Зупинити сценарій Путіна можна лише силою й тільки зараз, – військовий експерт

Керівник Центру військово-політичних досліджень і координатор спільноти військових експертів «Інформаційний Спротив» Дмитро Тимчук розпочав у понеділок коментувати підсумки 1 вересня, традиційно – «з поганого:

1. Цілком очевидно, що Путін не відступить. При цьому якщо українська влада думає, що в закликах деяких європейських лідерів «вирішити конфлікт політичним шляхом» є сенс, то вона явно помиляється. 

Прийняти «політичний» варіант вирішення кризи можна, тільки приймаючи втрату якщо не всього, то (на перших порах) частини Донбасу. Путін – сам або вустами терористів – буде вимагати визнання «ДНР» і «ЛНР» поза Україною на правах окремих «держав». 

Якщо Україна не піде на це, то він готовий сприйняти «ДНР» та «ЛНР» і у вигляді невизнаних (точніше – визнаних лише купкою маргіналів на чолі з РФ) квазідержавних утворень – зрозуміло, під негласним протекторатом Росії. Це – варіант Придністров'я та Абхазії. 

При цьому в ході переговорів варіант якихось автономій та інших федеральних утворень (на що міг би в якості компромісу піти Київ) може обговорюватися тільки в якості локшини на вуха світової громадськості. Путіну не потрібен Донбас під найменшим контролем Києва, не треба плекати ілюзій. 

А тому починати переговори з метою «мирного врегулювання конфлікту» можна тільки подумки попрощавшись з територіями, нині контрольованими терористами.  Але всі ми прекрасно розуміємо, що «ЛНР» і «ДНР» потрібні Путіну лише як плацдарм для подальшого розгойдування ситуації та відторгнення від України всього півдня та сходу України.

Кремлю не потрібні терикони Донбасу – йому потрібен науковий і промисловий потенціал Харкова, Дніпропетровська та Запоріжжя, а також стратегічні (в плані забезпечення життєдіяльності Криму й зв'язків із Придністров'ям, а також взяття під контроль всього українського узбережжя Азовського та Чорного морів) території на півдні у вигляді Одеської, Херсонської та Миколаївської областей. Це як програма-мінімум. Куди далі понесе московського царька – ще питання. 

Зупинити цей сценарій можна лише силою й тільки зараз. Ми повинні розуміти, що при всіх багатствах Росії як сировинного придатка Європи, військова міць РФ не безмежна – принаймні, в плані т.зв. «Звичайних збройних сил».

Жуковський варіант «російські баби ще народять» в цьому випадку, очевидно, не пройде – чим більше російських солдатиків повертатимуться додому в трунах, тим сильніше буде хитатися путінський трон. Російське пропагандистське ТБ чудесно спрацьовує на російських зомбі лише до тих пір, поки їм не доводиться ховати своїх чад в могилках без написів. 

Якщо я помиляюся, й конфлікт таки можна вирішити політичним шляхом без збитку для національних інтересів України – буду шалено радий. Зараз, на жаль, не бачу підстав сподіватися на це. 

2. У контексті АТО розпочався сезон повального полювання на відьом. Громадськість і різного роду експерти починають звинувачувати в провалах керівництво АТО, МО та ГШ.

Військове командування бачить причину провалів у вторгненні російської армії й (поки що ненав'язливо) відзначає гріхи добровольчих підрозділів (в основному – «некерованість») та недостатній рівень бойового духу мобілізованих. Вище керівництво країни обіцяє «кадрові рішення» у військовому відомстві. 

Питання: хто правий? 

Відповідь: це нечастий випадок, коли мають рацію всі. 

Почну зі самого непопулярного – з критики рядового бійця, чи то добровольця, чи то мобілізованого. Ми знаходимо тисячу й одну причину пояснити відсутність елементарної дисципліни в лавах наших військ.

Ці аргументи звучать переконливо й заперечувати проти них неможливо. Окрім тієї дрібниці, що без дисципліни жодна армія існувати, а тим паче успішно воювати не може. Перевірено тисячоліттями, можна не експериментувати. 

Мені дадуть відповідь запитанням «Тобто винен солдат?», На це я відповім просто.

Хоч у мене за плечима й факультет військової журналістики, офіцерську службу я починав все ж «у військах» з особовим складом. Головний урок, який виніс: поганих солдатів не буває. 

Але для того, щоб найбільший нехлюй дійсно став відмінним бійцем, для командування їм потрібні не просто володарі дипломів військових вузів, а офіцери-лідери. Такі проявляються в роботі.

Тепер запитання на засипку «Скільки, наприклад, сержантів або прапорщиків, проявивши себе, отримали у нас в ході АТО звання молодшого лейтенанта?». Чи є великою проблемою внести зміни до «Положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців» для присвоєння офіцерських звань у «неоголошений» воєнний час?

Скільки взводників, які проявили себе, піднялися на ротний, а то й батальйонний рівень? Адже такі злети – нормальна практика війни, тобто умов, за яких в лічені години будь-хто здатний проявити свої кращі й гірші якості.

Тепер про генералів. Якщо генерал не справляється зі своїми посадовими обов'язками – його треба знімати з посади, також, як і будь-яку іншу посадову особу, яка даремно просиджує штани.

Тут я повністю згоден з Юрієм Бутусовим, який стверджує, що фраза «немає ким замінити» – не аргумент. Мало генералів, і немає з кого вибирати? Не проблема.

Тут також включаємо принцип «природного відбору», тобто призначення на генеральські посади тих старших офіцерів, які проявили себе. Не треба робити з генеральських лампасів фетиш тоді, коли йдеться про долю Батьківщини. 

3. І, нарешті, про російське вторгнення. Нам кажуть: росіяни кинули на Донбас підрозділи ЗС РФ, і тому все різко ускладнилося. 

Так, це проблема, й колосальна. Але до чого у нас теоретично постійно готувалася армія – включаючи підготовку тих самих генералів на відповідному факультеті академії оборони?

Ну не до АТО же! А до війни в першу чергу з регулярною армією противника. Тобто – саме до тієї ситуації, що якраз і виникла зараз. 

Згоден, приємного мало, але не треба робити вигляд, що на нас напали марсіани, питання протистояння яким покритий мороком таємниці. У російських солдат така ж кров, як і у російських найманців, їх відрізняє лише відсутність написів на могилках. Не думаю, що відпрацювання алгоритму відправки їх у ці могилки є нерозв'язним завданням. 

Із хорошого: 

1. Одне з головних завдань у Донецькій області – врятувати південний напрямок, не давши російським військам захопити Маріуполь. У РНБО сьогодні повідомили, що українські силовики вибудовують оборону цього міста. Обіцяють, що у російських окупантів на цьому напрямку немає шансів. 

Тут виникає два питання. Перше: наскільки достатньо підрозділи, що готуються до оборони (а це в основному Національна гвардія), забезпечені важкими озброєннями? 

Друге: за нашими прогнозами, штурм Маріуполя може йти не тільки на сухопутному театрі, але й з моря. Тут ми маємо тільки сили прикордонників з їх катерами (кораблі ВМС, зі зрозумілих причин, зі Чорного моря в Азовське не перекинути).

Чи готові наші сили захистити узбережжі?  Сподіваємося, військове командування передбачило ці моменти. 

2. Рішення про введення нових санкцій Заходу проти Росії буде прийнято впродовждекількох найближчих днів. 

Загальний настрій Європи вселяє оптимізм. Німецький лідер Ангела Меркель заявила, що санкції проти Росії необхідні попри їх негативний вплив на економіку Німеччини. (До слова, судячи зі західним ЗМІ, Ангела Хорстовна знову розлюбила Путіна, чому гріх засмучуватися).

Прем'єр-міністр Великобританії Девід Кемерон заявив, що присутність російських військових на території України «необгрунтовано і неприйнятно». Традиційно підтримало Київ і керівництво Польщі. А глава Єврокомісії Ж.М.Баррозу і зовсім офігів від заяви Путіна про те, що коли він захоче, то «візьме Київ за два тижні». 

Тут бачимо дві слабких ланки. По-перше, веселі хлопці з ОБСЄ, які мямлять про те, що їм важко підтвердити входження в Україну російських військ (ну так ясний день: раз уже у вас вистачає мізків лише для сидіння на парі пунктів пропуску на кордоні, то краще мовчіть і не розписуйтеся за весь україно-російський кордон). 

І дуже жадібні, але не дуже розумні керівники Кіпру, Угорщини, Словаччини та Чехії, які трясуться за збитки більше, аніж за безпеку на континенті. Тим паче, що Чехія й Словаччина самі зазнали від Гітлера те, що зараз Путін робить з Україною.

Могли б краще пам'ятати уроки історії. Плюс запитання: про яку довіру України до цих країн-сусідів може в історичній перспективі йти мова? Відповідь очевидна».

Керівник Центру військово-політичних досліджень і координатор спільноти військових експертів «Інформаційний Спротив» Дмитро Тимчук повідомив усе це 1 вересня на сайті «ІС» та своїй сторінці в інтернет-мережі «Facebook».