Уже два тижні, як Український інститут національної пам’яті очолив відомий історик та громадський діяч Володимир В’ятрович. У напівсонну атмосферу установи, що за попереднього директора–комуніста перетворилася на посередній інструмент «совкової» пропаганди з повним набором міфів радянської доби — про «самостійників–головорізів», «одвічну боротьбу комуністів із фашистами» та «вигаданий американцями Голодомор», повертається дух відвертості, правдивості й дослідництва — той, з яким свого часу Інститут засновувався. За ці кільканадцять днів проведено кілька «круглих столів» та громадських обговорень, прес–конференцію. Озвучено плани на найближче майбутнє. Прокладено містки для співпраці з різними міністерствами, архівними установами та ВНЗ.

«УРСР продовжувала існувати у суспільних відносинах…»

- п. Володимире, ви у своїх виступах наголошуєте на зв’язку між неподоланими пережитками тоталітарного минулого і якістю життя в нинішній Україні. Все ж таки, який зв’язок між зображеннями «серпа і молота», що ними рясніють наші будівлі, і російським військом, що готується «допомагати» сепаратистам?

— Після розвалу Радянського Союзу УРСР стала називатися незалежною Україною, утім продовжувала жити в суспільних відносинах між владою і громадою, між самими громадянами. Майдан був спонтанною спробою позбавитися цього радянського минулого. Це антирадянське повстання в Україні. Тому його супроводжувала стихійна «деленінізація». Загалом, повстанці в цей час знесли понад 30 пам’ятників Леніну та інших знаків радянської епохи у різних регіонах України. Саме тому, що повстання було антирадянське, такою важливою стала в ньому постать Степана Бандери (цікаво, що саме радянська пропаганда зробила його найвизначнішим антирадянським символом). Антирадянську суть Майдану добре зрозумів російський президент Володимир Путін, який відверто спирається на ідеологію відновлення Радянського Союзу. І тепер щосили намагається зберегти «радянський дух» України як опору для реалізації своїх планів. Щоб цьому протистояти, слід перетворити стихійні процеси, які почалися на Майдані, на серйозну зважену політику. Одним із головних її інструментів, сподіваюся, стане Український інститут національної пам’яті.

— Відомо, що в багатьох країнах Центрально–Східної Європи прийнято спеціальні закони, де на юридичному рівні засуджено комуністичний тоталітарний режим. Чи потрібен такий закон в Україні?

— Такі політичні рішення чітко відмежували нові демократичні держави, які постали на руїнах комуністичного блоку, від їх попередниць. Інституції національної пам’яті у країнах колишнього «соцтабору» через різноманітні освітні програми інформували населення про комуністичний режим — влаштовували виставки, створювали музеї, видавали навчальні посібники. Упродовж понад 20 років напрацьовано чималий науковий доробок, сформовано певний суспільний імунітет. І зараз у цих країнах немає загрози повернення до тоталітаризму комуністичного зразка. Суспільство цього не сприйме і готове буде різко засудити. Думаю, що і в Україні злочинність комуністичного режиму в першу чергу треба довести людям, організувати серйозну інформаційну кампанію. Щоб коли такий закон назріє, люди вже розуміли, про що йдеться. Інакше після можливої зміни політичної ситуації хтось його тихо скасує. Так уже було. Скажімо, в 1991 році було заборонено існування комуністичної партії. А в 1993 році через суд реєстрацію компартії повернули, і ніхто не був готовий воювати проти цього.

«Ті, хто приймає політичні рішення, часто не знають історії...»

— Відомо, що людям, які підпали під вплив пропаганди, неможливо довести щось очевидне за допомогою логіки. Чи планується залучати до співпраці з УІНП митців, психологів, аби запропонувати людям якісь незвичні, нестандартні способи донесення правди?

— Я переконаний, що дуже важко буде працювати з певними суспільними категоріями, особливо зі старшим поколінням. Ми розуміємо, що зараз майже половина громадян України — це люди, які ніколи не вивчали історію України. Вони у радянській школі вивчали історію СРСР. Я розумію, що дуже мало хто з них захоче прочитати для себе щось з історії України. На жаль, таких людей чимало й серед тих, хто приймає політичні рішення в країні. Утім наше завдання — не силоміць «десовєтизувати» людей, а здійснити декомунізацію суспільних відносин. Це робота для якнайширшого кола зацікавлених. Активно будемо використовувати інтернет. Є дуже цікавий майданчик для роботи з найширшою аудиторією, що нараховує мільйони читачів, — це «Історична правда», де я є одним з авторів. Будемо активно співпрацювати також із редакціями провідних тижневиків та щоденних газет. Будуть також цікаві виставки, не лише у виставкових залах, а й просто на вулицях для всіх охочих, і нові творчі музейні експозиції.

— А як щодо шкільних підручників з історії?

— До речі, вони є часто єдиною книжкою з історії, яку людина читає за все своє життя. Відповідно, те, що закладене в підручнику, формуватиме уявлення людини про країну, в якій вона живе. Тому ми створюватимемо спільні програми з Міністерством освіти. Нагадаю, що попереднє керівництво Міносвіти на чолі з Дмитром Табачником організувало відверте цензурування курсу історії України для шкіл. Викинули звідти інформацію і про героїв Крут, і про Голодомор, повстанський рух, дисидентів, про Помаранчеву революцію. І робилося це в обхід будь–яких процедур. Адже для зміни шкільної програми потрібні фахові дискусії, потрібне затвердження певними структурами. І ми повернемося до цих процедур, проводитимемо громадські дискусії щодо того, яким повинен бути курс історії.

«Щоб діти не ходили по вулицях з іменами катів…»

— Чи Інститут надаватиме якісь рекомендації, на честь кого слід називати вулиці й школи?

— Мені здається, місією Інституту є не вказувати, хто має бути увічнений у назвах вулиць і площ, а наголошувати, хто на це права не має. Тобто у назвах наших міст не повинні звеличуватися особи, які стали опорою для встановлення чи функціонування тоталітарного режиму. Аби наші діти не ходили по вулицях, названих іменами катів, щоб ми таким чином не виховували в них якоїсь «суспільної шизофренії». В іншому все це має опиратися на місцеву ініціативу — кого люди справді у себе в містечку чи селі хотіли б увічнити.

— У попередні роки на державному рівні майже нічого не робилося для збереження і дослідження пам’яті етнічних спільнот України. Як буде тепер, в Українському інституті національної пам’яті?

— Однозначно, говоритимемо про трагедії народів, що сталися на території України — Голокост і репресії проти інших етнічних груп: греків, поляків, вірменів… Один із заходів у найближчий час присвячуємо 70–м роковинам депортації кримських татар, що відзначатимуться у травні. Це частина української історії, національної пам’яті українців. Ми разом пережили політичні репресії у 1930—50 роки, так звані «національні операції» в час «Великого терору» 1937—38 років. Така робота частково вже проводиться. У 2009 році, коли я був директором Архіву СБУ, ми підписали угоду з Польським інститутом національної пам’яті, і в її рамках було видано великий том документів про так звану польську операцію серед «національних операцій» радянського режиму, що проводилися в роки Великого терору. Потрібно готувати виставки, «круглі столи» й видання популярного характеру. Маємо також опікуватися місцями пам’яті, що пов’язані з трагедіями народів. Я переконаний, що заповідники «Бабин Яр» і «Биківнянські могили» мають повернутися у підпорядкування УІНП.

— Така праця потребує появи зовсім нових працівників в Інституті, чи, може, хтось працюватиме й зі «старої гвардії»?

— Я зараз проводжу співбесіди з працівниками УІНП. Три заступники написали заяви за власним бажанням. Інші співробітники справляють різні враження. Переконаний, що будуть і нові кадри. Особливо з представників громадськості, які активно працювали у цій сфері в період 2010—2013 років, коли національну пам’ять як таку вдалося зберегти лише зусиллями активних громадян. Взагалі, Інститут — це буде невеличка структура, що лише до певної міри координуватиме зусилля численних громадських ініціатив, які є в Україні.

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир В’ятрович

Народився у 1977 р. у Львові. У 1999 р. закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І.Франка. У 2004 р. захистив кандидатську дисертацію «Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно–демократичної революції народів Центрально–Східної Європи». У 2002—2008 — директор Центру досліджень визвольного руху (Львів). 2005—2006 рр. — викладач в Українському католицькому університеті. Автор першого в Україні навчального курсу для вищої школи «Український визвольний рух 1920—50–х років» для студентів історичних факультетів Українського католицького університету та Львівського національного університету ім. Івана Франка. Один з авторів та відповідальний редактор виставки «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (Львів, 2007). 2008 р. — науковий консультант міжнародного проекту «Україна пам’ятає, світ визнає», присвяченого популяризації та міжнародному лобіюванню визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом. Жовтень 2008 — березень 2010 р.р. — директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України. У 2010—2011 рр. працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Із 25 березня 2014 р.— директор УІНП. Викладає у Національному університеті «Києво–Могилянська академія».

Автор багатьох книг та статей у пресі. Основні праці: «Рейди УПА теренами Чехословаччини» (2001); «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи» (2006); «Друга польсько–українська війна. 1942—1947» (2011); «Історія з грифом «Секретно» (2011); «Історія з грифом «Секретно»: українське XX століття» (2013).]

ДО РЕЧІ

Найближчим часом УІНП планується повернути попередній статус центрального органу державної влади. Відповідні документи підготовлені й найближчим часом будуть розглянуті на засіданні Кабінету Міністрів України. Наступним кроком має стати прийняття спеціального, на кшталт того, що є у Польщі, закону про Інститут національної пам’яті. Закон має забезпечити незалежність цієї інституції від політичної ситуації в країні.