Нічим би не запам'яталося обіцяне як «доленосне» вчорашнє засідання російської Ради безпеки, якби його секретар Ніколай Патрушев не пам'ятав, що в Росії «загрози сепаратизму і тероризму були на Північному Кавказі, могли привести до втрати територіальної цілісності, але ми з ними впоралися свого часу». Ну так, як з ними «справлялися в свій час», ми ще пам'ятаємо. Особливо, в Самашках і Нових Алдах.

І порівняти фотографії Грозного після «відновлення конституційного порядку» (за що товариш Патрушев, який служив тоді директором ФСБ, отримав Героя) і Слов'янська після «каральної акції українських фашистів» дуже корисно для розуміння того, як російська влада вчиняє зі своїми сепаратистами, які зробили замах на нашу територіальну цілісність.

Це до українських сепаратистів російська влада ставляться незмірно гуманніше - називаючи їх не бойовиками або терористами, а «повстанцями», «ополченцями» і «доведеним до відчаю народом південного сходу», чий голос обов'язково «треба почути». Тим часом, практично тільки ці голоси і чутні останні місяці по російському ТБ - суцільно стрєлкови, бородаї, губарєви, пушіліни, пономарьови, болотови, пургіни, царьови, бабаї, мотороли та інша суміш засланих з Росії націоналістів, піарників, «реконструкторів», ряджених «казаков» і забитих на всю голову «афганських» і «чеченських» ветеранів, які зворушливо об'єдналися з донецькими і луганськими відморозками.

Саме з цими добре озброєними персонажами Кремль пропонує владі України «вести переговори» як з «представниками південного сходу». Але хіба їх хтось вибирав «головами верховних рад», «депутатами» і «прем'єрами»? Хіба за них хтось голосував на виборах (і хіба ці вибори взагалі були)? Тож з якого переляку вони мають право «представляти південний схід»? Зауважимо: жодного разу ні Путін, ні Лавров не вимагали від сепаратистів скласти зброю і припинити бойові дії - замість цього вони вимагали від влади України припинити захищати територіальну цілісність своєї країни.

Тепер російський президент нехотячи визнає те, в чому ніхто в світі не сумнівався: мовляв, маємо вплив на сепаратистів, хоча і «недостатній». Та цілком достатній - варто припинити поставки зброї і бойовиків, як від «народних республік», існуючих, як і міфічна «Новоросія», лише у віртуальному світі російської пропаганди, не залишиться і сліду. Щоправда, тоді негайно постане питання «за що боролися»? З одного боку, за минулі місяці, як не дивно, так і не стало відомо, чого ж домагаються (за кремлівською термінологією) керовані з Кремля «ополченці».

Приєднання до Росії? «Кримський варіант» не пройде: у цьому випадку Росію чекає страхітливий рівень міжнародної ізоляції і вбивчі санкції.

Незалежності від України? Будучи «самостійними», вони не протягнуть і місяця: і Донецьк, і Луганськ - глибоко дотаційні регіони.
Вирішального впливу на українську політику? Не буде цього - після провалу спроб поширення «донецько-луганського синдрому» на інші регіони України.

До речі, сьогодні все більше людей в Донецьку і Луганську не можуть не ставити собі природне питання: коли вони жили ліпше - в січні чи в липні? Коли було кращим життя в Слов'янську - під час правління напівбожевільного «народного мера» Пономарьова, або після «захоплення карателями», що злочинно  доставили в місто чотири тонни сосисок?
А з іншого боку, час поставити аналогічне питання і в Росії: заради чого все це було? Заради зростання рейтингу Путіна? Платою за що стали нові багатомільярдні витрати бюджету, погіршення міжнародної репутації і втрата надій на серйозні західні інвестиції?

За все це обов'язково доведеться відповідати - і недарма на згаданому Радбезі Путін укотре вибухнув заклинаннями про те, що не допустить «кольорових революцій», які, звичайно ж, не що інше, як «державні перевороти, спровоковані і фінансовані ззовні».

Це не просто типовий вияв параноїдальної свідомості, в якому все неприємне може бути тільки підступами ворогів. Це ще й страх перед власним народом - спроба запевнити себе та інших у тому, що неминуча в Росії (як і в Україні) антикримінальна революція може бути винятково «спровокованою» і «фінансованою ззовні».

Революція прийде не ззовні, а зсередини. Коли путінський режим - як колись радянський, - кінцево заплутається в брехні і лицемірстві. І коли більшості громадян стане зрозуміло, що горезвісний «третій шлях» - це шлях у третій світ. Тим же, хто спокушається нинішніми рейтингами влади, і думає, що це назавжди, варто нагадати, який рейтинг був колись у Чаушеску і Каддафі.