У західноукраїнському місті Тернополі живе поет-естет Олег Герман. Він же й професор Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. Загалом чоловік спокійний. Але цей спокійний естет відразу ж після Шевченківських днів розродився гнівним постом на своїй сторінці у Фейсбуці: «Їхав маршруткою до другої лікарні. Людей було чималенько. З репродуктора гримів російський блатняк. Працювало на всю котушку радіо «Шансон». Мої звертання припинити цю агресивну музику викликали у водія єхидну посмішку. Тоді з відчаю та обурення на весь салон загукав: «Маладец, братан! Правільно делаєш! Долбі єтіх вшівих бандеровцев нашим аружієм! Ми їх там «Градами» хлєщем, а ти тут – песней!»

А тоді повернувся до людей: «Вам що позакладало? Не чуєте, як з вас знущаються, як вас шматою під ноги кидають? Наче телят везе на убій цей запроданець, а вам хоч би хни?! Насолоджуєтеся?!» Яка гадаєте була реакція? Третина покірно опустила голови. Третина поспішно відвернулася до вікон. А решта дивилися озлоблено на… мене, як на лютого ворога та почала обурливо гуготіти. Водій і не думав скручувати радіо. І жодного голосу не почув у підтримку, жодного з вимогою перемкнути радіохвилю. Жодного!!! І це у моєму рідному Тернополі. Мабуть, просто минули Шевченківські дні й усі поскидали нарешті маски награного патріотизму. Чи як?»

Повторимося – це в Тернополі, місті, вважайте, майже суцільно українському й патріотичному. Де, до речі, відділ культури міськради справді намагається просувати, в міру своїх можливостей, культуру українську. А що вже говорити про інші міста й села нашої неозорої Неньки.

Всюдисуща російська попса

Російська попса, а то й відвертий російський блатняк стали типовим явищем в українському громадському транспорті, а також у інших громадських місцях – магазинах, кафе, звучить він і під час весільних гулянок. На це вже й ніби не звертають увагу. Вважають, що так треба. Як і вважають нормальним явищем, коли нібито українські телеканали масово «крутили» і «крутять» російські серіали. Або просувають інші продукти «високої» російської культури.

Ситуація не змінилася на краще після Революції гідності. І хоча зараз маємо реальну війну з Росією, в Україні й далі процвітає ця «висока» російська культура, репрезентована як попсою пісенною, так і різноманітною кіно-, телепопсою, попсою літературною і так далі.

У нас, до речі, під час цієї війни дехто любить звертатись до деяких алюзій, що викликані уявленнями про «Великую Отечественную». То оборону Донецького аеропорту із обороною Сталінграда порівнювали, то російських окупантів «фашистами» називають. Дозволю й собі щось таке зробити. Уявіть собі, якби під час тієї «Великой Отечественной» в СРСР звучали не «Вставай страна огромная», а, приміром, німецькі розважальні пісеньки, а бійцям на передовій, а також трудящим у тилу показували німецьке кіно. Скажете: абсурд. Але ж у нас подібний абсурд на кожному кроці.

Дозволю висловити собі таку «крамольну» думку: після Революції гідності ситуація з українською культурою не покращилась, а навпаки – погіршилась. Цю ж думку останнім часом мені озвучували й деякі відомі діячі української культури. Під соусом «боротьби за соборність України» проводиться відверте толерування російської мови, а заодно й російської культури. Ніхто тепер у Верховній Раді не підіймає питання про використання української мови. Фракції ж «Свободи» вже немає! Багато чиновників, які мали б вживати українську мову, відверто її ігнорують.

Наведу один приклад із власного досвіду. Уже близько десяти років у нас, в «Острозькій академії», проводиться літературний конкурс для молодих українських авторів «Витоки». Минулого року вперше (!) на цей конкурс надійшли віршики від деяких авторів російською мовою. При цьому всі ці автори із Західної України. І вони просто мавпують у своїй «поезії» всюдисущу російську попсу.

«Пісенна» загроза

Такий стан речей, з одного боку, є результатом непрофесійної і непатріотичної політики наших високопосадовців як у сфері культури, так і в сфері інформації, з іншого, це результат цілеспрямованої й системної політики нинішнього російського керівництва, яка займається спеціально просуванням російської культури, передусім культурного примітиву, на просторах СНД, зокрема в Україні. І робиться це, схоже, не лише по офіційних каналах. Йде банальне скуповування чи підкуповування медіа в Україні – якщо не безпосередньо росіянами, то їхніми агентами (а таких у нас вистачає!). «Скуповують» вони й українських співаків та акторів, перетворюючи їх у «своїх». Зрештою, арсенал методів просування російського культурного примітиву дуже широкий. І Росія не скупиться вкладати гроші в це просування.

Водночас системно використовуються різні методи, щоб не допустити українських, передусім україномовних, виконавців на широку арену. Старші люди пам’ятають, що в 70-х роках минулого століття українська пісня стала надзвичайно популярною в СРСР. І ось тоді радянські керівники вирішили, що треба «поправляти ситуацію». У результаті цього при дивних обставинах відомий український композитор Володимир Івасюк «закінчує» життя самогубством. А не менш відоме «Тріо Мареничів» стає неформатом. Це саме продовжується в Україні й зараз. Правда, співаків і композиторів ніби й не убивають. Але українська пісня спеціально перетворюється в неформат, створюючи враження, що вона «не цікава» й що немає талановитих українських виконавців.

На жаль, наші високопосадовці зовсім не оцінюють небезпеки цього явища. Адже російська попса не менше просуває «русский мир», ніж це робить в Україні Московський патріархат. Це просування так чи інакше веде до того, що чимало українців починають себе вважати «людьми російської культури». І, звісно, чимало серед таких людей і тих, хто толерантно сприйматиме російську агресію: «Бо ж росіяни – не агресори. Вони, вважайте, близькі нам люди. Майже брати».

Петро Кралюк,

проректор Острозької академії.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода