ПЕРЕДСЛОВО

Не бачу сенсу давати розлогі контраргументи на історичну, філологічну чи церковну маячню цього політичного карлика і шизофреніка третього тисячоліття Путіна, бо лише науковий виклад думок стимулює до розширення чи поглиблення наукової дискусії. Натомість у так званому листі цього маніяка відсутня історична правда, а є винятково ідеологічно-пропагандистський посил, розрахований на вкрай неосвічену та упереджену частину не лише українського суспільства, але й таких самих у Московії, Америці та Европі. Вважаю, що цей лист адресовано і до тих далеких країн, які не менш завзято "умиротворюють" Україну, ніж горе-президенти Порошенко і Зеленський, які жодного разу не заявили, що хочуть перемогти Московію у цій війні, а лише мріють про її закінчення. Війни просто так не закінчуються: їх або виграють, або програють.

Саме з цього поразницького наративу Порошенка-Зеленського "закінчити" війну і випливає ставлення до московсько-української війни у світі як до внутрішнього конфлікту: світ хоче, щоб це українське ниття справді закінчилося на користь інтересів Московії, що і передбачає Мінський формат, написаний Путіним-Порошенком і підтриманий бізнес-партнерами Путіна – Меркель чи Макроном-Оландом (одна мара...) 5 вересня 2014 року.

Цьому передувало найбільше вторгнення московського ворога в ніч із 23 на 24 серпня 2014 року на Донеччину. 29 серпня московські окупаційні війська, при виході (за домовленістю) української колони з оточення в Іловайську впритул розстріляли 254 воїни. За час оборони Іловайська (значною мірою добробатами) упродовж 7-31 серпня 2014 р. загинуло 366 осіб, поранено – 429, полонено – 300, 19 – зникло безвісти...Саме ця трагедія і подвиг України і злочин Москви став передумовою акту політичної капітуляції України руками Порошенка через підписання з Путіним Мінських угод – переломової воєнно-політичної події, що заклала війну на роки і поступову та виснажливу форму ліквідації України як держави, що так прекрасно оприлюднив Путін у своєму листі.

Проте саме з цього шизофренічного листа Путіна українці можуть засвоїти доленосні уроки, позаяк сам лист – це відверто-цинічне оголошення війни всій Україні за сам факт її самостійного існування. Це промовистий і відвертий документ неоімперського агресивного мислення очільника Москви, який, попри те, може спричинитися до деколонізації мислення українців і зміни їхньої ментальности з вічної жертви на месників: Путін змушує нас його знищити. Послухаймо Путіна – і зробімо все навпаки. Це черговий історичний шанс українцям зробити вибір на свою, а не чужу користь. Цим листом Путін просто наказує нам, українцям, об'єднатися навколо української мови, правдивої української історії, нашої державницької церкви, наших правдивих українських лідерів-провідників та інтересів винятково нашої економіки. Отже, дороговкази українцям від Путіна є: своя мова, своя історія, своя церква, своя армія – свої герої і провідники, своя економіка і як наслідок – анти-мінськ – анти-росія.

1. СВОЯ МОВА

До основного духово-культурного феномену кожного народу – мови Путін апелює 11 разів, як до жодного іншого сенсу існування нації. Правда, або через своє дрімуче невігластво чи водночас політичний умисел він термінам "давньоруська мова" чи "руська мова" приписує значення московської мови, яка до тої мови має такий стосунок, як польська, наприклад, до болгарської. Тому відразу зауважимо, що "давньоруська мова" – це давньоукраїнська мова (чи, як ще її називають деякі науковці, давньокиївська мова (Г. Півторак), києворуська (С. Висоцький), давньоруськоукраїнська (В. Німчук) та ін., а лінгвономен руська мова походить від назви держави Русь що виникла на межі VIII-IХ ст., первісно складаючись із Київської, Чернігівської та Переяславської земель (8, с. 48), коли про Москву ще 200 років і гадки не було.

Етноаторибутив руський – це єдиний термін, що всупереч складним історико-політичним обставинам зберігав свою тяглість, даючи безсумнівну самоідентифікацію (ендоетномен) українцям, попри всі політичні маніпуляції навколо цього у ХVIII-ХХI ст. Нагадаю, що до ХIII ст. ні Новгородська, ні Смоленська, ні Володимиро-Суздальська, ба навіть Галицько-Волинська Русь Руссю не називалися (більше про це 10, с. 188-200). Натомість згодом у Московському князівстві русскою називали церковнослов'янську мову, тоді як в Київській Русі церковнослов'янська (або слов'янська) мова і руська мова – це зовсім різні мови, бо руська мова – це українська мова.

Отже, перли від Путіна, що "Слов'янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об'єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською) ..." чи "Важливо зазначити, що і у західних, і у східних руських землях розмовляли однією мовою" – нісенітниця не лише з огляду на існування різних народних мов (діялектів) і літературної мови, та ще й до того чужої – церковнослов'янської з болгарською основою. Путіну ж ідеться про "каламуть понять" (І. Могильницький), у якій водиться його імперська рибка.

Жодної спільної мови на цих теренах не було ні історично, ні, як чуємо, і тепер: "Від племен українських ці російські племена були відгороджені густими величезними лісами, тому обидві ці мови розвивалися незалежно одна від одної, розвивалися кожна своєю дорогою, БЕЗ ЯКОЇСЬ СПІЛЬНОЇ ДОБИ, для якої нема місця в нашій історії ˂...˃ спільність князівської династії (в дійсності варязької) аніяк не свідчить про спільність племінну чи мовну, – український народ і українська мова пов'язана з народом російським і його мовою так само, як і з іншими слов'янськими народами й мовами" (7, с. 148-149).

Остаточно заплутавшись у наших надто віддалених мовно-історичних московсько-українських зв'язках, що завжди були зв'язком хіба через ворожу лінію фронту, Путін ремствує, що "Під удар потрапило все те, що об'єднувало нас і зближує дотепер. Перш за все – російська мова. Нагадаю, що нова "майданна" влада першим ділом спробувала скасувати закон про державну мовну політику. Потім був закон про "очищення влади", закон про освіту, що практично викреслив російську мову з навчального процесу". Наголошу, що російська мова в Україні не може бути чинником об'єднання, бо це мова чужинця й окупанта. Богдан Хмельницький, їдучи в складі українського посольства до Москви у справі Переяславських статей брав зі собою військового перекладача Якова Івановича, а самі статті були писані московською мовою і перекладені, як казали московити, не розуміючи української мови, "бҍлорусскимъ письмомъ" (11, с. 108, 114). І це не поодинокий випадок, а системне явище, що сигналізує про ментально-культурне провалля між українцями і московитами: "... московити мали чималий клопіт як із розмовною, так і літературною мовою тогочасних білорусів і українців. Вони часто неправильно їх розуміли; у них було мало кваліфікованих перекладачів; вони навіть не могли "очистити" макаронічний текст, переписуючи його задля внесення до важливих офіційних документів" (6, с. 56).

В одному Путін таки має рацію, коли бідкається про скасування "майданною владою" сумнозвісного закону "Про засади державної мовної політики", що писаний у Москві і поданий в Україну через українофобів С. Ківалова і В. Колесніченка. Тільки, на жаль, тодішній в.о. президента О. Турчинов постанови про скасування цього путінського мовного закону від 23 лютого 2014 року не підписав. Мені разом з колегами-свободівцями довелося ініціювати в червні 2014 року подання до Конституційного Суду на предмет його невідповідности українській Конституції. Щойно 28 лютого 2018 року, всупереч саботажу Конституційного Суду президентом П. Порошенком (його представник жодного разу не був присутній упродовж чотирьох років судових засідань), Суд визнав цей закон нечинним за процедурою ухвалення. Так українці обстояли своє природне мовне право всупереч насильницькому насадженню мови окупанта – московської.

Останнє мовне бідкання Путіна стосується того, що "мешканці Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя". Якби Московія у 30-х роках ХХ століття не виморила голодом українців у цій степовій частині України і не заселила питомо українські землі московитами, то там би і слів московських ніхто не чув і не треба було б їх "захищати". Натомість панування мови ворога і призвело до теперішньої війни – окупації Путіним цих територій.

Мова – це передусім етноніми як основні червоні лінії ідентифікації. Цьогоріч минає 300 років, як 1721 року "сама назва Русь вирвана із серця Києва залізною рукою Петра" (Іван Драч). "Хєр Пітер" (як він сам себе називав) перейменував Московське царство на Росію (грецький варіянт назви Русь) не лише для знищення окремости українців і білорусів від московитів та привласнення їхньої історії та культури, але і з потреби бути визнаним в Европі, яка добре знала Русь як цивілізовану країну, а Московське царство – як азійських дикунів (6, с. 207). Натомість етнонім русский в офіційному вжитку закріпився щойно наприкінці ХVIII століття з наказу німкені Єкатєріни II, що заборонила назву "московитяне" (8, с. 94).

Тому вважаю нашим першорядним завданням повертатися сьогодні до історичного хороніма цієї держави-агресора не тільки тому, що вона не змінила своєї дикунської сути, а через те, що такою є мовно-історична правда. Перестаньмо називати цю країну РОСІЯ, а її мешканців росіянами, а називаймо їх історично правильно – Московія, московити, московитяни чи москалі (в побуті і кацапи). Це не просто розв'яже питання термінологічної плутанини з русским і руським (чи давньоруським), а поверне історичну правду й формуватиме деколонізовану національну мовно-історичну свідомість українців. Зрештою, це питання часу на законодавчому рівні.

Водночас нагадаємо Путіну, що "...слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким ˂...˃ Саме через це вживання слово Україна в царській Росії було заборонене. І лише тоді коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як "окраїна Росії" (8, с. 121). Чи не тому Путін жодним словом не згадав у своїх історичних маразмах Запорозької Січі – отого апогею українського мілітарного духу?

Зворушує, як Путін апелює до маніфестантів нашої народної мови І. Котляревського і Т. Шевченка, випинаючи в Шевченкові його московськомовні повісті, які він не міг писати українською, бо був засланий московитами у казахські степи солдатом до дикої і спитої московської армії. А щодо вибору Гоголем російської мови – то це був не лише вибір яничара, а вибір своєї смерти. Перед смертю Гоголь палив свої "Мертві душі", бо сам став цією мертвою душею через служіння московському цареві і московській мові.

Отже, буде мова – буде Україна. Язиком України не збудуєш. І Путін щодо цього має рацію.

СВОЯ ІСТОРІЯ

Фокусом історичної свідомости цього шибздика (С. Караванський) є теза: "...сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи". Спростовувати цю клініку – це доводити, що наприклад, деревом є лише його вершечок, а коріння до нього не має жодного стосунку. Навіть класик московської "історичної науки В. Ключевський (1841-1911) вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені після розпаду Київської Руси, тобто не раніше другої половини ХII ст.", тобто московська історія розпочинається з Володимиро-Суздальського князівства (8, с. 55), що, своєю чергою, забирає всі претензії Московії на територіяльну і культурну спадщину Руси. Феодальна роздробленість Руси – це "яскраве свідчення того, що населення держави не було єдиними етносом, який би усвідомлював необхідність державної єдности. Інакше в ньому не існувало б сепаратистських тенденцій – однієї з причин розпаду держави. Якщо говорити про єдиний етнос Київської Руси, то, ним, імовірно, було населення Руської землі – русини – предки сучасних українців" (3, с. 58).

Позаяк московити виникли на фінно-угорських болотах від запліднення руською кров'ю внука Володимира Мономаха Андрія Боголюбського (той, що започаткував війни з Україною-Руссю, спаливши Київ 1169 року), а відтак доліплені монголо-татарським ігом, улусом якого вони були до 1480 року, – то їм, з огляду на ментальні комплекси, не під силу усвідомити свою відрубність від цивілізованого світу. Звідси агресивне посягання на чужу історію і доточування її минулого до своєї темені. Як слушно стверджує історик Л. Залізняк, "...права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва" (цит. за 8, с. 79).

Путін, з огляду на викривлені імперські комплекси і паніку перед окремішнім державницьким шляхом України, подає звичний виклад ідеологем часів Петра I і Єкатєріни II, що згодом був закріплений у псевдоісторичних концепціях московських "істориків", зокрема М. Карамзіна, який уперше назвав Київ "матерью городов русских" (8, с. 49), його концепцію продовжив М. Погодін, який взагалі договорився до того, що в Києві жили первісно московити, які після татарської навали 1240 року перекочували на Оку та Волгу, а на спустошену наприкінці ХV століття Київщину прийшли прикарпатці-галичани. Відтак у сталінські часи, зокрема 1946 року в праці В. Мавродіна "Дрєвняя Русь (Происхождєніє русского народа и образование Киевского государства) ", чи не вперше проголошено, що "Киевская Русь – это начальный этап в истории всех трех братских славянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка – русский народ киевских времен, древнерусскую народность" (8, с. 56).

Отже, про що це все свідчить? Про нагальну потребу масованого і першорядного вивчення історії України не лише в школі, коли дитяча свідомість далеко не завжди готова сприймати, розуміти й аналізувати складні історичні перипетії, а поглибленого (через спеціяльні курси, наприклад, "Історія воєн Росії з Україною") вивчення нашої історії у вищій школі абсолютно на всіх фахових напрямах з обов'язковим екзаменом. Натомість досі чинний наказ післямайданівського міністра освіти і науки С. Квіта N1392 від 25 листопада 2014 р. про необов'язковість у вишах історії України та української мови, а у школах історію України злито зі всесвітньою історією як наслідок діяльности міністра освіти і науки Л. Гриневич з її протиукраїнською концепцією НУШ. Як бачимо, В. Путін неабияк стимулює нас повернутися обличчям до власної історії, бо саме правдиві знання її визначають наше майбутнє. Коли ж будемо сповідувати історичний конструкт від Путіна, то собі можна сконструювати хіба домовину. Отже, історична свідомість – це історична правда, а історична правда – це методичка дій сьогодні.

СВОЯ ЦЕРКВА

Православіє московського розливу (за Путіним "зримий, багатовіковий символ нашої споріднености"), яке куплене через тиск турків у Константинопольського патріярха за 120 соболів та 200 золотих червінців1686 року, і досі має свій відгомін в Україні через феесбешних попів РПЦ. Це одна з основних ідеологем затримання України в орбіті Москви. Тоді стався "церковний переяслав" (Д. Блажейовський), тобто анексія УПЦ. Поки московські попи правитимуть сатанинські служби в наших церквах – Україна не буде вільною. І Путін нам сам кричить про це, апелюючи, наче йому катеринка заїла, до "спільної віри". Виженете московських попів – моїх слуг, забороните в Україні РПЦ як терористичну організацію, що вбиває душі українські, звільните від них передусім Києво-Печерську Лавру, – тільки тоді здобудете духовну свободу. Українці! Вперед!

Якими гомерично смішними видаються апелювання цього духовного немоча до князя Володимира, що, продовжуючи досвід князя Аскольда (860 р.), хрестив Русь, коли Москви (ймовірно 1147 р.) взагалі не існувало. Критикуючи Берестейську унію 1596 року, він слушно вказує нам на бездоганність цього релігійно-політичного кроку на ту пору, з якого виросла УГКЦ, що значною мірою спричинилася до збереження української ідентичности на противагу то ортодоксального православія московської подоби. Саме це історичне церковне рішення вивело українців з-під деспотично-церковних наративів Москви, руйнуючи єдиний центр церковного поневолення. Звідси і сьогоднішнє ремствування Путіна на новий автокефальний статус ПЦУ.

І вже геть абсурдним є апелювання цього карлика до постаті уніята Велямина (Йосипа) Рутського, який начебто говорив про спорідненість мови руської, тобто української, і московської. Вова! Ти таки дістав! Велямин Рутський автор двох програмових документів діяльности Унійної Церкви, а саме зародження Василіянського Чину: "Discursus Rhuteni..." ("Виклад одного Русина про виправлення (церковного) устрою в грецькому обряді", 1605 р.) та "Programma Unionis" (1606 р.), що дійшли до нас латинською мовою. У "Викладі" йдеться про запрошення західних монахів до унійних монастирів, які б вивчали наш обряд і руську (українську) мову. Натомість у "Програмі унії" провідною є думка про те, що католицькі місіонери повинні не просто пристосуватися до звичаїв та вдачі нашого народу, але і зазделегідь у себе на Заході вивчити наші звичаї та мову і посвятитися довічній місійній праці у руській (українській) Церкві. Наприкінці статті Велямин Рутський ставить Чинові на Русі п'ять умов, серед яких у третій умові йдеться про руську (українську) мову: "Повинні б заснувати монастирі в Римі та в інших провінціях, де б виховувалися монахи, покликані до такої місії. Вони будуть підлягати безпосередньо головному настоятелеві. Мусять вивчити грецьку й руську мови. До тих монастирів можна приймати також руських студентів" (9, c. 37-40). Коли стало досить вишколених монахів, митрополит почав закладати при монастирях школи для руської (української) молоді.

Митрополитові Веляминові Рутському належить ідея замирення двох українських Церков, що особливо гостро постала після вбивства православними Йосафата Кунцевича. 1624 року він виступив з ідеєю створення українського патріярхату, про що український історик В'ячеслав Липинський завважив: "Міг як українець мріяти про такі на велику скалю закроєні плани, як осібний український патріярхат" ("З історії України") (цит. за 5, с. 319).

Отже, своя держава – своя церква і свій патріярхат.

СВОЯ АРМІЯ – СВОЇ ГЕРОЇ – СВОЇ ПРОВІДНИКИ

Спокійний плин маразматичної оповіді В. Путіна різко переривається, коли заходить про мілітарний спротив українців, якого він не може не згадати, бо це надто боляче. Уся історія взаємин України з Росією – це історія десятків "братських" воєн (або "братньої навали"), що випливають, як слушно зауважив видатний наш історик М. Брайчевський, аналізуючи ще давньоукраїнський період Руси, з етнічного і світоглядового протистояння русинів-українців і московитів із Суздальщини (1, с. 363; див. більше 2). Тому в серці Путіна цвяхом стремить наш національний герой Мазепа як "заколотник"...

Путін у паніці згадує, як "В роки Першої світової війни Відень сприяв формуванню так званого Легіону українських січових стрільців. Галичан, запідозрених у симпатіях до православ'я і до Росії, піддавали жорстоким репресіям, кидали до концентраційних таборів Талергоф і Терезін". Цей маразматичний гебіст сталінського покрою добре знає, що покоління Січових Стрільців і Української Галицької Армії (СС-УГА) народило покоління ОУН-УПА, і найяскравіший приклад цього мілітарно-родинна наступність у Романа Шухевича (стрийко воїн СС-УГА) та Степана Бандери (батько капелан УГА). Він цих наших Героїв називає "колабораціоністами" нацистів, яким, мовляв, "потрібна була не Україна, а життєвий простір і раби для арійських панів". Чи цей упир знає, що саме нацисти запроторили С. Бандеру до Заксенгавзена, а двох його братів – Василя і Олександра – закатували поляки з німцями в Авшвіці, а Оксану, Марту, Володимиру – сестер Степана Бандери – саме московити відправили на заслання? Звісно, що знає, бо це зробили його навчителі – московські чекісти. Але його мова – це мова сатанинської брехні. Думаю, коли б московити убили лише Симона Петлюру, Евгена Коновальця, Романа Шухевича, Степана Бандеру і лише одного воїна в сучасній московсько-укранській війні, ми – як свідома нація – мали б жити і творити не лише задля процвітання України, – а задля знищення МОСКВИ. Бо непокаране і невідплачене зло множиться і вбиває ще сильніше.

Не менше тріпає цього виродка від Петлюри як очільника війська УНР, яку він називає "квазідержавним утворенням".

Проте найбільшою панікою для Путіна і кощієвою голочкою його неминучої смерти є продовження сьогодні цієї націоналістичної бандерівської справи, тому він захлинається від обурення: "Під охороною офіційної влади проходять марші, смолоскипні ходи на честь недобитих військових злочинців з есесівських формувань. У ранг національних героїв ставлять Мазепу, який зраджував всіх підряд, Петлюру, який за польське покровительство розплачувався українськими землями, Бандеру, який співробітничав з нацистами". І це дуже правильно, що йому увижається привид С. Бандери в сьогоднішньому Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську, бо тільки ця націоналістична ідеологія здатна УБИТИ Путіна і розвалити РФ, повернувши цей протиприродний та протилюдський соціоутвір в етнічні мечі гниловодної річки з промовистою назвою Москва. І те, що восьмий рік наша Армія тримає оборону країни, свідчить про присутність того бандерівського духу, який і наводить жах на Путіна. Він сам закликає нас до найосновнішого – "мілітаризації країни", бо в цьому наша неминуча перемога. Країна, що не воює, – миру не матиме.

АНТИ-МІНСЬК – АНТИ-РОСІЯ – це наша перемога

Свій істЕричний пасаж Путін нервово завершує основним – спільним із П. Порошенком – творінням Мінськом-1 і Мінськом-2 – цією формулою капітуляції України в московсько-українській війні відразу ж після трагедії і подвигу Іловайська, про що зазначено вище. Якщо він заявляє, що мінські угоди "не мають альтернативи", то це означає, що лише альтернатива до мінських угод – шлях до української, а не путінської перемоги. Цей карлик такий до нас добрий, що чітко розкриває основні механізми "мінська": "безпосередньо домовитись з днр і лнр за посередництвом Росії"... Як можна "безпосередньо" домовлятися з кимось за "посередництвом", знає тільки маразматик Путін. Проте найосновніша методична підказка Путіна для нас, вільних українців, розбудовувати, як він сказав, проєкт "анти-Росія" (з чим він "ніколи не змириться"), позаяк "справжня суверенність України можлива" не в "партнерстві з Росією", як каже Путін, а тільки в перемозі над Москвою.

ВИСНОВКИ

Дякую Путіну, що він через цей лист публічно зізнався всьому світові, що він монстр, бо живе лише однією невідступною ідеєю – вбивати своїх "єдинородних братів"-українців. Його рахунок пішов уже на 15 тисяч убитих. Він зізнався в тому, що є гідним послідовником тирана, параноїдального маніяка Сталіна, що здох у власних фекаліях, чого й слід очікувати Путіну. Попри те, виняткова йому вдячність, що цей лист – це інструкція українцям, як убити монстра-путіна. Це своя мова, своя історія, своя церква, своя армія, свої герої – ось вони духові опори свободи і сили української нації, на яких так вправно наголосив Путін. А ще – це анти-Росія і анти-Мінськ + свій економічний інтерес. Тоді перемога України над Росією і перетворення її в Московію неминуча.

П.Н. Для закріплення культурно-політичної прірви межи українцями і московитами варто цього монстра Путіна добряче довбанути, оправивши в залізо, геніяльною працею Хведора Вовка "Студії з української етнографії та антропології" (1928, 1995) або ж просто одягнути в національний стрій українця і московита...

Література

1. Брайчевський Михайло. Походження Русі. Вибрані твори. К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2002. С. 179-390.

2. Брехуненко В., Ковальчук В., Ковальчук М., Корнієнко В. "Братня" навала. Війни Росії проти України ХІІ‒ХХІ ст. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. К., 2016. 248 с.

3. Висоцький С.О. Київська писемна школа Х-ХII cт. Львів-Київ-Нью-Йорк, 1998. 246 с.

4. Кінан Едвард. Російські історичні міфи. К.: Критика, 2001, 273 с.

5. Липа Юрій. Всеукраїнська трилогія: У 2 т. / Призначення України. К.: МАУП, 2007. Т. 1.

6. Наконечний Євген. Украдене ім'я. Чому русини стали українцями. Львів: Піраміда, 2004. 350 с.

7. Огієнко Іван. Історія української літературної мови. К.: Либідь, 1995. 293 с.

8. Півторак Григорій. Походження українців, росіян, білорусів. Міфи і правда про трьох словянських братів зі "спільної колиски". К.: Академія, 2001.149 с.

9. Підручний П. В. Два програмові писання Й. Рутського / Записки ЧСВВ. Секція II. Т. IХ (ХV). Вип. 1-4. Рим: Вид-во ОО. Василіян, 1974. С. 24-47.

10. Фаріон Ірина. Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV-ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива. Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2015.654 с.

11. Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Московським царем Олесксієм Михайлловичем 1654 р. Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження). К.: Смолоскип, 2003. С. 91-155

Блог Ірини Фаріон на Українській правді.