Якось незручно писати про кричуще незнання таким шановним достойником української культури, як Святослав Вакарчук, політичних (і не лише) вимірів цієї культури, але доводиться. Бо ж незнання предмету та некомпетентність — це річ заразна, і коли не якийсь третьорядний депутат Верховної Ради, а справді заслужений український діяч будує знакову, програмну промову (йдеться про «Лекцію Свободи» на IV Львівському медіафорумі) на підґрунті цілої купи нісенітниць, то промовчати просто неможливо.

Головна проблема, яку порушує Вакарчук у цій лекції, — хто такий українець і що таке Україна. Спершу лектор безапеляційно заявляє, що невідомо, хто має право говорити, що він українець, і щоб відповісти на це питання «легко і без суперечок», слід «фундаментально змінити» парадигму розвитку держави. «Нам потрібно перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі, а почати будувати державу, засновану на конституційному патріотизмі. Не спільне минуле, походження, кров чи подібність зовнішня має об’єднувати нас, а спільні цінності, спосіб життя, правила гри, конституція, які роблять наше життя комфортним на цій території, у цій спільноті, у цей час».

Сприймаються ці твердження як дуже кепський анекдот. Невже ж Українська держава була в 1991 році заснована на «кровному патріотизмі»? Що, якісь інституції в Україні вимірюють форму черепів громадян чи досліджують їхнє ДНК? Чи існує якась «зовнішня подібність» тих, хто зветься «етнічними українцями» й за твердженнями діаспорної «Енциклопедії українознавства» за антропологічним типом належить аж до десятка так званих малих рас, помітно відмінних одна від одної? І невже ж головне для нації — «комфортне життя», а не свобода і право бути собою? Он німці у 1933 році обміняли свободу на добробут (і непоганий, як на ті часи), то що, йти цим шляхом?

Ну, а далі читаємо таке, що хоч стій, хоч падай.

«Ми до сих пір живемо в парадигмі, про яку мріяли, можливо, наші предки або люди, які хотіли будувати українську державу в кінці ХІХ — на початку ХХ століття, на зламі епох, коли розвалювались великі імперії і коли всі маленькі народи відчували свою ідентичність, гуртуючись виключно навколо мови, культури або спільної історії. Таким чином було легко протиставляти себе великим космополітичним імперіям. Тоді це спрацювало, тому що світ був закритий і це був єдиний спосіб об’єднатися проти великого ворога».

Що не речення — то, перепрошую, нісенітниця. Найперше, українська нація і в козацькі ранньомодерні, й у революційні модерні часи ніколи не будувалася на ґрунті «кровного патріотизму». Скажімо, наведений у книзі Володимира Кривошеї максимально повний зведений список козацької старшини за всі часи відкривається аж чотирма Абрамовичами (далі йдуть прізвища, похідні від власне православних імен — численні Авраменки, Аврамці, Аврамовичі, Оврамовичі й Овраменки, але ж Абрам, як добре відомо, ім’я не православне, хоча козаки-Абрамовичі, безумовно, сповідували православ’я — такий був тоді маркер доби). А ось іще прикметні старшинські прізвища: Албанез, Ахматов, Алфьоров, Барановський, Бідерман, Горонескул, Думитрашко-Райча, Жидкевич, Жидченко, Капніст, Кенігсеп, Кицеш, Кохановський, Лейба, Лейбенко, Московський, Сандул-Стуров, Тернавіот, Шангирей...

І не випадково 1917 року голова Центральної Ради, історик і соціолог Михайло Грушевський, розв’язував проблему належності до української нації, ґрунтуючись на давній традиції: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання — се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям — товариш і земляк... Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час... Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови». Зверніть увагу: нащадків старшинських козацьких родів та пізніших асимільованих вихідців з іноетнічного середовища Грушевський включає до числа етнічних, а не політичних українців. А от, скажімо, знаний український політик і науковець Арнольд Марґолін був у ті часи українцем політичним...

Власне, процес формування української модерної нації бурхливо розвинувся саме в революційні роки: згадаймо лишень старших офіцерів та генералів УНР і ЗУНР з «нестандартними» прізвищами Агапієв, Дельвіг, Кравс, Поджіо, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Сафонов, Кудрявцев, Ніконов, Комнін-Палеолог, Галкін, Алмазов, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер... А чи відомі Вакорчукові визначні достойники української культури Юрій Клен (Бурґгардт), Юрій Шевельов (Шнайдер) чи Майк Йогансен?

Я навмисно так детально спинився на одному лише моменті — про це можна писати й писати, скажімо, згадавши книгу Юліана Бачинського Ukraina Irredenta (1895 рік), де вперше був науково обґрунтована потреба здобуття Україною незалежності й окреслені перспективи формування модерної нації, до якої ввійдуть представники різних етносів, оскільки в боротьбі за незалежність «спільний інтерес з’українщить їх». Можна згадати і концепцію української територіальної нації В’ячеслава Липинського, сформульовану у 1920-х, і концепцію розбудови цілісної української економіки як підґрунтя національної модернізації Михайла Волобуєва... Так, існувала й інша лінія — на ті часи її дотримувалися Микола Міхновський і Дмитро Донцов, але вона ані тоді, ані в наступні роки не домінувала ніде, крім як в ідеології ОУН. І то: вже у 1942-му революційна ОУН, ведучи підпільну боротьбу з німецькими окупантами, починає відходити він неї. То про що мова?

Ну, а щодо «маленького народу»... Напередодні Першої світової війни число тих, кого можна віднести до «етнічних українців», сягало 35 мільйонів. Чи це був «маленький народ»? А кого Вакарчук зараховує до тодішніх «великих космополітичних імперій»? Австро-Угорщина справді була космополітичною — але їй не треба було «протистояти». Інша імперія, якій справді треба було протистояти українцям — Російська — ніколи не була космополітичною. То про що мова? Не менш анекдотичним виглядає твердження, наче в кінці ХІХ — на початку ХХ століття «світ був закритим» — загальником науки є оцінка цього періоду як першої хвилі глобалізації...

Твердження, що Україна «була зшита з різних кусочків і різних країн, людей із різними історіями, різне бачення минулого і майбутнього», коментувати не буду. Читачі «Дня» — люди компетентні. А от пасаж Вакарчука щодо США коментаря потребує, бо це — одна з найбільших нісенітниць його виступу.

«Згадаємо історію Сполучених Штатів Америки, — сказав Вакарчук. — Коли у ХVIII столітті батьки-засновники будували країну, вони не спирались ні на що, окрім принципів. Вони читали Локка, Монтеск’є, Гоббса, Аристотеля і Платона, і хотіли збудувати ідеальну державу, в якій всім людям було би комфортно жити. Так, їм було легко, бо вони створювали її з нуля, але вони робили державу мрії і державу майбутнього, не оглядаючи на речі, які їх тримали в минулому». Невже ж можна бути таким глухим і сліпим? Сама назва держави — United States of America — засвідчує, що побудова йшла не з нуля, не на порожньому місці, а на ґрунті існуючих уже понад півтори сотні років британських колоній, заселених майже виключно протестантами (було там, утім, і певне число переселенців-голландців, але теж протестантів). І на минуле батьки-засновники постійно озиралися, прагнучи імунізувати нову державу від вірусів деспотизму і радикального революціонаризму, які буяли в тодішній Європі. Ну, а в першій половині ХІХ століття їхню справу по-своєму продовжив добре знаний українським читачем Фенімор Купер, який ставив перед собою мету за допомогою пригодницьких романів про минуле Штатів сприяти процесам подальшого формування американської нації...

Вакарчук стверджує, що, мовляв, дуже важко розділити націю за принципом «хто за чи проти свободи преси і свободи слова». Але ж якраз на Донбасі — за даними соціологів 2012—2013 років — поділ проліг саме про цій лінії, саме там було найбільше ворогів свободи слова і прихильників цензури; не в останню чергу через це та за це вони сьогодні воюють проти України та демократії.

І навіть коли Вакарчук говорить про наче й правильні речі, у них є певний присмак: «Сьогодні не може бути поняття «свій» і «чужий» за походженням, паспортом чи мовою. «Свій» — якщо він сповідує ті самі принципи, готовий будувати майбутнє і стоїть поруч та захищає це майбутнє». Все чудово, але ж паспорт і громадянство — реалії нинішнього світу, і нація як така (якщо йдеться не про поневолений окупантами чи колонізаторами люд) є спільнота вільних громадян конкретної держави, а не щось інше.

Аналізувати програмний (хто в цьому сумнівається?) виступ Святослава Вакарчука можна й далі, але на цьому я зупинюся — й на завершення зверну увагу на дуже прикметну річ. У цьому виступі поняття «комфорт» і похідні від нього фігурує аж п’ять разів. Чи не забагато для країни, яка веде війну?

А загалом перш, аніж виголошувати такі резонансні промови, варто серйозно вивчити предмет, про який ітиметься...

P.S. Звичайно, талант Святослава Вакарчука як музиканта ніхто не применшує. І свідчення цьому — мільйони фанів та прихильників його творчості. Однак, його активізація в інших суспільно-політичних сферах життя останнім часом викликає з одного боку — широкий резонанс, з іншого — неоднозначну реакцію.

Сергій Грабовський