17:45 12 березня 2015 р.
Фото: vgolos.com.ua
У залах Національного музею імені Андрея Шептицького розгорнуто експозицію одного зі знакових українських живописців другої половини ХХ століття й митця-інтелектуала.
Журналіст Тетяна Козирєва розповіла в сьогоднішній публікації «Майстер парадоксу. У Львові представлено ретроспективу малярства Олега Мінька (1938-2013 рр.)» у київській газеті «День»:
«Експозицію розгорнуто у Львові в залах Національного музею імені Андрея Шептицького. На думку куратора виставки, народного художника Любомира Медведя, Олег Мінько був одним із знакових українських живописців другої половини ХХ ст. і митцем-інтелектуалом.
Олег Мінько народився у Макіївці. 1959-го вступив до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська академія мистецтв) на відділ художнього ткацтва.
Його вчителями були Роман Сельський, Карло Звіринський і Данило Довбошинський. Олег Мінько – яскравий представник львівської мистецької школи.
З 1982 року і до кінця життя він викладав у своїй альма-матер. Був завідувачем кафедри художнього текстилю, професором, народним художником України.
2002-го в Академії мистецтв відкрито «Клас професора Мінька». 2009-го художник відсвяткував 50-річчя своєї творчої діяльності.
За три тижні до відходу Олега Терентійовича у Засвіти на вшанування його до 75-річчя в Академії мистецтв відкрили виставку. Тепер згадують, що Олег Терентійович був дуже розчулений увагою колег, мав гарний настрій...
– Він був естетом, естетика якого парадоксальна, – вважає Любомир Медвідь. – Можна сказати, що Мінько – майстер парадоксальної естетики, особистість, яка сприймала і рефлексії своєї доби, і парадоксальні прикмети вселюдського Вавилону крізь оптику відмінного естетичного налаштування. Це його налаштування не має нічого спільного з естетською позою, манерою, світоглядною маскою – воно в нього вроджене, інтуїтивно прийняте ним як очевидна і природна реакція на бридоту й красу, зло і добро, величне і нице. Світ у чуттєвому об’єктиві Мінька – надщерблений, подряпаний, розкраяний світ первозданної цілісності і небесної досконалості – завжди залишається настільки драматичним, наскільки сповненим особливої цілющої гармонії. Вразливість цього світу воскресна, жива, відкупна; краса, покликана рятувати світ, – доречна і необхідна, а гармонія проявляє себе єдиною піднебесною правдою.
Ви як глядач за розхитаною формою – зокрема й особливо – на пізніх полотнах Мінька, за нервозним частоколом ліній, чимсь невідмовно схожих на подряпини, за драматичною відвертістю колірних плям і ламаною рисувальною структурою неодмінно відчуєте подих розкішної гармонійної сутності буття – єдиносущого, неподільного і величного. Парадоксальність Мінькової стилістики проявляється саме в цьому яскравому ракурсі. У Міньковому сумному ви помітите не сумне, а веселе, у жорсткому трагічному виявите спокійне й стоїчне, у нагромадженні форм знайдете лад, порядок, виважену благодать».