Боєць українського батальйону «Київська Русь» розповів про взяття в полон офіцера російської армії (відео)

31-річний Сергій Тишкевич, житель міста Біла Церква в Київській області, був у травні викликаний до військкомату, включений до 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» і через два місяці, 6 липня, опинився на сході України. Тишкевич народився і виріс у Криму, переїхав під Київ, служив в українській армії на початку 2000-х років, а потім працював на фабриці.

Він каже, що не чекав, що потрапить в зону АТО. Передбачалося, що батальйон буде прикривати Київ. На початку жовтня, після 90 днів у зоні боїв, підрозділ Тишкевича, нарешті, відводять на відпочинок. Останнім часом він брав участь у боях за Дебальцеве – населений пункт неподалік Донецька, виступ в лінії фронту, який глибоко заходить в територію, котру контролюють сепаратисти, яких підтримує Росія.

В інтерв’ю «Радіо Свобода» Тишкевич розповів про військові будні, про бої поблизу селища Нікішине, які лише посилилися після оголошення перемир’я. Він стверджує, що зіткнувся на сході України з російськими військовими, скаржиться на українську владу, яка «забула» про підрозділи територіальної оборони, і зазначає, що готовий повернутися до зони АТО і захищати свою країну.

– Таке відчуття, що слово «перемир’я» з боку Луганська і Донецька – як червона ганчірка для бика. Обстріли, навпаки, частішають. Навіть 21 вересня (коли набуло чинності перемир’я. – Ред.) ми мовчимо, а вони обстрілюють. Нам не дозволяли у відповідь стріляти, бо перемир’я. 22-го почався наступ на Нікішине, і ми вже змушені були відбивати удари.

– А як виглядала ваша система оборони? Суцільна мережа окопів? Чи це блокпост, без такого прямо вже зовсім військового побуту?

– Окопів як таких у нас практично не існувало. Невеликі були. Ховалися від обстрілу в підвалах покинутих будинків на околиці села, де ми перебували. 11-й батальйон був обстріляний «Градами» свого часу, вся спецтехніка була знищена, тому нам доводилося практично вручну викопувати невеликі окопи. А ховатися від мінометних обстрілів йшли в підвали.

– Як часто відбуваються обстріли?

– Із 8-ї години ранку до 10-ї години вечора. Потім можуть і вночі обстріляти. Коли захочуть, тоді й обстрілюють. Бій іде – і мінометний обстріл, і гаубиці, плюс «Гради». Криють, криють, криють... Трохи постріляють, потім на нас йде піхота. Піхота відстрілялася, йде назад, нас знову починають обстрілювати з мінометів. Безперервно.

– Яка була чисельність тих, хто вам протистояв?

– Коли ми були там, в Нікішиному, нас стояло 30 осіб, взвод, плюс 25-а бригада допомогла, хлопці підтяглися. Якщо всіх порахувати, нас було чоловік 40. А з їхнього боку десь близько 150 осіб, плюс взвод снайперів – ще 30 чоловік. Тобто 180 осіб.

– Наскільки я пам’ятаю військову теорію, по ідеї, вони повинні були б взяти ваші позиції – чисельна перевага занадто велика. Яким чином ви змогли утримувати позиції?

– Тут не має значення чисельна перевага. Тут має значення те, що, коли ти хочеш жити, ти підеш на все, щоб вижити. Бувало, що у нас знаряддя були розжарені до такої міри, що кидаєш його на бушлат – і бушлат загоряється. Бій іде, нам боєприпаси по два-три рази на день підвозили.

Ми розуміли: або нас уб’ють, або ми будемо відбиватися. У них – свої канали зв’язку, і вони повідомляли, що всю ніч до нас йшли, намагалися нас взяти в кільце, але потім сказали, що ми такі фашисти, такі професіонали, що нас неможливо взяти. А просто такий кістяк зібрався хлопців.

Ми не професіонали, не спеціалісти, ми просто хочемо жити. Ми хочемо жити, ми хочемо захищати свою країну. Бо всі розуміють, що якщо ми здамо свої позиції, вони можуть прийти до нас сюди і в Київ.

– Наскільки великі втрати серед ваших товаришів?

– В підрозділі було тільки дві людини трьохсотих (поранених – ред.) і все.

– А хто протистояв вам? Росія заперечує, що на сході України є її регулярні частини. За вашими відчуттями, це озброєні місцеві жителі, добровольці з Росії чи все-таки регулярні російські частини?

– Це регулярні частини, з Санкт-Петербурга були бійці. Чому я це знаю точно, тому що мною і моєю групою були захоплені деякі з офіцерів, ми їх передали нашому керівництву. Офіцера ми взяли живим, і при ньому була купа документів. Є, звичайно, і з боку «ДНР», підписані Стрєлковим (колишнім самопроголошеним «міністром оборони» у сепаратистів Донецька – ред.) документи про прийняття на службу. Це все документально зафіксовано, це все у мене є.

– Ви бачили документи, підписані Стрєлковим, і це значить, що це місцеві жителі, люди з Донбасу?

– Так, з Донбасу. І з Санкт-Петербурга офіцери. 27-28 вересня була сутичка, ми зістикувалися з офіцерами, які тільки прибули з Санкт-Петербурга, і вони просто не могли зрозуміти, де знаходяться, де знаходяться наші війська, де «ЛНР» і «ДНР». Так вийшло, що вони трошки помилилися – приїхали до нас. Якраз ми в цей час були в розвідці, вони підходять до нас: «Пацани, ось ми прибули...» Починаємо з’ясовувати, і виявляється, що вони на підтримку «ДНР» прибули.

Зав’язався у нас з ними бій, один офіцер пішов, один загинув, і один залишився живий, ми його забрали в лікарню. Взяли документи у них, і там близько 30 осіб у документах було вказано, що просили командування вивести їх із зони АТО на постійне місце служби в Санкт-Петербург.

– Вони просили своє командування відкликати їх зі сходу України?

– Вони пішли воювати з «фашизмом» і тому подібним, але трошки помилилися.

– Ви говорите, що в районі Дебальцевого не зрозумієш, де чиї війська. Наскільки я уявляю собі карту, Дебальцеве – це такий виступ. Ви там відчуваєте себе в оточенні? Наскільки ви автономні, чи є підтримка інших частин? 

– Підтримка українських частин є, єдине – я розчарований Національною гвардією. 21 вересня мінами, «Градами» нас накривали, і 22-го числа на нас пішов масштабний наступ, нас мало, і вже патрони кінчалися, все закінчувалося. Ми просили Нацгвардію підтримати нас, а вони сказали: «Ми вам не підкоряємося, підтримки від нас ви не отримаєте». Для добровольців практично нічого немає. Єдине, що держава нам дала, це автомати, БТРи старі, пошарпані, які ми ремонтували за свій рахунок, і все, в принципі. Ми просили допомогти, вони відмовилися. Хоча ми знаємо, що в Дебальцеве стоять війська, а допомоги ніякої.

– А як ви отримуєте забезпечення?

– Нас забезпечують волонтери, від держави ми взагалі нічого не отримуємо. Єдине, що від держави ми отримуємо, це боєприпаси і пальне. Одяг, від шкарпеток, і закінчуючи всім іншим, – волонтери. Біла церква нам допомагає. Навіть до Віталія Кличка, мера Києва, звернення було, він нічим не допоміг.

– Як це може бути – вас призвали, приписали до якогось підрозділу, це частина державної військової машини, і при цьому вас забезпечують тільки патронами і пальним?

– Я приїхав у відпустку нещодавно, подивився по телевізору новини – Яценюк і всі виступають і кажуть, що армію ми всю готові забезпечити. Але з’ясовується, що забезпечують вони тільки Нацгвардію, але не нас. Нацгвардія забезпечена всім, навіть швидкою допомогою і тому подібним. А ми стоїмо, у нас реально нічого немає.

– І ви в такому стані провели 90 днів у боях?

– Так.

– Тепер вас виводять на відпочинок. Як довго триватиме цей відпочинок?

– А хто його знає. Ніхто нічого не знає. Неясно, кому ми підпорядковуємося. У нас частини немає, за всіма документами ми ніде не проходимо.

– Вас розмістять десь, де ви зможете відпочити, або просто відпустять і ви зможете відправитися додому?

– Можливо, нас відправлять додому. А можливо, й ні. Нічого не зрозуміло. Ми всі переживаємо, що про нас просто забудуть.

– А як би ви хотіли, щоб було?

– Ну, хоча б – що ми брали участь, хоча б «учасників» дали, що ми реально там були, щось робили для своєї країни.

– Ви описали досить складну ситуацію. Незважаючи на це, якщо вам віддадуть наказ, ви знову повернетеся в зону АТО і продовжите воювати?

– Так, звичайно. Я повернуся, бо я не хочу, щоб до мене додому прийшли незрозумілі люди і говорили мені, як мені жити.

Інтерв’ю, яке провів Валентин Баришников, опубліковано сьогодні, 9 жовтня, на сайті «Радіо Свобода» під заголовком «Ми захопили офіцерів Росії, – боєць добровольчого батальйону».