У Львові немає війни тому, що наші хлопці обороняють Україну на її сході, – волонтер

Кожен небайдужий львів’янин знає – щотижня у вівторок, четвер та суботу біля пам’ятника королю Данилові, на місці, яке в народі називають просто «біля коня», збираються волонтери громадської ініціативи «Допоможи фронту» і збирають речі та кошти для допомоги українським військовим, які воюють на Сході.

Все починалось зі шкарпеток та поодиноких перепостів у «Facebook», а на сьогодні рух небайдужих львів’ян, які допомагають фронту, налічує кількадесят волонтерів, які мають свої постійні точки збору і в супермаркетах, і на ринках, і в соціальних мережах. Дівчата і хлопці, яких в будь-який час доби можна відрізнити за написами на футболках «Я допомагаю фронту. А ти?» збирають та сортують, приймають та передають, купують та відправляють на Схід речі, амуніцію, спорядження, їжу, одним словом, все, що потрібно бійцям на передову.

«iPress.ua» поспілкувався з ініціатором зустрічей «біля коня», волонтером руху «Допоможи фронту» Любою Возняк.

– Розкажіть про те, з чого все почалося.

– Зі шкарпеток. Це був кінець травня, коли хтось із бійців на Сході у себе на сторінці в соціальній мережі написав, що у них немає шкарпеток, що там спекотно і прати немає жодних умов. Тоді мене щось пересмикнуло. Думаю собі, шкарпетки – це ж те, що може дати кожна людина, найпростіші, найдешевші може принести кожен.

Після того, як я це прочитала, написала у себе на сторінці, що я буду о такій-то годині біля Короля Данила, хто хоче, приносьте шкарпетки. І тоді підтягнулись друзі, згодом ми долучились до команди волонтера з Луганська Сергія Глотова, ми ще тоді ніяк не називались.

Тоді, як на перший раз, принесли багато – більше, ніж 100 пар шкарпеток. Тоді інформація була тільки на моїй сторінці, і це був час, коли ще так не практикувались збірки, особливо ніхто не збирав, не було пунктів збору, тому, як на перший раз, це багато. І фактично від травня місяця чи почали збір речей для відправки солдатам на схід.

Ініціатива «Допоможи фронту» взагалі почалася окремо. Були хлопці: Сергій Глотов, Богдан Дідич і Володя Муравський, вони вже щось робили і я доєдналась до них і ми вже разом збирали речі.

Це вже потім наша група стала достатньо велика і тоді з'явилась потреба, щоб ми були впізнавані, щоб люди якось розуміли, до кого ті волонтери належать, тоді ми й назвались громадською ініціативою «Допоможи фронту».

– А як боретеся з людьми, які спекулюють на допомозі армії, називають себе «волонтерами», а насправді є шахраями?

– Можу пояснити на прикладі молоді, бо старші люди, здебільшого, не користуються інтернетом. Наприклад, коли ви стежите за кимось з волонтерів у соціальних мережах, бо коли волонтери працюють,то вони мусять звітувати, дуже детально звітувати. Тобто, коли нам приносять речі на збір, то ми звітуємо про все до останньої шкарпетки – спочатку ми все записуємо, потім виставляємо звіт, по акту витягаємо кошти зі скриньки, пишемо, на що ці кошти спрямовані. Коли ми купуємо якісь речі, ми виставляємо фотографії, що ми купили, якщо є чеки – виставляємо й чеки.

Тобто, якщо зайти на сторінку в соцмережі якогось волонтерського руху, то мусить бути видно, що люди щось роблять, має бути динаміка, що кошти надходять, а потім витрачаються.

Наприклад, ініціатива «Допоможи фронту» ніколи не практикувала збирання грошей в міському громадському транспорті чи в електричках. У нас збір коштів відбувається дві години, значить скринька з нами дві години – зі скринькою окремо ніхто не ходить.

Людина повинна переказувати кошти тим, кому вона довіряє, якщо не маєте впевненості, то краще не віддавайте. Є волонтери, назви організацій яких завжди на слуху, їх чути і видно, дуже багато збирають по школах, по садочках, краще взагалі одягнути якогось конкретного бійця, в разі, якщо людина взагалі не орієнтується в жодних волонтерських рухах, але знає, що десь хтось їде і треба допомогти дозбирати.

Я завжди звітую у себе на сторінці. У нас є своєрідний внутрішній контроль – коли я маю всі гроші зі збірок, інша дівчина має всі акти і всі чеки, вона контролює гроші по паперах, вона бачить, що я купила. У нас немає такого, що одна людина має все і гроші, і чеки, і акти, у нас є внутрішня звітність. Ми пильнуємо, що куплено, і куди воно йде, і це, як на мене, дуже правильно, бо ці кошти всі підзвітні.

– Розкажіть трохи про себе, ким ви були у мирний час?

– Я була в декреті. В мене народилась перша дитина – донечка Катруся, їй зараз 4 роки, закінчився декрет з Катрусею, почався з Юрчиком – тобто, два декрети підряд і на роботу вже не виходила. За освітою я юрист, але за спеціальністю я не працювала, а більше завжди працювала з дітьми в центрах дитячого розвитку.

– Наскільки пригадую, ви біля пам’ятника королю Данилу влаштовуєте збірки речей ще з літа. Яку тенденцію за цей час встигли простежити за львів’янами: чи можна про них сказати, що вони віддадуть останню сорочку, чи, навпаки,переважає своєрідний інстинкт самозбереження, щоб відкласти собі на «чорний день»?

– Не варто говорити про всіх львів’ян. Наприклад, коли бомбили Зеленопілля, чи, коли був Іловайськ люди бігли, плакали, приносили, що могли. Натомість перед виборами – глухо.

Багатьом для того, щоб підняти свою п’яту точку треба почути новини про те, що хтось загинув чи що щось сталось, і тоді всі біжать. Мені здається, що зараз, коли приходять люди, то я впізнаю ці обличчя кожного разу. Звісно, долучаються нові люди, але здебільшого, це одні й ті самі люди, які приходять через раз чи щоразу. Але якщо брати назагал, то не можу сказати, що Львів дуже активний і згуртований.

Просто є дуже чітка межа: є люди, які відгукуються завжди, а є люди, яким добре жити так, бо не відчувають за собою відповідальності – зрештою вони ж не мусять давати – ніхто ж нікого не примушує.

– Можливо, вони досі вважають, що це держава має їх захищати, а не вони державу…

– Просто у них над головами ще нічого не літає. У Львові мирно, люди звикли жити у мирному місті, вони не у прифронтовій зоні і думають, що навряд чи сюди щось добереться. Максимум, що може бути – це якісь поодинокі диверсії.

– Але треба розуміти, що війни тут нема, тому що там хлопці стоять. Ти розумієш, що ти спокійно прокидаєшся щоранку, тому що хтось за це платить свою ціну.

Дехто говорить, що люди «видихнулись» і тому вже не так активно допомагають волонтерам чи військовим, а я можу сказати, що це «видихаються» одні й ті ж люди, ті, хто постійно долучається. Бо, якщо, наприклад, ви пройдете ввечері попри якийсь нічний клуб, де тільки вхід коштує 400 грн, то я б сказала, що дехто навіть і не починав «видихатись». Тобто не можна говорити про Львів, як місто, що допомагає українській армії, або, що не допомагає, просто є люди, які визначились з позицією.

Якщо я можу зв’язати шкарпетку, то це є мій вклад, якщо я можу дати 10, 20, 100 чи 200 гривень, то це теж мій вклад, бо для мене важливо що-небудь робити, чим можу допомогти. Для порівняння, влітку, коли була трагедія під Зеленопіллям, ми оголошували збірки, бо хлопці звідти повертались і треба було їх споряджати, то ми могли назбирати і 7-8 чи 10 тисяч (за дві години – це значна сума), а перед виборами це була тисяча гривень. Я не кажу, що люди мусять давати, але динаміка спостерігається.

Вибори пройшли, знову почався рух і знову люди долучаються. Як на мене, це вплив медіа. Бо, коли оголосили перемир'я, що, нібито, війна закінчилась, але ніхто ж звідти не повертається, хлопці їсти хочуть, їм треба тепліший одяг, бо погода змінюється і зараз також досить активно люди долучаються.

– У Вас була акція, коли дівчата і хлопці у самих лише футболках у досить холодну погоду простояли дві години на вулиці, щоб привернути увагу перехожих, до того, що військовим на Сході ще холодніше, бо вони постійно перебувають в таких умовах. Чи вдалось завдяки такій акції зібрати більше коштів?

– Ми тоді за дві години назбирали 12 тис гривень і на ці гроші закупили теплої форми. Подібні акції ми проводимо регулярно.

– А як щодо тих людей, які вважають, що забезпечувати армію – це обов’язок держави і допомагати волонтерам  - то не їхнє завдання. Що можна їм сказати?

– Мені здається, що їх і не треба переконувати. Не можна вимагати і очікувати, що тобі хтось мусить прийти і мати таке саме розуміння ситуації, як і ти маєш. Кожна людина сама дозріває до певної думки, і сама приймає кожне своє рішення.

Всім зрозуміло і відомо, наскільки піклується держава про солдат… Ми можемо абстрактно говорити, що це воїни, бійці, але якщо забрати словосполучення «держава піклується» і «мужні солдати», то виявляється, що це чийсь син, чийсь тато чи чоловік, зрештою, це жива людина, яка стоїть на морозі і якій реально холодно. Вона стоїть, умовно кажучи, за тебе і за мене, а ти говориш, що це не твоя справа? Це кожна людина має сама для себе зрозуміти.

– Розкажіть про саму процедуру збору речей і передачі їх бійцям вже безпосередньо на передову.

– Це не так, що ми сьогодні зібрали, а завтра передали. Ми маємо купу списків, які закриваємо. Дзвонять самі хлопці і кажуть, що їм зараз потрібно. Найкраще, якщо це ротний або взводний, або самі бійці кажуть, що їм зараз бракує того і того. Теплі речі потрібні завжди.

Іноді доводиться збирати досить довго, щоб закрити список – дозбирується по кількості стільки речей, скільки потрібно відправити саме в цю конкретну точку. Але це не тільки ми відправляємо, є ще й інші волонтери, які теж мають списки – кожному що треба, він бачить, що лежить на складі і він формує передачі і відправляє туди, куди треба.

Наші хлопці їздять зі Львова, привозять речі з Європи, з різних складів, вони дуже багато грошей своїх закладають або зичать, як тільки волонтери назбирують потрібну суму вони віддають. Деколи виходить заплатити наперед,щоб хлопці не закладали власних грошей. Наприклад, я зараз проплатила 200 спальників по 8 євро, але це були гроші, які передала діаспора.

Щоб ви розуміли наш склад ділиться: на речі, які приходять зі збірок, вони є безкоштовні, і  на те, що приїздить з Європи, це такий своєрідний «волонтерський магазин», де ми речі купуємо, за ті гроші, які назбирали. Коли в нас є необхідна сума, то ми даємо їм гроші наперед, коли немає, то віддаємо вже тоді, коли назбируємо.

Наприклад, ми дізнались, що в Німеччині якісне взуття фірми Gortex можна купити по €40 за пару, це була ціна за досить велику партію і нам треба було одразу €20 тис. Бо питання полягало в тому, щоб волонтери  могли купити якісну річ і за нормальну ціну. І тоді якийсь бізнесмен, здається, із Франківська позичив гроші, щоб можна було партію цього взуття купити за раз. Тобто, речі не завжди купуються за ті гроші, які ми зібрали, це здебільшого ті гроші, які ми зичимо, щоб ввезти це в Україну і вже по ходу того, як ми дозбируємо необхідну суму, ми можемо викуповувати ці речі.

Було б добре, якби хтось із мільйонерів започаткував такий свого роду фонд – ми не просимо нам дати чи подарувати гроші, а щоб просто була можливість ними вільно користуватись, скільки потрібно взяти, потім стільки ж віддати. От, коли приїдуть мої спальники, я відрахую їх собі 200 штук і тоді можу спокійно роздавати, бо я вже їх собі викупила. Зараз , наприклад, зимову форму - це бушлат і теплі штани ми знайшли за €15, хоча в Україні такої ціни немає. Грубо кажучи, за 300 грн у нас такої форми не купиш, на базарі вона коштує по 800. Прикро якщо волонтери цю форму купують в Україні, майже втричі переплачуючи.

Активно допомагає діаспора з Італії, вони передають гроші через одного священика, і ми потім їм детально звітуємо про витрачені кошти.

– Була нещодавно історія про полк на 500 осіб, який ви мали забезпечити…

– Дуже дивна історія… Це новостворена 44-та бригада. Полковник дав такий список, що, мовляв, у них нічого нема, а хлопці їдуть… А коли вирішили журналісти за це взятись, то виявилось, що у них все є, але вони на майбутнє просять, для тих, хто ще прийде. Щоб ви розуміли, по вартості цей список, якщо не враховувати запчастини до КамАЗів і всього іншого, то він десь до мільйона дотягував.

А волонтери – це ж люди, які допомагають. Наприклад, хлопці кажуть, що їм не вистачає спальників, або я точно знаю, що їм не видають балістичні окуляри чи тактичні рукавиці. Тобто, самі хлопці просять по залишку, відштовхуючись від того, що в них є, що в вони собі купили, наприклад, просять, щоб ми купили тепловізори чи дальноміри.

Але кинути на волонтерів цілу бригаду, а потім виявилось, що у них все є, що насправді немає потреби в тому, що вони написали? Це був неадекватний список, тому закривати ми його не будемо, бо він не відповідає дійсності.

– Чи було щось таке, що не вдалось дістати для бійців? Які були їхні найнезвичніші прохання?

– Зараз із найнеобхіднішого потрібні спальні мішки, термобілизна і зимова форма, якщо нема форми, просять теплі підклади під штани, просять військові теплі рукавиці на три пальці, щоб зручно було стріляти. Загалом зараз просять доброго теплого військового одягу. Щоб ви розуміли, це мусять бути не просто в’язані светри, а бушлати, термічні флісові кофти. Коли просять хлопці, вони просять обережно, несміливо. Думала, що буде невідомо який список, а вони попросили куртки, наколінники і спальники – тобто, цілком адекватні речі. Просять також грілки для рук, пічки-буржуйки і дизельні генератори, які там фактично замінюють електрику, завдяки генераторам вони можуть і прати, і їсти готувати… загалом, все по сезону.

– Чим можна допомогти волонтерам, крім речей і грошей?

– У Львові потрібні волонтери в супермаркети, які стоятимуть біля кас, збиратимуть те, що люди приносять і потім треба ще посортувати. Власне, там потрібна допомога, бо не завжди є сталі люди. Якщо хто хоче допомогти, то може звертатись до Тараса Рудницького: 093 84 58 405.

– Чи є якісь універсальні поради для хлопців, які зважуються йти в добровольці, коли, наприклад, сім'я може забезпечити його найнеобхіднішим, але не всім? По що він може звернутись до волонтерів?

– Перше, що пораджу, це купити собі добре взуття, бо добре взуття – це достатньо дороге задоволення. Взяти наплічник, спальник, хоча спальник треба пошукати такий, щоб в ньому можна було спати на морозі, тобто, щоб він був передбачений для від'ємних температур. Збиратись на війну – це приблизно так, ніби, збиратись в гори, потрібен великий рюкзак потрібних речей. В мого чоловіка такий рюкзак стоїть ще з середини літа.

– Коли солдати повертаються додому за ротацією, вони розповідають про настрій, який панує на передовій?

– Мій знайомий, коли останній раз приїжджав, то казав: «Мені здається, що коли я там, то зі мною вся Україна, а коли тут, то мені здається, що я цілком один».

– Коли війна в Україні закінчиться і всі бійці живими повернуться додому, чим буде займатись Люба Возняк?

– Коли все закінчиться я знову почну писати. Я пишу прозу, дитячі казки, вірші, тексти до пісень, а зараз на це просто фізично не вистачає часу, та й не до того тепер. Буду з дітьми більше займатись, бо зараз я усвідомлюю, що найбільша розвага для мого сина, якому 2,5 роки – це сходити на склад. Питання дитячих майданчиків чи звичайних прогулянок в парках чи ще десь для нас зараз дуже рідко стоїть, бо постійно хтось телефонує, кудись треба йти, кудись бігти і він постійно зі мною. Але в моїй сім'ї адекватно поставились до того, що мама волонтерка.

Охочим допомогти:

Картка Приватбанку

4149 4978 0011 4789

Одержувач: Возняк (Лучкевич) Любов».

Про це повідомляється в інтерв’ю «Війни немає тут, тому що там воюють наші хлопці, – волонтер зі Львова Люба Возняк», проведеному Наталією Сколоздрою та опублікованому сьогодні, 28 листопада в інтернет-виданні «iPress.ua».

Як інформував «ЩЛ», на сторінці прес-центру АТО в інтернет-мережі «Facebook» опублікували в п’ятницю відеозапис «Львів'яни допомагають бійцям АТО».