Кілька висловлених професором Снайдером думок під час цієї лекції у Києво-Могилянській Академії в Києві, де він відкрив "інтелектуальний марафон" "Мислити з Україною".
Про боротьбу за незалежність
"Перша світова війна у Східній Європі стала часом (і тут я, напевне, втрачу всіх моїх румунських, чеських та польських друзів), коли не треба було робити нічого, аби здобути незалежність, - ви би отримали її задарма.
Загалом, немає зв’язку між тим, наскільки запекло ви боретеся за свою національну незалежність, і тим, чи ви її дійсно отримаєте. Румунія майже нічого не робила під час Першої світової війни, але отримала досить значну територію. Чехословаччина взагалі боролися на "неправильному" боці, але отримала нову державу. Польський рух за незалежність досить слабкий, але незалежну польську державу таки створено.
Але у випадку з Україною багато українців борються за незалежність, відбуваються дві потужні спроби створити незалежну державу – одна у Києві, і друга – у Галичині. Дуже багато жертв з боку тих, хто бореться за українську незалежність. Але кінець всьому цьому – відсутність держави!"
Європа як зразок і ворог
"Радянський Союз був створений як спроба наслідувати Європу, аби згодом її перевершити. Таким чином, Європа одночасно була і моделлю, і ворогом для СРСР, а особливо - для України, бо вона є найбільш західним кордоном СРСР. У 1920-х наступає дуже цікавий період, коли центральний радянський уряд субсидує розвиток української культури, підтримує український модернізм, і ми бачимо появу цілої плеяди нових українських письменників, істориків, науковців, які цілком вкладаються у європейський шлях розвитку. Проте у 1928-1930 бути "європейцем" стає неправильним, особливо у 1930-му, після початку колективізації, коли селяни почали чинити спротив. Європа припиняє бути моделлю, зразком. Навпаки, усі проблеми цього часу, включно із голодом, покладаються на Європу".
Україна як об’єкт
"І в цей же час Україна стає об’єктом діяльності "великих потуг", чимось таким, що є мішенню, кимось, на кого чинять вплив. Вона стає предметом колонізації. Дозвольте зацитувати товариша Сталіна, який писав: "Ми не маємо зовнішніх колоній, тому ми маємо колонізувати самих себе", що мало на увазі експлуатацію українських селян і української землі. Був і другий проект колонізації, що походив із Німеччини.
Ідея Lebensraum – "життєвого простору" - вказує конкретні географічні межі цього простору – Україна. Так само, як і Сталін, Гітлер сприймав Україну як "хлібний кошик". Сталін вважав, що Україна має бути під контролем, якщо СРСР хоче перемогти "світову капіталістичну змову"; Гітлер дивився на Україну, як на територію, яку потрібно контролювати, щоб Німеччина подолала "світову єврейську змову". Тут уперше з’являється розуміння України як території, яку треба контролювати, якщо ти хочеш бути світовою потугою. Результат ви знаєте – між 1933 і 1945 у світі не було більш небезпечного місця, ніж Україна. Саме тут було вбито найбільшу кількість людей за весь цей період".
Фашизм і антифашизм
"1930-ті є цікавим моментом в історії, коли виникають поняття фашизму та антифашизму, і антифашизм – це добро, а фашизм – це зло. Союз між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною у 1939-1941 є дуже важливим для розуміння сьогоднішньої Європи, і для розуміння, що люди у Москві думають про Європу.
Тоді антифашизм не означав боротьбу із фашистами. Антифашизм означав зміцнення і захист Радянської держави. У розумінні Сталіна альянс з Гітлером мав на меті протиставити Європу самій собі. Якщо Німеччина і СРСР є союзниками, то Друга світова війна має відбуватися між ними і Францією та Британією, з іншого боку.
Результатом цього мало стати руйнування західної цивілізації, коли "протиріччя капіталізму" мали привести його до остаточного зникнення. Тобто, у 1939-1941 було вироблено певну модель: ви кажете, що ви антифашисти, ви укладаєте угоду із справжніми фашистами, і ви намагаєтеся зруйнувати Європу".
Брежнєвський "застій"
"Гадаю, початок 1970-х – це час, який кардинально вплинув на те, де ми опинилися зараз. Саме тоді починається конкуренція двох інтеграційних проектів. Брежнєв робить усе можливе, аби у СРСР з’явилася одна наукова, культурна і технічна інтелігенція, яка має розмовляти російською. Починається відхід від викладання українською у школі і, особливо, у вищих навчальних закладах.
Путін, Лукашенко, інші - вони є діти 1970-х. Вони явно мають певні переконання, що виходять за межі пропаганди чи самоілюзій. Ці ілюзії походять не від справжнього знання Другої світової війни, а від того, як її було відтворено у брежнєвські часи, від ритуалу її згадування тими, хто, фактично, і не брав у ній участь, спрощення Другої світової як виключно Великої Вітчизняної війни, яку виграли росіяни".
Євразія vs ЄС і США
"На початку ХХІ сторіччя здавалося, що ЄС – "перший парубок на селі", який немає конкурентів. Це був найбільший і найбагатший спільний ринок у світі. До нього приєдналися низка Східноєвропейських держав, які не уявляли себе без Європи.
Інтеграційний проект під назвою Радянський Союз пішов у небуття. І Європа була переконана, що вона є взірцем, і що вона всім подобається. Що відбулося буквально за останній рік? У Європи з’явився конкурент. І цим конкурентом є Євразійський проект. Він є унікальний тим, що вперше за багато часу хтось почав сприймати Європу як ворога, як щось, що є злом, яке треба знищити. Хтось почав ідеологічні, культурні і політичні напади на Європейський Союз.
Доброю новиною є те, що Євразійський проект повернув увагу Сполучених Штатів до Європи, із якою США поділяють спільні цінності, а також пам'ять про "холодну війну", Радянський Союз, і сталінський терор, про які американці надто швидко забули. Тобто США і надалі могли б спокійно дрейфувати у бік від Європи, але Путін і Євразія повернули нас назад".
"Декадентський" Майдан
"Найяскравіше цей Євразійський проект проявив себе під час Майдану. Ті, хто спостерігали за ним ззовні, не могли не зрозуміти, що щось змінилося у російській пропаганді. Майдан подавався як акт агресії з боку Європейського Союзу (а не тільки США, які, звісно, "винні" у всьому).
Більше того, цю агресію подавали як певного роду декадентську, збоченську. І сам Європейський Союз було названо не тільки ворогом, але й осередком занепаду. Майдан лише висвітлив цей новий тренд ставлення до Європи як до "Гейропи", який і до того вже був присутній у Росії. І тут відкрився ще один політичний парадокс: Євразійський проект шукає і знаходить підтримку серед європейських крайніх правих (і це вже не секрет) у Франції, Австрії, Греції, Угорщині, тощо. Водночас всі ці праві мають критикувати Україну за її рух у правому напрямку. Найцікавіше, що ці протиріччя нікого не турбують у Москві. Бо це є частиною проекту руйнування Європейського Союзу і заміни його та Євразійський.
Мене приголомшує також, що ліві як у Європі, так і в Америці абсолютно не змогли зрозуміти логіку розвитку останніх подій в Україні, яким, здавалося б, вони мали симпатизувати. Те, що владу в Україні уособлював авторитарний клептократ, який виглядав пародією на персонажа епохи розвиненого капіталізму за Марксом, не зазнало жодної критики з боку західних лівих.
Також дивує, що багато хто не зрозумів базових ліберальних вимог Майдану - верховенство закону, гідність, рівність можливостей. Ще однією помилкою є те, що майже ніхто на Заході не сприймає Росію як державу, орієнтовану на праву ідеологію. З точки зору Євразії, метою західних лівих є критика українських правих, і аж ніяк не російських чи власних західних правих, які насправді є набагато більш впливовими і потужними.
Євразія переможе не створюючи щось нове, а підриваючи кращі інституції, що вже існують. Як написав мій колега Ян Гросс у своїй книзі "Революція з-за кордону" про радянську окупацію Польщі у 1939, не те, щоб Радянський Союз перевершував когось, але він спритно підривав щось. Їхній сильний бік полягає не у створенні чогось кращого, а у розумінні, що і як працює, щоб згодом розібрати це по шматках. Європейський Союз є надзвичайно складним утворенням. І тому ідея полягає не в тому, щоб Євразія перевершила Європу, а у тому, щоб зробити її гіршою".
Європейське майбутнє
"Гадаю, єдине європейське майбутнє, що не може відбутися, – це повернення до національних держав. Кожен, хто хоч трохи знайомий із історією Європи у 1920-1930-х роках, навіть якщо залишити поза увагою Другу світову війну, має розуміти, які величезні і болючі проблеми мали ці національні держави. І повернення до такого варіанту є утопією. Але реальністю може стати Євразія.
І те, що відбувається нині в Україні, є дослідною моделлю того, що може відбутися у Європі. І в цьому сенсі Європа і Україна дуже тісно пов’язані, - більше, ніж уявляють собі європейці чи навіть українці зараз. Є також і європейське майбутнє, до якого ви можете рухатися разом. Іншого не дано.
Європейський Союз не може і надалі удавати, що не має ворогів. Увесь європейський порядок і цінності є під загрозою, одним із прикладів чого є те, що європейці втрачають контроль над своєю історією, зокрема, і історією Другої світової війни, як ми можемо спостерігати прямо зараз. Тому європейське майбутнє залежить від України, так само, як українське майбутнє залежить від Європи".
