Виставка «Львів:СОЮЗники» ламає стереотипи

Кураторами виставки, яка відбувається в Національному художньому музеї України, є Станіслав Сілантьєв та Галина Хорунжа – засновники творчого об’єднання «Перший пролетарський заповідник імені Жана Жореса». Незвичайна експозиція може стати етапною для вітчизняної культури. Адже її автори попрощалися з традиціями радянського мистецтвознавства – і відмовилися «обслуговувати» будь-яку ідеологію.

Львів, з його Ратушею і «кнайпами», із вмитою дощем бруківкою. З його костьолами, Мадоннами, левами, з синагогою «Золота Роза», з Шептицьким і з УПА, з янголами Личаківського кладовища... А ще – з легендами, які дійшли із часів Середньовіччя, з щемливою, солодкою, немов запах старовинних шовкових прабабусіних рукавичок, пам’яттю про Австро-Угорщину, яка зникла, немов Атлантида.

Львів – це місто-марення, осередок української мрії. Наш «закордон», наша Європа й наше все! Коли мені все це осточортіє,  я повернусь у своє рідне місто Львів,  потай міркує, напевно, кожен українець, хоч де б він народився і жив насправді. Тим часом реальний український П’ємонт живе своїми реальними проблемами. Про які більшість за межами Галичини навіть не здогадується. Поки одного разу вони обов’язково не увійдуть і до їхньої екзистенції. Чи ж то – вже увійшли?

Приблизно про таке – про міфологію та (історичні) реалії «культурної столиці» України, та й країни в цілому,  розповідає нова виставка Національного художнього музею України «Львів:СОЮЗники». Цей проект настільки сенсаційний в хорошому сенсі слова, такий незвичайний для наших музеїв, що... розповідати про нього надзвичайно складно.

Почнемо з того, що виставка асоціативна. Замість звичного Києву послідовного, структурованого логічно, тематично та інш. викладу своєї концепції, свого бачення повоєнного Львова (а саме цьому періоду в історії міста присвячена експозиція, адже частиною тоді ще радянської України Західна Україна остаточно стала 1944 р.), молоді куратори Станіслав Сілантьєв та Галина Хорунжа винесли на суд публіки заплутаний, немов лабіринт, перенасичений «цитатами» інтертекст. Що складається з, на перший погляд, непоєднуваних компонентів. А насправді всі вони пов’язані між собою символічно, асоціативно. Так само й у реальному житті розрізнені явища та предмети поєднує між собою спільний «контекст». Львів – у даному випадку.

«Львів:СОЮЗники» – це неймовірний «мікс» із макетів повоєнних вантажівок і електровелосипедів – їх розпочали виробляти «made in  lviv» вже опісля війни. З концертних «місцевих» афіш (а також написаних олією їхніх точних «муляжів»-обманок). Поряд побачиш і опудало кабана, й порцелянову статуетку гепарда – за словами куратора, свідоцтво реальних уподобань «повоєнних» львів’ян. Статую «католицької» Діви Марії – й «антирелігійну» картину Ростислава Сильвестрова «Не піду» (1950 р.) із Львівського музею історії релігії. Тут, як нагадування про відкриття на Західній Україні палеонтологів, знайдеться бюстик синантропа (поряд із фото львів’янина-художника, нонконформіста Андрія Сагайдаковського) – і афіша провокаційної виставки сучасного арту «Дефлорація». З її авторів «того вже немає (в мистецтві), а ті – далеко (від Львова»)...

Радянський космічний супутник сусідить із фото «Львівський Ленін»  Валерія Мілосердова з бюстом Леніна. Виставка також включає дерев’яні «муляжі» сокир навколо запозиченого з Тернопільського обласного краєзнавчого музею портрета радянського публіциста Ярослава Галана (автор – Семен Грузберг) – і, поряд з ним, звичайний набір кавових ложечок львівського виробництва. Дерев’яні «симулякри» писанок із нанесеними логотипами найвідоміших львівських підприємств, які нині, в основному, не працюють, доповнюють монументальне полотно «Ніч» львівського «неприкаяного генія» Мирослава Ягоди. А десь поруч присутній офорт загальновизнаного генія-львів’янина Олександра Аксініна, цілу стіну зайняли роботи його знаменитої послідовниці Галини Жегульской, «плюс» тут і там розвішані картини інших «знакових» львівських художників післявоєнного часу та фотографа Михайла Французова, цього львівського «Миколи Троха».

У трьох залах тимчасової експозиції НХМУ є навіть цикл змальованих із фото іронічних картин олією, присвячений вже недавнім виборам Тараса Возняка на посаду генерального директора Львівської національної галереї ім. Б. Возницького. А ще в музеї є дерев’яні барельєфи Леніна. Документальні фотороботи львівських заводів- «передовиків» радянської доби. Ідеологічні картини «Вчора і сьогодні» (1959) Антона Монастирського та «Народні збори у Львові 1939 р.» (1960-ті) Михайла Добронравова тощо.

Виставка приголомшує. Нагадує таку собі «блошку», яка раптом виникла в центрі Києва. Зрадивши на реакцію під час відкриття не свідомих львівських «контекстів» глядачів-киян, багато з яких були явно дезорієнтовані, музейники вирішили все ж таки забезпечити експозицію покажчиками.

Між тим знавці Львова у повному захваті. Адже насправді своєю, більше схожою на гігантську інсталяцію, виставкою куратор вернісажу (йому всього 30 років) художник Станіслав Сілантьєв, разом із співкураторкою Галиною Хорунжою, не побоялися торкнутися, як мінімум, двох гостро актуальних сучасних проблем. Більш приватної проблеми об’єктивного дослідження історії та культури Львова. Тобто – без конструювання нових ідеологічних міфів замість радянських. Другий напрям дослідження можна назвати одним із найактуальніших для всього пострадянського суспільства...

Без епатажу і скандалу, а натомість із належною солідним дослідникам стриманістю музейники солідаризувалися з тією точкою зору, що в повному сенсі слова «українським» містом сучасний Львів став опісля 1944 р.  До речі, дуже цікаві дані на цю тему наводять і сучасні історики, зокрема монографія Романа Лозинського «Етнічний склад населення Львова (у контексті суспільного розвитку Галичини)».

І,  що найсуттєвіше, задали тон ідеологічним «історичним» дискусіям – у пристойному суспільстві,  на довгі роки. Коли констатували: історію «переписувати» не можна – її треба об’єктивно досліджувати, реєструючи здобутки та поразки. Навіть якщо йдеться про радянську історію.

Національний художній музей України вже давно йде «проти течії», ламаючи стереотипи заради об’єктивного дослідження реальної історії мистецтва і культури України ХХ століття. Але проект «Львів:СОЮЗники», напевно, став найрадикальнішим кроком від заідеологізованого «мистецтвознавства» – до світової, європейської теорії і практики неупередженого дослідження та побудови історії мистецтва. Це – великий прорив!  Говорити про нього докладніше сьогодні ще просто складно. Почекаємо на розвиток подій?

Виставка «Львів:СОЮЗники» триватиме до 18 червня.

Про це повідомляється в київському часописі «День».