17:14 13 листопада 2014 р.
Фото: gazeta.ua
Командир групи «Динозаврів» другої штурмової роти батальйону «Айдар» Олег Твердохліб повідомив також: «Під Червоним Яром і Хрящуватою ми зіткнулися з добровольчим батальйоном «Зоря». Усі – кадрові офіцери Кантемирівської танкової дивізії. Бачили їхні документи».
Лучанин Олег Твердохліб пішов добровольцем на східний фронт ще у травні. До цього служив у Волинському обласному управлінні МНС, у квітні вийшов на пенсію.
Каже, що не міг сидіти вдома, коли на війну призивають молодих хлопців, які навіть зброї в руках не тримали – їм ще жити треба. Воювати ж мають такі, як він, «старики»:
«Нас так і прозвали в «Айдарі» – група «Динозаври». Всім уже за 40 років».
«Ополченці» з місцевих робили рабів
На чолі групи «Динозаврів» другої штурмової роти батальйону «Айдар» Олег Твердохліб пройшов славний бойовий шлях. Звільняли Старобельськ, Металіст, Георгіївку, Стукалову Балку, Червоний Яр, Хрящевату, зараз дислокуються у Щасті. Каже, що готові були звільнити Луганськ до Дня незалежності. Чекали відповідної команди.
Та не дочекалися. Довелося відступити. Вважає це неправильним:
– Як і перемир'я. Адже воно реально було потрібне бойовикам, аби отримати підкріплення. Шкода місцевих жителів. Коли звільнили Георгіївку, то було таке враження, ніби нікого немає. Всі вимерли, пустка. Пройшли у село, почали дивитися. Люди, бідні, сиділи у підвалах, позносили туди всі теплі речі. Там і жили. Зі своїх сховищ вони почали підніматися на другу добу після звільнення. Потроху життя стало відновлюватися. Дітвора почала гратися, весілля зіграли. Самі місцеві згодом розказували, що коли стояли ополченці, то їх грабували і примусово виганяли на роботу: мішки з піском насипати, траншеї рити. Щодня кожній хаті було розподілено, що готувати їсти. Годували «визволителів» за власний рахунок. На столі обов'язково мала бути самогонка.
«Ховали від нас дітей, щоб ми кров не випили»
Олег каже, що від початку бойових дій думки місцевих щодо України змінилися: коли на початку 50% населення було проти нас, а ще 50-ти було все одно, то сьогодні 50% уже «за» Україну, 25 – проти, ще 25% – це «болото», якому байдуже. А силу російської пропаганди довелося відчути на собі.
– Вони нас так ділять: хто живе на території «до» Києва – «укри» і «укропи». А від Києва – всі «бандери», які п'ють кров дітей. У Металісті був випадок: терористи стріляли нібито по нас, а попадали у житлові будинки. Люди сховалися у підвалі п'ятиповерхівки. Якби снаряд потрапив на дах, то будинок завалився б і ніхто не врятувався. Ми вирішили їх вивести. Вони ж дітей ховають. Питаємося: чому? Мовчать. Вивезли їх з-під обстрілу, нагодували, на ніч лишили. На ранок люди стали більш говіркими: «Нам тут розказують, що ви діток їсте, кров свіжу п'єте». І це абсолютно серйозно, вони цьому вірять.
Більш того, за словами Олега Твердохліба, місцеві впевнені, що волинські «айдарівці» знімають з людей скальпи. За кожен отримують від 20 до 60 тисяч гривень. А все тому, що носять мисливські ножі. І це незважаючи на те, що наші хлопці постійно діляться з ними харчами.
Росіяни добивали своїх поранених
«Динозаврам» неодноразово доводилися вступати у бій з росіянами. І не тільки з «казачками», які практично окупували деякі населені пункти Луганщини, а й з кадровими офіцерами.
– Під Червоним Яром і Хрящуватою ми зіткнулися з добровольчим батальйоном «Зоря». Усі – кадрові офіцери Кантемирівської танкової дивізії. Бачили їхні документи. Механік-водій – старший лейтенант, оператор-наводчик – капітан, і т.д. Найогидніше те, що вони своїх мертвих кидають просто неба. Трупи лежать, поки місцеві не закопають у загальну яму. Буває й таке, що поранених добивали і кидали у шахту. Навіть документи не витягували. За ними й з'ясували, що там лежать солдати 76-ї псковської десантно-штурмової дивізії. А в Росії говоритимуть про хлопців як про безвісти зниклих. Як командири частин дивитимуться в очі батькам своїх солдатів? Це ж півдивізії полягло.
Своїх же вбитих «айдарівці» на полі бою не лишають. Неодноразово доводилося навіть вступати у бій, аби забрати тіла побратимів, щоб привезти їх додому як героїв і похоронити з військовими почестями.
– За що ж воюють росіяни на нашій землі?
– Піймали ми одного, під «казачка» одягненого, – пригадує Олег Твердохліб. – Виявився студентом з Краснодара. Розповідав, що у нього за кредит не було чим плати. Банк запропонував піти у військкомат: мовляв, там таким допомагають. У комісаріаті сказали: підписуєш контракт і їдеш на Донбас. Підписав. Ще не встиг виїхати з Росії, як кредит було погашено.
– Коли приїждаємо сюди нас називають героями. Але, те, що ми герої – це 50% заслуга нашого тилу, – каже «айдарівець». – Без волонтерів ми б узагалі не змогли воювати: одягають нас, годують. Особлива дяка за малюнки дітвори. У нас ними кожна казарма обвішана. Не треба ніяких психологів і релаксації. Хлопці з війни приїдуть, пройдуть по коридору – і знову готові їхати під бомби. Вони уже відпочили.
Розповідь айдарівця з Волині передає в сьогоднішній публікації «Тіла тисяч російських солдатів колись піднімуть з шахт» в інтернет-порталі «ВІСНИК+К» Наталка Слюсар.