Бунт акторів Львівського театру імені Лесі Українки позбавлений раціонального начала, – ЗМІ

Бунт акторів Львівського муніципального театру імені Лесі Українки проти директора-режисера Олексія Коломійцева певною мірою позбавлений раціонального начала, але дуже добре розіграний. Одразу, як за командою, на захист скривджених стали академіки, мистецтвознавці, титуловані митці з інших театрів.

Театр позбавили права розібратися з проблемами всередині колективу, самим. І ось уже два тижні у Львові ллється бруд…

Театральна історія перетворюється в історію скандальну та одіозну. При цьому мало хто думає про глядачів. А вони все-таки прагнуть сучасного, контраверсійного, модерного театрального мистецтва, котре у Львові (до приходу режисера Олексія Коломійцева на посаду очільника театру імені Лесі Українки), по суті, було у великому дефіциті. 

Публічно розпочався цей скандал у театрі імені Лесі Українки 20 червня – коли актори й частина цехів висловили недовіру керівникові-режисеру Олексію Коломійцеву. Зірвали виставу «Divka», причому дві третини глядацького залу було заповнено.

Забарикадували будівлю театру. Винесли з кабінету керівника. 21 червня поставили виставу-шок «Вівісекція» за власним сценарієм – «прикрасили» текст нецензурною лексикою.

Зовнішні причини радикального бунту, за версією акторів, – режисер-керівник принижує їхню гідність, вважає лише себе генієм; намір директора звільнити їх; а також підозра Коломійцева у фінансових зловживаннях.

Міська рада створила спеціальну комісію. 30 червня, ще не маючи результатів аудиту, деякі чиновники й актори вирішили, що з паном Коломійцевим контракт не продовжать. 

Вільною лишається і посада художнього керівника. Також оголошено конкурс на заміщення вакансій художньо-артистичного складу театру – у зв'язку із закінченням контрактів.

Львівські глядачі (тобто аудиторія, яка вже сформувалася довкола «Лесі») – в ступорі від такого несподіваного конфлікту. Адже внаслідок того, що сталося, театральний сезон «Леся» завершила на тиждень раніше. Тож глядачів позбавили можливості перегляду різних вистав («Divka», «Вівісекція», «Herod»), а також гала-концерту.

Найбільше недавно сформовану аудиторію театру хвилює, чи не втратить вона цього нового культурного осередку на мапі міста. Адже ще недавно колишнього театру ПриКВО майже ніхто не відвідував! І цього факту не заперечиш.

Зрештою, молодь про нього, по суті, взагалі не чула. Він вважався найархаїчнішим у місті. 

Півтора року тому директором театру на основі конкурсу львівська влада призначила режисера, композитора, актора Олексія Коломійцева.  Працюючи у поставангарді, він почав створювати музично-пластичний театр, модерного напряму, провокативний, експресивний. 

Аналогів у Львові немає. Хоча в нашому місті є чудові взірці сценічної творчості, наприклад, театри імені Леся Курбаса та «Воскресіння». 

Мистецтвознавець Наталія Космолінська розповіла:

«На жаль, у Львові театральне мистецтво дуже консервативне. Сучасна театральна творчість мало розвинена – значно поступається в багатьох моментах Одесі, Харкову, навіть довоєнному Донбасу. До Коломійцева в місті не було модерного театру для масового глядача. Чудовий театр ім. Курбаса дуже камерний. А театр для дітей та юнацтва працює для молодшої аудиторії».

Тож львівський глядач, втомлений від одновекторності театрального руху, з радістю побіг у забутий театр «Лесі». Майже на кожну прем'єру.

Виставами Коломійцева зацікавилися навіть ті люди, котрі ніколи не були театралами. Аудиторія – досить різноманітна за віком.

Акторка театру для дітей та юнацтва Ліка Діденко розповіла, що режисеру Коломійцеву все-таки вдалося довести місцевим глядачам, що театр може бути не нудним, а цікавим, захоплюючим, може вражати, дивувати. Адже, спілкуючись із львівськими глядачами, акторка несподівано для себе дізналася, що більшість вважає нудьгу невід'ємним елементом української вистави.

«Іноді люди сидять і чемно дивляться, думаючи: яка маячня. В кінці завдяки ввічливості глядача актори зривають оплески», – запевнила Ліка Діденко.

Театральний художник Дарія Зав'ялова зауважила, що свого часу почала жваво обговорювати вистави Коломійцева. «Чи не востаннє постановки були центром бурхливих розмов львівської еліти ще наприкінці 1980-х років (курбасівські «Сніг у Флоренції», «Двір короля Генріха ІІІ)», – нагадала Зав'ялова.

«Коломійцев підірвав театральний Львів своїми шокуючими, а не епатажними виставами. Такого динамічного, енергетичного театру місто ще не бачило», – констатує художниця Галина Зубченко.

А театрал Наталія Соболєва з жалем пригадала: «Я постійно чекала, що ще нового ми почуємо від «Лесі».

Попри потребу глядачів у модерному мистецтві та заповнену залу театру, чимало театральної «верхівки» Львова висловлює думки, що місту, мовляв, потрібен якийсь «інший» театр імені Лесі Українки… Цікаво, який? Нудний? Радянський? Пострадянський? Шароварний?

Чи, може, досвід авангардних європейських режисерів не є прикладом для зрушень нашого заскорузлого театрального грунту?  Прикро було чути, як із дивним меседжем – публічно – виступив художній керівник, режисер-постановник і актор Львівського національного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун…

Утім, чимало творців та критиків у Львові переконані, що такий неколегіальний жест зумовлений сприйняттям Коломійцева як конкурента. Адже і театр Заньковецької, і театр Лесі Українки зорієнтовані на сучасного масового глядача. 

Отже, тепер, по суті, львівські глядачі знову не мають вибору (за винятком камерного театру Курбаса). Тож немає й стимулу боротися за аудиторію.

Львів знову дивує своєю законсервованістю та, даруйте радянську лексику, «видворенням» й ігноруванням нового.  Дарія Зав'ялова пригадує, що ще в 1997 році у місті було створено сучасний експериментальний «Театр у кошику». Він об'їздив світ. Проте у Львові цей чудовий театр не був помічений і підтриманий. Його колектив фактично зник для міста – молодому поколінню невідомий, вистави ставлять вкрай рідко (частіше цей театр грає у Києві в центрі імені Леся Курбаса).

Наявність конкуренції конче потрібна для розвитку театрального мистецтва нашого рідного Львова. «Коли виходить митець і робить акт мистецтва, хоч би як реагували вголос інші, ще «не вмерлі» режисери, актори, – вони отримують імпульс. Одразу хочуть зробити щось своє», – вважає Ліка Діденко.

Та й, взагалі, у Львові не так багато режисерів, здатних творити довкола себе цікавий художній простір. Немає режисерської кафедри. А може, і добре, що її немає? Якби звідти випускали «пострадянські» режисерські кадри, не здатні на оновлення сучасного театрального світу. 

Натомість окремі викладачі факультету культури та мистецтв Львівського університету імені Івана Франка стверджують, що Коломійцев «дуже посередній режисер, який не несе нового». Для театрального Львова такі некоректні репліки, щонайменше, недоречні.  Цей бруд ллється, аби затьмити факт, що акторів-бунтарів, ще вчорашніх студентів «виплекав» саме наш університет?

Режисер-керівник, вочевидь, допустився прорахунку у стосунках з акторами. На жаль, він не усвідомив недопустимості певного тону й стилю діалогу…

Таке можна усвідомити. Можна перепросити. Але не достойно створювати довкола цієї внутрішньої театральної історії – брудну істерію. 

Курбасівець Олег Стефан працював у театрі Лесі Українки над п'єсою Павла Ар'є «Баба Пріся». Мав ділові стосунки і з керівником-режисером, і з акторами. Він відзначає талановитість та непересічність Коломійцева, відзначає його внесок у мистецтво театру. 

Водночас, також зауважує, що бачив у гримерках акторів у стресі, які постійно скаржилися на зверхність режисера. «Конструкція театр-дім не вибудувана», – з сумом констатуєОлег.

Жаль. Очевидно, є слушність у словах теж акторки Ліки Діденко: «Від тисячу разів промовленого, скажімо, «ти – геній» нічого не зміниться. Можна зробити з актора геніального».

Актор не оцінює режисера. Художньо-артистичний колектив для режисера – це засіб художнього вираження. Старше покоління акторів укладання угоди із режисером називає «добровільною диктатурою».

Стільці поламали...Тепер остаточне рішення за керівництвом міста. Глядачі хочуть, щоб воно було на користь мистецтва конкурентного, різновекторного. Як варіант, звучала й пропозиція зробити на базі «Лесі» два театри: Коломійцева та незгідних із режисером акторів.

Бунт – це азарт. Руйнація – це дуже весело. Але ж потім лишається руїна. Недарма в розмові зі спецкором київського часопису «Дзеркало тижня. Україна» у Львові) курбасівець Олег Стефан згадав теж гучне розставання з Харківським театром імені Шевченка режисера Андрія Жолдака. Театр отримав колосальний досвід, а потім опинився в «чорній дірі». На жаль, ніхто не зміг замінити Жолдака.

Що буде з новим живим театральним осередком Львова? Як міська влада відреагує на запити вже нового глядача, який потребує нового театру? Ці запитання лишаються до початку нового сезону… 

Коментар театральний оглядач київського часопису «Дзеркало тижня. Україна» Олег Вергеліса:

«Театральний скандал у Львові додав роботи і гонорарів ЗМІ. Хоча театр-жертва не стане після цього ні багатшим, ні успішнішим, ні перспективнішим. Так мені видається з київської дистанції. 

Дітей, тобто акторів, не варто ображати ніколи. Їх треба «чути», треба ловити їхні енергетичні хвилі. Бо ж саме ці хвилі інколи й топлять навіть найталановитіших театральних керівників…

Таких, наприклад, як Анатолій Ефрос (хоча це прізвище не для порівняння саме в цьому сюжеті). Отже, погоджуючись із думкою нашого спецкора у Львові, ще раз підкреслю: ніколи не пізно вибачитись! Адже, на щастя, всі здорові, всі живі, та й сам цей конфлікт – на тлі глобального трагічного конфлікту в країні – віддає чимось міщанським, вибачте, «рагульським»… 

Режисер-директор – не ангел, не подарунок, але його здібності як організатора, постановника та креатора багато що переважують. Молоді актори – натури довірливі, щирі.

Моя суб'єктивна версія: крім щирої образи на свого любимого режисера (а вони ж любили його й носили на руках), їхню енергію використовують зовнішні сили, на жаль, не з мирною метою… Цей конфлікт, зокрема, – гра на внутрішньо-політичній львівській території.

Образно кажучи, партія «Рабство» таким чином підкладає гарбуза партії «Спільнопоміч», яка ініціює креативні, творчі зрушення в консервативному театральному середовищі. Цей конфлікт також – умовно кажучи – війна світів… 

Протистояння консервативного львівського крила (воно укомплектоване регаліями, радянськими званнями, посадами) і радикально-експериментального сценічного напряму, який почав оформлюватись у Львові з появою там конкретного митця.  Ця ж війна світів розпочалася не сьогодні.

Згаданий у нарисі Оксани Загакайло випадок з Андрієм Жолдаком – не єдиний, на жаль, і не останній. Але такий, який свідчить про взаємну непримиренність різних світів.

Це вже не виняток, а прикре правило, що представники «іншого світу», тобто митці експресивні, креативні, інколи – радикальні, інколи – непримиренні до консервативних устоїв нашого культурного світу, стають саме жертвами… У такій грі – двох світів. 

Приклади «біженця» Жолдака, відторгнення Дениса Матвієнка (з Національної опери), війна проти Влада Троїцього (у Київському дитячому музичному театрі), тепер львівська «жертва»… Такий синонімічний ряд не додає надії і втіхи. Бо ж на місце тих, кого виганяють або звільняють, приходять ті, кого звільнити треба було ще півстоліття тому».

Ця публікація побачила світ у свіжому номері київського часопису «Дзеркало тижня. Україна».

Як інформував «Щоденний Львів», оголошено конкурс на заміщення посади художнього керівника театру імені Лесі Українки.