11:34 14 травня 2023 р.
Жінка 30 років працювала вчителькою.
Цю зворушливу історію розповіла Державна прикордонна служба, пише Dailylviv.com.
Всю душу Людмила вкладала у своїх двох синів, які були її опорою, її гордістю. Були… Бо їх у неї забрала війна. Синам Людмили було лише по 24 роки.
Людмила – чарівна жінка з ніжною усмішкою. Вона 30 років працювала вчителькою.
«З самого дитинства я виховувала своїх дітей так, аби вони були добрими, чуйними, – розповідає Людмила. – Щоб вони поважали людей і любили свою Батьківщину. Тому навіть не стала на заваді, коли старший син Іван пішов захищати Україну під час окупації росією українського Донбасу та Криму. Він служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді Десантно-штурмових військ Збройних сил України. Так сталося, що у грудні 2015 року він помер від хвороби. Молодший син Артем, також пішов за старшим братом – у 2014 році призвався до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. У грудні 2017 року загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині – підірвався на розтяжці».
Жінку підтримують друзі Артема, і тільки нещодавно їй розповіли як він загинув. Хлопець служив в підрозділі розвідки. Під час виконання бойового завдання в районі Верхньоторецького Донецької області він підірвався на розтяжці і втратив обидві ноги. Бувши тяжко пораненим, він зумів викликати допомогу, завдяки чому двоє розвідників – його побратими залишилися живими. На жаль, Артема врятувати не вдалося, він стік кров'ю до прибуття допомоги.
Людмила дуже тяжко пережила втрату обох синів. Весь час вона віддавала роботі. Говорить, саме школа допомогла їй пережити втрату своїх дітей. «Коли заходиш до навчального закладу, де учні, вчительський колектив – це трошки відволікало. Тут забуваєш про все погане, одним словом живеш шкільним життям, - розповідає Людмила. – Але я все одно відчувала, що маю щось зробити заради пам’яті своїх хлопчиків. Тому у 2021 році я призвалася до лав Державної прикордонної служби України».
До повномасштабного вторгнення рф в Україну жінка проходила службу в одному з прикордонних підрозділів, що дислокувався на півночі області, наразі служить в іншому прикордонному підрозділі. Говорить, що тепер відчуває себе ще більш потрібною, бо разом з іншими військовими наближає таку очікувану всіма українцями Перемогу. Вона це робить заради своїх онуків, яких у неї двоє, та учнів, які постійно підтримують зв’язок з улюбленою вчителькою.
Службу в прикордонному підрозділі, не зважаючи на постійні обстріли рашистами, складною не вважає, бо користується принципами своїх синів: «Хто, якщо не я?!» Навпаки, каже, що у підрозділі панує взаємоповага, взаємовиручка, взаєморозуміння. Це дуже допомагає і надихає.