницької українізації». Українську мову, пише екс-депутат, треба «не захищати, а розвивати. Це мова національної ідентифікації, мова унікальної культури, мова самовираження. Нам треба створити нову сучасну українську мову».

Що ж до російської мови рекомендації Богословської такі: її треба «не забороняти, а давати нею користуватися, це мова переходу від пострадянського у новий світ». Отже, Богословська упевнена, що «мы наш, мы новый мир построим» і вести нас у цей новий світ здатна лише російська мова. Українська для цієї мети не підходить. Вона відстала, потребує розвитку і взагалі її треба замінити «новою українською мовою».

Виникає питання: чому ж ця мова така негодяща, якщо це мова унікальної культури, бо ж високий рівень культурного розвитку означає такий же рівень мови, якою вона створена? Не зрозуміло з допису депутатки й інше: чому прикордонні райони України, де компактно проживають національні меншини, відділяться внаслідок українізації, а нинішнє зросійщення такої загрози не становить. Але певна алогічність мислення часом властива і народним обранцям.

Про термін «насильницька українізація»

Зауважимо, що вживання терміну «насильницька українізація» щодо будь-яких спроб розширити функції державної мови не має жодних підстав. Насильницьким впровадження національної мови відбувається у тих випадках, коли держава регламентує мовну поведінку людей у приватній сфері, як це було за режиму Франко в Іспанії, коли ніякою іншою мовою, крім іспанської, не можна було спілкуватися не лише в публічних сферах, а й у приватному житті – в родині, в товаристві друзів, на святковій вечірці. Натомість жоден із поданих законопроектів таких обмежень не містить, зокрема у статті другій законопроекту «Про державну мову» (№5670) чітко зазначено: «Дія цього Закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів».

Привід тоталітаризму у мовному законопроекті

Варто звернути увагу у цьому зв’язку на міркування, які висловив у своєму блозі Олексій Панич, доктор філософських наук, професор, член наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії. Панич також вбачає насильство у нормах законопроекту «Про державну мову», але у трактуванні загроз є радикальнішим за Богословську. На його думку, обов’язкове впровадження української мови в адміністративне управління, освіту всіх рівнів, у засоби масової інформації, науку і культуру є нічим іншим, як практикою тоталітаризму.

«Найбільш неконструктивна позиція у майбутніх дискусіях, – пише Олексій Панич на своїй сторінці у фейсбуці – це саме прагнення розв’язати «мовне питання» в Україні одним законом раз і назавжди. Ідея «Остаточного розв’язання мовного питання» насправді є, на свій кшталт, не менш руйнівною та шкідливою, ніж сумнозвісна ідея «Остаточного розв’язання єврейського питання»… Російська імперія свого часу прагнула «остаточно розв’язати питання української мови». І хіба це їй вдалося?».

Але хіба не прагнула того ж Радянська імперія – спадкоємиця Російської? І хіба не досягла вона чималих успіхів у своїй асиміляційній політиці? Адже нинішній розкол країни на україномовний захід і російськомовний схід – це результат проекту створення єдиного «радянського народу», інтеграційну роль в якому виконувала російська мова.

Зросійщена, розщеплена російсько-українська ідентичність значної частини української людності – це той імперський спадок, який конче треба подолати, щоб збудувати справді незалежну державу. Ніхто не збирається примусити всіх враз перейти з російської мови на українську, як це спекулятивно трактують прибічники «русского мира». Але абсолютно необхідно ввести українську мову в освіту всіх рівнів на всій території країни, забезпечивши національним меншинам право на вивчення своєї мови, але не замість державної, а поряд з нею. Лише тоді нинішня молодь і наступні покоління любитимуть українську мову і створену нею культуру так, як люблять поляки польську мову, литовці – литовську, німці – німецьку, французи – французьку.

Найбільше кпинів Олексія Панича та інших користувачів соцмереж викликає та стаття законопроекту, де йдеться про створення інституцій з контрольними функціями – Національної комісії зі стандартів української мови, Центру української мови, служби мовних інспекторів. У цій статті філософ вбачає намір авторів проекту будувати «тоталітарну поліцейську державу». Але такі інституції, зокрема і службу мовної інспекції, у перші ж роки незалежності створили в Литві, Латвії й Естонії. І нині ці країни є членами Європейського союзу. Натомість в Україні відсутність інституцій, наділених функціями контролю за виконанням 10-ї статті Конституції, призвела до ігнорування державного статусу української мови у багатьох сферах суспільного життя.

Найбільшу небезпеку для майбутнього Української держави становить нинішнє поширення російської мови в системі вищої освіти, зокрема в університетах Харкова, Одеси, Дніпра та інших містах, тенденції до витіснення української мови навіть із шкільної освіти там, де керівні посади займають «перефарбовані» регіонали, а також домінування російської масової культури на телеканалах, належних олігархам.

Микола Княжицький, голова Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України, де розглядатимуться всі три законопроекти, стосовно загрози розколу суспільства зауважив: «Але треба розуміти, що певний розкол буде, бо є багато людей в Україні, які не люблять української мови і не хочуть, щоб вона була державною. З цими людьми розкол буде. Проте з тими, хто є патріотами України, але мають різні погляди на час та способи втілення законодавства, треба шукати порозуміння».

Безперечно, більшість в Україні становить спільнота, яка хоче, щоб українська мова була державною не лише на папері і щоб країною керували люди, які її люблять і говорять нею не лише перед телевізійними камерами. Лишається сподіватися, що таких виявиться більше і серед депутатів під час голосування за законопроект, який утвердить реальний статус української мови як державної.

Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода