Путін переходить на сході України до плану «Б»

Журналіст телеканалу «Espreso.tv» Тарас Паньо розповідає в сьогоднішній публікації «Путін переходить на Донбасі до плану «Б»:

«Готовність Росії «злити» збройних сепаратистів на Донбасі в останні дні стала демонстративною. Відкритим залишається лише питання про те, що прийде до нас через східний кордон навзамін «стрєлкам», «бєсам», і броньованим Камазам з «народним ополченням»

За останні три-чотири дні тон російських ЗМІ радикально змінився. Взамін «бойовиків Правого сектора» з’явились нейтральні «українські силовики» та «бійці Нацгвардії», які не тільки «завдають ударів», але й «доставляють мешканцям продовольство» та «відновлюють інфраструктуру», а проти них воюють якісь надзвичайно мінливі істоти.

В одних повідомленнях вони «ополченці». А в інших – «протестувальники». Ще в інших – «диверсанти». А в декотрих – погано вичитаних при копіюванні з українських ЗМІ, або скопійованих автоматично – навіть «терористи», що, в принципі, не заважає російським медійникам поговорити про «бандерівське людожерство» – про торгівлю органами «ополченців-диверсантів-терористів» – але явно ускладнює сприйняття споживачам російського ТВ.

У театрально-абсурдну реальність добре лягають заяви уповноваженого МЗС Росії з прав людини, демократії та верховенства права Костянтина Долгова про те, що «активна фаза» АТО закінчиться впродовж тижнів – а може днів. Вочевидь, в залежності від того, евакуюють Гіркіна – тоді «дні», – чи залишать героїчно помирати при обороні «непойменованої висоти» – тоді «тижні».

Нагадаємо, про терміни припинення опору говорить не сам Гіркін, не керівництво АТО, а кремлівський спеціаліст по «демократії та верховенству права». У будь якому разі, головний принцип пропаганди – ясність, дзвінкість, і одноманітна брехливість  – явно порушено. Акела ще не промахнувся – але Кисельов вже явно поперхнувся.

Страшно тільки те, що частина цих загнаних в кут «реконструкторів», «козаків», та інших озброєних психопатів будуть кусатись до останнього. Місцеві сепаратисти перевдягнуться в цивільне й розійдуться по домах, «Стрєлка» може й справді евакуюють, а от решті російських добровольців вибирати доведеться між полоном й безславною смертю – у кривавих зіткненнях з українськими силовиками.

Проте завершення кремлівського плану «А», вочевидь, передбачає перехід до плану «Б».

Найбільш оптимістичний – хоча й найменш ймовірний – сценарій передбачає, що всі події на Донбасі – це тільки операція прикриття, направлена на відвернення уваги від кримської агресії й після видавлювання, розсіювання і часткового знищення особливо запеклих бойовиків все й скінчиться. Себто не скінчиться, звичайно, а перейде в звичну вже нам хронічну фазу – з російською пропагандою і приплаченими проросійськими активістами, які будуть, на щастя, менш ефективними – в силу помітного розчарування в Кремлі, котрний «кинув справжніх патріотів».

Інший, на жаль, доволі реалістичний сценарій передбачає, що Путін взяв курс на припинення військових дій на Донбасі, отримавши те, чого хотів. Наприклад, гарантії неприйняття України до НАТО, та фактичне  припинення української євроінтеграції. При тому гарантії російський президент міг отримати як від Німеччини з Францією, так і від нашого рідного керівництва.

Не хочеться вдаватись у конспірологію, але у цьому контексті чимало підозр викликає навіть процедура ратифікації багатостраждальної угоди про асоціацію з ЄС, яка, нагадаємо, у Молдові зайняла менше тижня. За цей час в Україні тільки «доручили почати готувати національний план імплементації Угоди про асоціацію з ЄС».

При тому жорсткий тиск з боку суспільства на парламент і президента, спрямований на припинення бюрократичного імітаторства і початок реальних дій, буде представлений Росією як демонстрація нестабільності українського уряду і нездатності Києва вести виважену політику за умов «розгулу націоналістичних молодчиків». У свою чергу, визнання гаданої «нестабільності і некерованості», натомість, дозволить зацікавленим європейським дипломатам до безконечності пояснювати, чому саме Україна не готова до подальших інтеграційних кроків.

При тому, на жаль, відносне пом’якшення російської пропаганди жодним чином не скасовує і найбільш песимістичного сценарію. Який передбачає, що кремлівські маріонетки на Донбасі від небезпечного й ресурсомісткого відкритого спротиву переходять до класичної міської партизанської війни з чисельними терактами, вибухами й демонстративними вбивствами.

Після кількох місяців подібної кривавої каші – в разі, якщо Київ з нею не впорається – Росія зможе чітко і голосно, на високому міжнародному рівні заявити, що без її миротворців Донбас не заспокоїться ніколи, і навіть спробує отримати мандат на введення військ, нехай навіть не тільки виключно російських. І тоді Кремль отримає омріяну зону нестабільності на кшталт Південної Осетії чи Придністров’я – при тому без втрати значних ресурсів чи авторитету, яка, окрім усього, стане хорошим жупелом для не надто чисельних російських любителів свободи, гарантуючи таким чином, що «одна шоста суші» назавжди «перейшла на зимовий час».

У будь-якому разі, кремлівське керівництво у теперішній геополітичній ситуації може вільно переходити між цими трьома основними стратегічними підходами й вплинути на вибір Кремля може тільки два фактори – українські збройні сили та українська дипломатія. Чим успішнішими будуть їхні дії – тим більша ймовірність, що «раб на галерах» вирішить обмежитись вже заробленими очками. Інших надій у нас сьогодні, здається, немає».