07:31 17 вересня 2025 р.
17 вересня Церкви візантійської традиції відзначають пам’ять св. Софії та її доньок — Віри, Надії та Любові. Римський Мартиролог подає їхнє вшанування порізно: св. Софії — 30 вересня, а Віри, Надії і Любові — 1 серпня.
Остання дата пригадує ще одну історію — Макавейських мучеників, яка є надзвичайно близькою до історії мучеництва Віри, Надії й Любові. Про це інформує РІСУ, пише DailyLviv.com.
І навіть в літургійних текстах на честь останніх можна знайти певні паралелі з цією біблійною подією. Один і другий випадок представляють нам святу матір та її дітей, котрі віддають життя за віру.
Свята Софія, як стверджує Передання, переїхала у ІІ ст. з Мілану до Риму. Овдовівши, вона у християнському дусі виховувала трьох доньок з іменами богословських чеснот. Отці-єзуїти під керівництвом Жана Болланда, котрі у XVI ст. збирали, впорядковували та видавали Житія Святих Латинської Церкви, святих Віру, Надію, Любов і Софію (Мудрість) вважали лише уособленням чеснот, а не реальними особами, оскільки перші згадки про них з’являються доволі пізно — у VII cт. А з VIII ст. відомо, що Папа Адріан І переслав мощі мучениць єпископові Ремігієві Страсбурзькому. Переживши період нищення святинь в роки Французької революції, частина їх сьогодні зберігається в церкві св. Трофима муніципалітету Ешо поблизу Страсбурга.
Згідно з Житієм, фактично тільки діви Віра, Надія і Любов, відмовившись вшановувати поганських божків, загинули в муках. Софія опісля поховала їхні тіла та під час молитви на могилі доньок відійшла до Бога. Сталося це 137 р. під час гонінь імператора Адріана та римського старости Антіоха.
Ім’я останнього перегукується з іменем сирійського правителя Антіоха IV Епіфана, за правління котрого постраждали Макавейські брати. Він, переслідуючи юдеїв та викорінюючи віру в єдиного Бога, досяг такої гордині, що “гадав, що може зробити суходіл судноплавним, а море проходимим” (2 Мак. 5, 21). З натяком на те в каноні Утрені 17 вересня з’являється тропар: “Притупили ви, діви, ворожий розум, що вихвалявся, і його гординю принизили, з великою мудрістю подвизаючись, і того, хто хвалився висушити море, потоком крові потопили”.
І Антіох IV Епіфан у ІІ ст. до Христа, і римський староста Антіох у ІІ ст. по Христі, як не намагалися накинути поганські культи визнавцям єдиного Бога, зазнали сорому від безстрашності мучеників. “Преславної Софії священні галузки — Віра, й Надія, і Любов, перемігши еллінську мудрість благодаттю, і постраждавши і ставши переможницями, вінцем нетлінним від Владики всіх, Христа, увінчалися”, — так оспівує це канон Утрені 17 вересня.
Переможний настрій — спільна риса служб усіх мучеників. Не становлять винятку Віра, Надія, Любов і Софія. Те, що по-земному виглядало як кінець, стало насправді звитягою, забезпечену Христом. Він — Основоположник будь-якого подвигу, звершеного святими. “Вам, що стояли перед судилищем, силу дарував Христос, як і обіцяв, і богонатхненною мудрістю наповнив, і світлими переможними мученицями явив, що сяють дівицтва благодаттю” (канон Утрені).
Водночас служба мучеників завжди виходить далеко за конкретний історичний контекст. Так, Антіох IV Епіфан виявився безсилим перед Макавейськими братами, а римський староста — перед святими дівами, але долаючи цих конкретних мучителів з плоті й крові, мученики водночас здобули перемогу над невидимим винуватцем зла. “Радіє Прамати, бачачи облесника, що колись з Едему вигнав її, переможеного жонами богомудрими — Надією, Вірою і Любов’ю, народженими Софією” (канон Утрені). Виявлення безсилля диявола — ось головний здобуток мученицького подвигу в усіх часах та народах.