Як галичанин самоізолювався в гетто | Новини Львова

Як галичанин самоізолювався в гетто

Ігор ГОЛОД

11 вересня 2013 р.

  • 0
  • 2035


Фото:

Фундаментом для галицької чи то автономії, чи то держави слугують не тільки кремлівські фантазії Табачника і Медведчука

«Відомий провокатор»

Днями колега зі столиці ошелешив: «Назвешся під час перепису населення галичанином – як закликає публіцист зі Львова Павлів?». Запевнивши киянина, що в етнічні карлики не подамся, все ж поцікавився в інтернеті тим, звідки у цього запитання «ноги ростуть».

Зокрема, натрапив у буковинській газеті «Версії» на публікацію «Відомий провокатор сам став у Чернівцях жертвою провокації» – з підзаголовком «Володимир Павлів за пропаганду ідей федералізму в Україні був підданий обрядові екзорцизму і облитий свяченою водою». А в ній прочитав, що свою книгу «У пошуках Галичини» Павлів презентував «у рамках проекту «Українська федерація», заснованого громадським рухом «Український вибір» (голова – Віктор Медведчук)».

Та й в інтерв’ю інтернет-виданню «Vlaskor.net» Павлів зізнався: «...спілкуюсь з людьми, які розробляють проект федералізації України у складі ініціативи «Український вибір». Непоінформованим щодо Медведчука повідомлю, що він – кум російського президента, про якого політологи пишуть: «Що в Путіна на думці, те на язиці…Жириновського». А той оприлюднив цьогоріч месидж явно свого тезка з Кремля – мовляв, Росія повертатиме собі не всю Україну, бо вже не проти незалежності від неї її Заходу.

У замітці ж «Про Табачника з розумінням і повагою» в блозі Павліва на сайті інтернет-видання «LB.ua» читаємо: «Дмитро Володимирович неодноразово заявляв, що Галичина – це чужорідне тіло в прекрасному організмі України, інші ментальність, культура, релігія, що галичани не мають нічого спільного з великим українським народом і що максимальне «відокремлення» цієї території принесе тільки користь українській державі. Цілком згоден. Подібні умовиводи Табачника для більшості з нас є цілком очевидними».

Та все ж не поспішаю записувати Павліва до «п’ятої колони» Москви. Бо чи не вдає він лише солідарність із прихильниками відокремлення Галичини, аби полякати центральну українську владу, щоб не кривдила «західняків» при розподілі державного бюджету?.. 

«Щоб пофантазувати»

І чи не пародіює Павлів справжніх сепаратистів, щоб дискредитувати їх? Бо хіба україномовний львів’янин підтакуватиме всерйоз галичанофобським наклепам Табачника, щодо яких академік Іван Дзюба дійшов висновку, що вони межують із расизмом? 

Та й чи можна не погодитися з пересторогою історика Василя Расевича «Коли геттоїзувати Галичину, то Партія регіонів позбавляється будь-якої значимої опозиції», яка пролунала в Галицькому дискусійному клубі «Митуса», чиїм модератором є Павлів? Тож не виключаю, що пояснення парадоксальній львів’янина солідарності з кумом Путіна й Табачником прописано в анотації до книги Павліва «У пошуках Галичини»: «...частина текстів пронизана ностальгією, візіонерством і фантазерством, а інша частина заправлена доброю порцією самоіронії та сарказму у відношенні до невігластва, некомпетентності і нікчемства». Та й про свою публікацію «Відокремлення Галичини. Проект як стимул», розміщеній у низці інтернет-виданнь, Павлів зізнався (в інтерв’ю київській газеті «Известия в Украине»), що вона «побудована на тому, щоб пофантазувати на цю тему».

Звісно ж, фантазував Павлів і в публікації «Колонія Галичина», теж розтиражованій багатьма інтернет-виданнями. Бо зокрема заявив у ній: «Ми, галичани, востаннє були по-справжньому вільними, ще коли були білими хорватами».

Але навряд чи публіцист, зациклений на Галичині, не читав у працях доктора історичних наук Леонтія Войтовича, що білі хорвати жили у верхiв’ях  Вiсли й Одри. А в дослідженні «Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат» Інституту народознавства – що «хорватів «Повісті минулих літ» можна розмістити лише на Передкарпатті», але й туди «найбільш інтенсивним було переселення з території Волинської землі».

Навряд чи не знає також Павлів, що після міграції ще й тиверців та уличів на ті терени, які нині називають Галичиною, неможливо встановити те, нащадком якого саме з літописних племен є той чи інший мешканець Івано-Франківщини, Львівщини й Тернопільщини. Тим паче, що хорвати, дуліби-бужани-волиняни, тиверці, уличі, поляни й деревляни були представниками спільної для них Лука-Райковецької археологічної культури.

«Історичні її межі легко знайти»

А заявивши в публікації «Де закінчується Галичина?», що «історичні її межі легко знайти на старих мапах», Павлів не згадав... жодну з них. Аби спонукати читачів самим пересвідчитися, що ті терени, які згодом назвали Галичиною, також були... Волинню?

Адже дуліби-бужани-волиняни збудували собі столицю Бужеськ (нині – Буськ) на теренах сучасної Львівщини. А доктор історичних наук Леонтій Войтович довів також, що й «Львів виник на межі Перемишльського та Белзького (одного з волинських. – І.Г.) князівств» – «на перехресті галицьких і волинських шляхів».

Утім, кожен, хто шукатиме назву «Галичина» в літописах, пересвідчиться – її там немає. Знайде натомість Галицькі землю, волость, князівство, але ж першим їх назвав 1189 року одним словом (причому – латинським!) «Galicie» король... Угорщини Бела ІІІ.

Бо, окупувавши Прикарпаття, титулувався ще й галицьким королем. Проте кожен, хто читав літописи чи цитати з них у працях історика Івана Крип’якевича, знає – волинський князь Роман приєднав 1199 року Галич, «увійшовши у порозуміння з галичанами».

І що його сина Данила населення цього міста, «вороже настроєне до іноземців, чекало як визволителя і закликало». А зустрічало «більше половини Галича», які заявили: «Це наш володар, Богом даний». Більш того – історик Іван Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що українська нація «викристалізовувалася в Галицько-Волинському королівстві».

Тим паче, що Галицьке князівство після його об’єднання з Волинським називали одним словом – «Galicie» – лише в грамотах, адресованих іноземцям, тому написаних латинню. Але, наприклад, німець Освальд Бурґгардт у поемах, які він творив українською мовою під псевдонімом Юрій Клен, теж іменував свою етнічну вітчизну не її самоназвою «Deutschland», а екзонімом (немісцевою назвою) для неї – Німеччиною. 

Інакше б не всі українці зрозуміли те, про що він писав. Аналогічно й нащадки короля Данила вживали в грамотах, адресованих іноземцям, немісцеву назву, бо вона була більш відомою для тих тому, що її повсякчас згадували в своїх титулах угорські королі.

Виокремлювали лише чужинці

Але 1341 року тодішній очільник уже колишнього на той час Галицького князівства Дмитро Детько титулувався «управителем і старостою Руської землі». Та й до складу польського королівства вона входила в 1434-1772 роках як Руське воєводство.

А волинська частина тих теренів, котрі нині звуть Галичиною, – як Белзьке. Галицькою ж називали в ті часи тільки одну з п’яти земель Руського воєводства – ту, до складу якої входили лише галицький (навколо Галича), коломийський і теребовлянський повіти.

Поза межі цієї землі її назву поширила щойно 1772 року австрійська імператриця Марія-Терезія. Бо, успадкувавши від угорських монархів титул «король «Galicie», об’єднала Руське й південно-волинське Белзьке воєводства в «Королівство Галичини і Лодомерії».

Останнє слово в цій назві потрапило до неї тому, що чужинці вживали його в Середньовіччі як синонім Волині, оскільки її столицею був тоді Володимир (з 1795 року – Володимир-Волинськ, з 1944-го – Володимир-Волинський). Але й після перейменування Руського та південно-волинського Белзького воєводств у «Королівство Галичини і Лодомерії» його корінне населення називало себе не галичанами, а русинами.

Адже 1848 року воно утворило не Галицьку, а Головну Руську Раду, яка пояснила у відозві «До руського народу», що «Русини Галицки» входять до складу народу, лише «півтретя мільйона» представників якого «землю Галицьку замешкує». А отже – не вважали себе окремим від наддніпрянців етносом.

Тим паче, що русинами називали себе предки українців обабіч Збруча. Тож після того, як наддніпрянці назвалися, щоб їх не плутали з росіянами, українцями, з ними поступово солідаризувалася переважна більшість автохтонів «Королівства Галичини і Лодомерії». Відтак 1918 року вони утворили не галицьку, а Західно-Українську Народну Республіку. А та увійшла в 1919-му до складу Української Народної Республіки як її Західна область. 

Натомість Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку проголосили 1920 року більшовики. А «Дисктрикт Галичина» в 1941-му – німці. 

Епілог

Історик і публіцист Андрій Павлишин резюмував у публікації «Галичина як мислевірус»: «Галичини ніколи не існувало в якості окремого об'єкта, за винятком періоду 1941-1944 років, коли у складі утвореної нацистами Генеральної губернії екзистував Distrikt Galizien на чолі з призначуваним із Берліна губернатором і німецькою урядовою мовою. Іронія історії полягає у тому, що територіально лише Distrikt Galizien відповідав тому означенню поняття «Галичина», яке фігурує у сучасних українських словниках і енциклопедіях».

Ігор Голод, журналіст

Коментарі(0)

До теми

ВІДЕОКАНАЛ

Прес-клуб-ГІТ Загрози для свободи слова від законопроєкту “Про медіа” 2693-д

Рубрика: Політика

Забудова у Львові під корупційним дахом

Рубрика: Економіка

Транспортний тупик у Львові - як виїхати

Рубрика: Економіка

Антиукраїнець - книга Олександра Савченка

Рубрика: Економіка

Свобода слова. Правдивого чи й брехливого?

Рубрика: Політика

Всі відео розділу