11:38 18 листопада 2014 р.
Фото: Ярослав Тимчишин «Газети по-українськи»
Лікар медзакладу на вулиці Кульпарківській розповів: «Десантники, офіцери рідше дістають шок. Більшість наших пацієнтів – мобілізовані, які були не готові до війни».
Юлія Ліпіч розповіла в сьогоднішній публікації «Стоїш з автоматом – підійде, плюне в обличчя» в київській «Газеті по-українськи»:
«– На війну Сашко пішов 22-річним пацаном, а повернувся 40-річним чоловіком. Раніше були лише гульки в голові, тепер навіть не сміється. Найгірше вночі – після півночі зривається й біжить. «Мочи сволоч, мочи», – кричить, сильно матюкається, – розповідає львів'янка – 47-річна Оксана Панкут. Її син 22-річний Олександр два місяці тому повернувся з Донбасу.
– Сашко довго не міг знайти роботу – пішов в армію по контракту. Через півроку відправили на Донбас. Їхній блокпост був під Маріуполем. Під час обстрілу загорівся танк. Сашко кинувся рятувати хлопців, які сиділи в кабіні. Одного витягнув, другого не встиг. Сам сильно обгорів, у госпіталі пересадку шкіри на руках і ногах робили. Казав, що доки фізично боліло – легше було терпіти. Коли рани зажили, неможливо витримати – душа болить. Ми з чоловіком до психіатра ходили. Лікар каже, що треба Сашка привести. Відмовляється йти, соромиться.
Від середини серпня до Львівської психіатричної лікарні звернулися 130 бійців із зони АТО. Лікуються у трьох відділеннях.
– Десантники, офіцери рідше дістають шок. Більшість наших пацієнтів – мобілізовані, які були не готові до війни, – говорить лікар психлікарні. Не називається через закон про психіатричну допомогу. – Яка різниця між теперішніми розладами і постафганським синдромом? Тоді люди знали: то – війна, ти виконуєш інтернаціональний обов'язок. Зараз не розуміють, що відбувається: АТО? Гібридна війна? Є пацієнти, яких мучать спогади. Один свого друга збирав по кавалках. Другий бачив, як розбомбили автобус із дітьми. Ще одного послали вантажівкою трупи збирати. Старші люди таке легше переносять, ніж молоді. Серед пацієнтів – мало з вищою освітою. Такі вміють аналізувати, собі роз'яснити. Створили карту Львівщини, аби всіх пацієнтів-бійців тримати на контролі. Будемо слідкувати, аби хвороба не переросла у стійкі зміни особистості. У таких – своя правда, справедливість, свої методи досягнення тої справедливості. Сусід неправильний чи на роботі щось не так – вони не підуть у міліцію, не подадуть у суд, а самі все вирішать. Починають запивати, наркоманити, протестувати. Дехто після лікування проситься назад у зону АТО. Їм не можна в руки давати зброю.
Третина бійців АТО лікуються у психоневрологічному відділенні для хворих із межовими станами і соматичними розладами.
– Пацієнт іде на покращення. Сон продовжується не більше 2 годин. До людей – закритий, – у своєму робочому кабінеті начитує на касетний диктофон завідувач цього відділення Любомир Гуль.
– У нас в основному вояки від 27 до 37 років, – каже. – Є визволені з полону, їх мучать спогади. Вночі відкривали очі, не знали, де вони – вдома чи в АТО. Один сидів у компанії друзів, вибухнула петарда – за секунду був під столом. Заходять у кабінет і водять очима – дивляться, де можна захиститися, якщо буде обстріл. Розповідають, що коли приїхали на Донбас, дивилися на небо: ілюмінація. Це летіли ракети, але люди не були до цього психологічно готові.
Пацієнт відділення 39-річний Богдан повернувся з Луганська. У лікарні – вже місяць. Спускаємося на перший поверх, сідаємо в кімнаті для відвідувачів.
– Досі не можу відійти від приниження, – тримає голову руками. – Жив нормальним життям – працював, доньок виховував. Мене мобілізували, казали: якщо відмовлюся, за ґрати посадять. Через місяць підготовки на Яворівському полігоні опинився на передовій. Нас використовували як гарматне м'ясо, постійно були під обстрілами. Говорили, що везуть на 45 днів. Насправді ми там два з половиною місяці пробули. Для місцевих ми – «бандери». Стоїш з автоматом – підійде, плюне в обличчя».
Про це повідомляється у вівторок на сайті «Газети по-українськи».