Я не кінокритик і не кіноман. Мені не подобаються фільми, що викликають страх кров’ю і жорстокістю. Можливо тому, що я надто багато нещастя зустрів у житті: у слідчих камерах, у таборах для біженців, у селах, де не було чоловіків. Так багато зустрів поранених із Майдану. Так багато знайомих загинуло в Криму, не повернулось із фронту…

На прохання регіональної влади розмовляв учора у містечку Голенюв із першими глядачами фільму Смаржовського «Волинь». У місцевій спільноті є багато українців, переселених під час операції «Вісла», близько 2 тисяч мігрантів із України. Перед входом у зал – виставка, присвячена 25-й річниці Незалежності України.

Кінець фільму. Люди мовчать. Частина виходить. Як розпочати розмову? Вічний відпочинок даруй їм, Господи… Вибачаємо і просимо вибачення. На Волині по-звірськи замордовано 40-60 тисяч поляків. Голокост поглинув мало чи не всіх євреїв. На тих теренах під час війни загинули також десятки тисяч українців.

Фільм нагадує важливу правду про націоналізм. Кожному. Польський, німецький, український, російський… Націоналізм вбиває душу. У світлі смолоскипів і вигуків веде сусідів на смерть.

Думаючи про трагедію на Волині, слід пам’ятати, що там вбивали і були вбиті громадяни Речі Посполитої. Якщо ми звикли простіше говорити про них – поляки, то необхідно послідовно казати, що поляки вбивали поляків.

Фільм Смаржовського є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Навіть моментами виникає враження, що це, буцімто, кіно про повстання Спартака, режисером якого є громадянин Риму. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно.

Фільм опосередковано нагадує про соціальну нерівність. Про поляків, які займали всі посади. Знищення церков у 30-х роках польським військом. Помилково (відповідно до того, що знаю) показано поляків, які вільно володіють українською мовою (аж включно до молитви українською мовою ), численні змішані шлюби. Фільм цілковито ігнорує той факт, що єдиними союзниками Польщі у польсько-радянській війні 1919-1921 років були вояки Петлюри з Української Народної Республіки. Не згадано про генерала Марка Безручка, командира Дивізії Січових стрільців, який очолював оборону Замостя від Червоної Армії. Всі вони були зраджені Польщею мирним договором у Ризі у 1921 році, коли ми визнали Українську радянську республіку, а воїнів, які обороняли Варшаву перед радянською окупацією, замкнули в таборах для інтернованих. Значна частина цих військовослужбовців померла, знищена хворобами. Зраджені і забуті. Замість цього, Смаржовський без жодних джерельних підтверджень показує акцію освячення сокир і ножів у греко-католицькій церкві (відсутній у той час на Волині).

Окрім однієї з останніх сцен – помсти поляків українцям, у фільмі гинуть переважно тільки поляки, євреї, радянська вчителька. Смерть оминає українців. Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці – лише злі, дуже злі і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям Слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда.

Масові вбивства поляків на Волині є злочином страшного часу націоналізму. Зізнавались у цьому багато разів, просячи нас, поляків, про вибачення ієрархи Української греко-католицької церкви, президент України. У моєму рідному Любліні вибачення просила Надія Савченко, українська героїня, яку не змогли зламати російські слідчі.

Під час агресії Росії проти України

Немає доброго часу для таких фільмів. Не слід забувати тодішньої трагедії. Фільм про Волинь повинен був з’явитися. Але буває час особливо поганий. Фільм Смаржовського виходить на екрани тоді, коли Україна захищається від російської агресії. Це війна за Незалежність. Також і нашу. Окупованим є Крим. Упродовж останніх двох років на фронті загинули близько 20 тисяч українських військовослужбовців, лікарів, журналістів. Саме такою є кількість населення Голенюва.

Півтора мільйони людей (разом Познань, Щецін, Ґданськ і Ґдиня) змушені були залишити свої бомбардовані і окуповані будинки на Донбасі і в Криму. Переселенці є у кожному українському містечку. До українських домівок повертаються домовини, покалічені герої. Показ цього фільму сьогодні можна порівняти до підтримки ідеї про безчинства польської шляхти, зради Тарговиці під час Варшавського повстання. Тішиться лише Москва. Ох, якби знову ж так посварились.

Фільм є на екранах. Кінозали заповнюються молоддю. Водночас поруч нас живуть українці. Вчителі англійської, програмісти, прибиральниці, робітники. Дехто вибереться подивитись «Волинь». Більшість із них бачить рекламу на плакатах чи телебаченні. У мовчанні слухає поляків, які коментують фільм в автобусі, на роботі, вдома. Більшість не чула раніше про волинський злочин. Їхні батьки жили у Радянському Союзі, який, з одного боку, підживлював ненависть до польських панів, а з іншого, випробував Україну штучним голодом, в якому загинуло багато мільйонів жителів. Виходячи багато разів на вулиці міст, під час Революції на граніті, Помаранчевої революції, врешті Революції гідності, українці вірили, що їхня омріяна країна теж піде європейським шляхом. Можливо, не тепер, але колись доєднається до європейських спільнот. Усупереч традиції, переказаної дідами і бабусями, повірили, що найкращими сусідами, які пізнаються у біді, є поляки.
Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині.

Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності, про які хтось в ім’я правди створить фільм. Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні. Ненависть, яка вбиває душі, а іноді й сусідів. А починається все від показаних Смаржовським написів на будинках, і нав’язування сьогодні в Польщі мови ненависті, руйнування надгробків, нападів на людей, які моляться на могилах своїх предків.

Наближається 100-річчя Варшавської битви. Битви, в якій поляки та українці солідарно встали на захист Речі Посполитої, України, Європи. Зробімо все, щоб пам’ятати водночас і добрі моменти спільної польсько-української історії. Подбаймо про цвинтарі. Помолимось спільно на могилах спільних героїв. Розповімо про них нашим онукам. У Польщі та в Україні.

Автор Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)