Україна переживає у цей час гігантське суспільне випробовування на міцність. І боротьба з авторитарним режимом, і перемога революції Майдану, доповнена фактично здавна відомою історичною схемою іноземної інтервенції – все це є закономірним одним із класичних поворотів історії, котрі ставали іспитом чи не для всіх народів у тій же Європі. Все це вкупі і означає надзвичайно відповідальне випробовування для свободи та незалежності українців, яке треба з гідністю пройти.

Ясно, що відкрита лють та ненависть до незалежної України з боку спадкоємців «менеджера Сталіна» у Кремлі означає одне: ця неприхована агресія є лише ознакою слабкості так званого «старшого брата», і вона приречена від самого початку на поразку. Старі радянські сили, котрі відходять у небуття, раптом конвульсивно спробували реалізувати чи не свій останній шанс із метою повернення у минуле. Але всім зрозуміло, що це лише конвульсія конаючої системи насилля, яка болюча для світу, особливо для України, але її необхідно пережити, цю інтервенцію конвульсивної, вмираючої вже сили, і рухатися далі по шляху свободи.

Про небезпеки, які таїть у собі такий етап розвитку історії для України, ми розмовляли у нашій програмі з відомим українським громадським діячем, учасником ініціативи «Першого грудня», філософом, колишнім радянським дисидентом, в’язнем сумління Євгеном Сверстюком. Насамперед він охарактеризував нам головні особливості перебігу подій в Україні, починаючи з осені минулого року і до сьогодні.

– Видиму частину подій ми, звичайно, характеризуємо в пресі, невидиму більше переживаємо і відчуваємо її, можливо, так би мовити, інтуїтивно. Цілком ясно, що видима частина подій несподівано повернулася, я би сказав, у дуже добрий бік, бо для нас головним бар’єром був кримінальним режим, який дуже міцно закорінився і який дуже міцно об’єднався з російським, також кримінальним по суті своїй. І раптом цей режим в Україні падає, скандально падає. І той народ, який здавався нам всім обезсилений, не організований, раптом набирає сили і скидає оцю кримінальну, тимчасову камарилью, чим великою мірою розчищає собі свою властиву, справжню дорогу до свободи. І це, на мою думку, дуже фортунний поворот історії.
Революція була дуже достойною. Вона й називається Революцією Гідності. Другий важливий момент – національне і релігійне пробудження стало фантастичним.

​​Але ми схильні переживати труднощі, ми схильні переживати болі сучасної доби, сучасного моменту та схильні надавати їм занадто великого значення. Ясно, що це цілком відома схема, що слідом за революцією йде національне укріплення, а за ним відразу ж іноземна інтервенція. Це ніби класична схема. І воно, власне, так відбувається у нас, за цією схемою. Революція була, я сказав би, дуже достойною. Вона й називається Революцією Гідності. Другий важливий момент – національне і релігійне пробудження стало фантастичним. Ми цього не очікували. Особливо ми не очікували, що таку велику роль у цих подіях відіграє релігія, релігійний дух народу. Фактично він проявляється і у виконанні того гімну – «Ще не вмерла…», який нарешті доходить до серця народу.

​​І нарешті, ми маємо третій етап – інтервенцію. На жаль, інтервенція – це дуже деструктивне начало, це дуже брутальна сила. У даному разі, окрім всього іншого, це сила віджилої епохи, це маніяки з цвинтаря совєтської імперії. Всі їхні методи як дві каплі води нагадують те, що вони робили під час завоювання Західної України, Балтики й інших країн. І ті методи, та брутальність, і той принцип насильства, і та ж безвідповідальність. Ясно, що це багатьох людей жахає, і ясно, що воно діє усіма силами залякування. Але, разом з тим, оце залякування є духовно імпотентним. Воно є безперспективним. За цією силою є більше відчаю, аніж справді сили, тупої злості, мовляв, «ето єсть наш послєдній і решітельний бой», і я думаю, що і «послєднєє поражєніє».

– Мабуть, ці події – це дуже важливий шанс для всіх українців, історична нагода, битва, війна, у якій вони могли б самоутвердитися?
Це нам послано як випробування, як іспит на самоствердження. Не випадково при поганому озброєнні, при поганій підготовці дух наших захисників дуже високий

​​– Я думаю, що це нам послано як випробування, як іспит на самоствердження. І це самоствердження відбувається на всіх рівнях. Не випадково при поганому озброєнні, при поганій підготовці дух наших захисників дуже високий. Є, правда, прикрий момент, що їхня зброя, зброя дезінформації, фальшивих мітів Кремля, зброя позавчорашня, зужита, загнила все ж пускається в хід, і, очевидно, це її останній шанс. Не може брехня, нанизана на брехню, створити щось. Чи є тут щось нове? Якщо підійти аналітично до зброї Путіна і зброї Сталіна – то це одне й теж саме.

– Ну не дарма ж Путін назвав Сталіна «добрим менеджером»?

– Так, звичайно, він (Путін) також хоче бути «добрим менеджером». Отже, чому те саме? Справа у тому, що Сталін ніколи не цікавився справжньою реальністю, щоб назвати її відповідним словом. Він навіть не цікавився подіями на якомусь відтинку фронту, він не цікавився правдою подій. І це характерно для большевицького способу мислення. Для них важливіше було запустити примітивну брехню, якусь абсолютно абсурдну, в яку повірять і яка придатна для їхньої агітації. Я ж кажу, що доходило то того, що на якомусь відтинку фронту люди виявляли справжній, нечуваний героїзм, сміливість, …але цьому не надавали згори значення, а посилали кореспондента газети «Красная Звєзда» з відповідними інструкціями і той складав дешеву байку, героїчну, чи про панфіловців, чи щось таке інше. І все, а істина не має ніякого значення. Таким чином міфи Сталіна мали пропагандистський успіх. Ця війна не була ніякою вітчизняною, яка вітчизняна, коли мільйонні армії здаються в полон, мільйони одягають ворожу уніформу проти Сталіна? Яка ж це вітчизняна війна? Але пущено у хід, що вітчизняна, і спробуй скажи, що не так.
Поразка Путіна в тому, що він не має належного озвучення у світі. Він всюди викритий, він як паяц, котрий забрехався

​​Таким чином плодилися насильно контрольовані міти. Вони мали успіх, і я думаю, що поразка нинішнього режиму, й совєтського, і постсовєтського режиму Путіна, в тому, що він не має належного озвучення у світі. Він всюди викритий, він як паяц, котрий забрехався. І ніхто йому не вірить. Я думаю, що тим людям, які схильні абсолютизувати лихо даної хвилини, лихо даного часу у нас, треба зрозуміти, що проти Путіна світло світу, коли він з його шизофренічним чи маніакальним «дранґом» на Україну, з його брехнею просто засвітився. Він зрозумілий, його ніхто не підхопить. Нині немає тієї колосальної совєтської агентури на Заході, у світі, і тієї кон’юнктури, яка підтримує переможця. Тому це необхідно осмислити, осмислити як вже його поразку. І ця сила тримається лише на певних реальних факторах тимчасового характеру.

– Пане Сверстюк, а от як в умовах нинішніх, коли триває війна, інтервенція, як Ви кажете, реформувати Україну, уникнути спокуси концентрації влади, йти саме європейським шляхом?

​​– Звичайно, є дуже багато ризиків і є дуже багато несподіваних загострень. Але Ви знаєте, що вони дрімали й раніше. Ми мали кримінального президента, а чому, ну як міг бути в країні президент-кримінал? Він був «данєцкій», він був «наш», як вони кажуть. Ми вже тоді мали справу з іншою психікою, з іншою ментальністю. І вона була ворожою культурі, і вона була ворожою українству. А нині це все вилізло на поверхню. Ну очевидно, має бути хірургічне лікування у даній ситуації. Бо так його, це мислення, використовували всі, кому не лінь. Схід, Україна, Схід і Захід… це все підживлювалось, замість того, щоб інтегрувати культурно Схід і Захід, то, навпаки, розігрували це. А нині багатьом це буде занадто дорого коштувати. Тобто це вже коштує життя багатьох людей. І ще буде витрачено багато коштів, змушено покладено на те, щоб той схід підняти до якогось елементарного рівня інформації і культури. Це дуже важко при тій величезній бідності, і моральній, і матеріальній, яка там панує.

– Але все-таки, як це не парадоксально, все ж події показують, що там люди прозрівають набагато скоріше, аніж це могло бути у нібито спокійних умовах.

​​– Так, звичайно, і я думаю, що тільки у таких умовах, бойових, небезпечних, військових, де є багато експериментів, де є багато несподіванок, які приводять до свідомості, до тями – лише у таких умовах і може бути прозрівання. Бо якщо говорити про агітацію, то люди не вірять в неї, часто не розрізняючи агітації та правдивої інформації, коли звикли до того, що постійно брешуть. І ті, і ті, мовляв, брешуть. То якраз на тлі такої жорсткої реальності люди мають прокидатися і приходити до тями.

– Що Ви думаєте про загрозу відкритої агресії режиму Путіна проти України, коли він може конвульсивно, у страху від можливої втрати влади, піти на відкриту війну?

​​– Ви знаєте, розігрування різних варіантів і демонізація Путіна – це справа журналістів. Це їхнє поле, їхній хліб… І я думаю, що занадто багато його цитують, занадто багато думають про нього і занадто слабо оцінюють насправді дуже невеликий його інтелектуальний і ще менший моральний потенціал. Чи може Путін розв’язати світову війну, чи ще більшу війну – це є питання для психіатра. Звичайно, тут можна прикинути різні варіанти розвитку такої незрівноваженої психіки, але цілком ясно, що це не є здорова психіка. Це не є психіка державного керівника. А якщо говорити про розв’язування ще й світової війни, то він у цьому зацікавлений. Справа у тому, що він вже виклав усі козирі. Але є ще один, атомний козир, і він дрімає у чорному ящику. І цей шизофренік вирішив і ним також пограти. Пограти на слабих нервах. От і це є, власне кажучи, відповідь на Ваше запитання.

– Пане Сверстюк, от від влади нинішньої в Україні чимало людей очікували більш рішучих кроків. Чи нова влада мусіла б діяти значно скоріше на шляху позитивних змін?

– Якщо говорити про нинішню владу, то у мене немає достатніх знань, щоб судити про вагомість різних діючих осіб у владі. Але те, що в яких умовах з’явився новий президент, і в який спосіб він розв’язує питання, то мені здається що це дуже достойно для України. Я думаю, що це дуже достойна фіґура. Я думаю, що народ не помилився, коли виявив йому такий ранг довіри.

Василь Зілгалов, Радіо Свобода.