70% мешканців окупованих територій стали жертвами насильства з боку російських окупаційних військ

Про це повідомило Польське радіо, пише DailyLviv.com.

Ґвалтування жінок, починаючи від маленьких дівчат та закінчуючи жінками похилого віку; групові зґвалтування жертв, також і чоловіків, в більшості випадків на очах у рідних, близьких чи незнайомих осіб; вбивства, жорстоке насильство, шантаж та залякування цивільного населення — це жахлива реальність життя українців, котрі потрапили під російську окупацію.

Центр документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна, який працює в рамках польського Інституту Пілецького, представив об’ємний звіт «Сексуальне насильство російських окупаційних військ щодо українських жінок». Звіт супроводжується графічними ілюстраціями українського художника Сергія Захарова, які  доповнюють моторошні розповіді про злочини армії РФ в Україні, від яких холоне кров.

У звіті зазначається, що ще напередодні повномасштабного вторгнення Путін своїм масним жартом щодо України «Нравится, не нравится — терпи, моя красавица» («Подобається чи ні — терпи, моя красуне»), немов би задав тон діям своїх військ на українські землі.

На тему згаданого звіту автор цього тексту поспілкувався з Ярославом Біттелем, директором польського Центру документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна. Отож, чи можна стверджувати, що сексуальний терор російських військових на окупованих територіях має системний характер?

Ярослав Біттель: Ви праві. Справді, подібно, що такий підхід має системний характер. Принаймні така картина вимальовується, виходячи з нашого звіту. Ми бачимо, що це не окремі випадки. До звіту увійшли розповіді свідків із семи областей. Окрім цього, там є свідчення людей, які після початку війни у 2014 році зіштовхувалися з російською окупаційною владою або колабораціоністами з числа представників так званих «народних республік». Подібна ситуація мала місце після 2014 року. Таким чином, не можна сказати, що 2022 рік і гостра фаза війни було чимось, що призвело до ескалації сексуального насильства. Зібрані нами розповіді та свідчення говорять про те, що ці дії мають системний характер. Ми в Польщі маємо досвід так званого «визволення» у 1945 році. Коли армія «визволителів», червона армія, приходила на території, які вона, так би мовити, «визволяла». Подібні речі мали місце і в Польщі. Такі злочини чинилися і після 1939 року, коли на східні території Польщі вступила червона армія, бо свідчення очевидців подібні на ті, котрі сьогодні ми маємо в Україні. Мабуть, це продовження тоталітарної системи сталінських часів, яка дуже просто перекладається на те, що зараз відбувається на українських територіях, окупованих російською армією.

Яскравим прикладом масштабних сексуальних злочинів є дії червоної армії в Німеччині у 1944-45 роках. За оцінками низки істориків, зокрема британського професора Ентоні Бівора, жертвами зґвалтувань стали два мільйони німкень, від дітей аж до жінок похилого віку. Тисячі з них були вбиті. Пояснити такі дії російських військових в Україні тим, що жорстокість і жага помсти накопичувалися під час конфлікту, як це дехто пояснює у випадку з тим, що витворяли совєтські солдати в Німеччині, абсолютно не можна. Хвиля сексуального насильства, зґвалтування, включно із вбивством жертв, вже з перших днів захлинула українські землі, щойно на них ступив чобіт російського окупанта. 

Ярослав Біттель: «Я погоджуся з Вами з приводу такої оцінки. Про це свідчать розповіді свідків. До нас на презентацію звіту приїхала жінка з Бердянська, яка розповідала, що після її затримання, до неї застосовували не лише сексуальне насильство, а й катування та різні форми приниження. Вона розповідала, що ті особи, котрі займалися вибиттям зізнань, катували людей, часто затриманих під вигаданими приводами. За її словами,  в приміщенні, де офіцер або особа, яка займалася тортурами, знаходилася мала валізка, в якій наче в косметичці було акуратно складено різноманітні знаряддя для тортур — від кліщів, які під'єднувалися до електричного струму, до знарядь, призначення яких їй важко було визначити. І все це виглядало на певний систематичний спосіб трактування військовополонених чи взагалі в'язнів, бо тут складно говорити про цивільних, адже ці люди були в'язнями. Тому можемо стверджувати, що все це має певним чином системний характер.

Натомість зібрані в нашому звіті свідчення однозначно вказують на те, що зґвалтування — це ненайгірше, що довелося пережити цим жінкам. Вони часто говорять про те, що зґвалтування — це щось, що є фінальним результатом того, що відбувалося. Декілька жінок говорили про те, що в них просто відключилась свідомість, і тепер не пригадують самого моменту зґвалтування. Натомість для жінок найгіршим було привселюдне роздягання, різноманітні сексуальні дії, як, наприклад, обмацування. До прикладу, роздягнену жінку з мішком на голові обмацували невідомі чоловіки. Відбувалися речі, які принижували жінок, і це не лише сам акт зґвалтування, але все те, що з цим пов'язане. Формувалася атмосфера терору. Жінки боялися виходити на вулицю, а коли доводилося виходити, то вдягали найгірші та брудні речі, не користувалися косметикою, ховали волосся під хустками.

Керівник Центру документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна підкреслює, що навіть після вигнання окупантів українські жінки продовжують жити в страхах.

Ярослав Біттель: Дотепер, навіть після визволення, вони не можуть спокійно вийти на вулицю, а коли бачать особу у формі, і це вже не російський солдат, а український поліціянт, український військовий, жінки й надалі переживають травму. Отож, бачимо, що йдеться про формування атмосфери страху і терору, а не лише сексуальні злочини. Це формування системи страху та терору з метою отримання бажаних ефектів у вигляді чи колаборації, чи припинення будь-яких розмов на тему окупації. Це дуже складні механізми.

У звіті Центру документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна, серед іншого, зафіксовано історію певної дівчини, котра після приходу російських окупантів завзято висловлювала свої проросійські погляди. Вона підійшла в Бердянську до російської бронетехніки, розмахуючи своїм українським паспортом і заявила, що дуже хоче стати громадянкою Росії. Через декілька днів її знайшли вбитою неподалік рідного села. Вона була зґвалтованою. Тобто, навіть проросійські симпатії не є гарантією того, що хтось не стане жертвою росіян та їхніх спільників. 

Ярослав Біттель: Зібрані нами свідчення говорять про те, що майже 70% мешканців окупованих територій тим чи іншим чином стали жертвами насильства з боку російських окупаційних військ або нової влади так званих «народних республік». Це вказує на те, що терор, сексуальний терор, насильство загалом є елементом повсякденного життя на цих територіях. Пропаганда та насильство роблять життя людей, котрі там залишилися чи були змушені повернутися, нестерпним.  

Матеріал підготував Назар Олійник.