Старший лейтенант 24-ї бригади зі Львівщини Роман Гаврильчак потребує допомоги, аби стати на ноги

У програмі «Українські герої» на «Громадському радіо» розповіли вчора, 10 квітня, про старшого лейтенанта 24-ї окремої механізованої бригади імені Данила Галицького з Яворова на Львівщині Романа Гаврильчака:

«Історії українських поранених бійців – це окрема сторінка відповідальності та честі нашого часу й нашого суспільства. Ми обрали собі шлях системної інформаційної допомоги нашим героям.

За рік ми переконалися, що спільними зусиллями та поєданою енергією небайдужих можна зробити неможливе. Тому спробуємо й цього разу. 

Старший лейтенант 24-ї Яворівської механізованої бригади Роман Гаврильчак після важкого поранення під Дебальцево прикутий до ліжка. Незліченні поранення тіла, та найважче – враження хребта.

Мати пораненого героя Катерина Іванівна Когут декілька разів пробувала розповісти про трагедію свого сина. Змогла подолати сльози лише з третього разу:

«Моєму сину 31 рік, 23 лютого виповнилося 31. Мій син – дуже добра людина, такого сина я б не проміняла ні на що.

Він добрий, нічого не відказує, що попросиш – він допомагає. Він ніколи не нервувався, коли щось треба було.

Він дуже такий. Всьо у нього має бути в порядку. Такий натуральний військовий, бо народився 23 лютого, ми всією сім’єю сміялися, що має бути генералом. У нього якщо одяг, то має бути випрасуваний, все у нього має бути, кожний ґудзик, кожна ниточка. Вчився дуже добре.

Він спочатку закінчив школу, потім ліцей, а потім поступив у львівську військову Академію імені гетьмана Петра Сагайдачного. Закінчив і пішов працювати у Старичеві в штабі, потім він звільнився, два роки не працював. Потім поновився і пішов в Яворів у 24-ту бригаду».

Про свого сина Романа Гаврильчака його мама Катерина Іванівна сказала навіть, що він більше береже її, аніж вона його. Ну що ж, як мама має право й на такі емоції.

Роман як кадровий військовий у складі бойових Збройних сил України з лютого 2014 року, власне з перших днів протистояння агресії. І як кадровий військовий дійсно оберігав своїх рідних від зайвої бойової інформації. Катерина Іванівна розповіла також:

«Перший раз він пішов на схід у Суми в лютому 2014 року. Ще не було таких дуже заворушень, хоча правди він мені ніколи і не говорив.

Кожен день, мінімум один раз, якщо вдавалося, то і два рази. У нас була така домовленість, якщо він не може відповісти, значить мені смс посилає, а якщо може відповісти, хоч два слова: у мене все нормально.

Поранення з ним було 12 лютого під Дебальцевим, селище Луганське. Я взагалі не знала, що він там є, бо коли я дзвонила, він казав, що вони були під Лисичанськом, потім казав, що на базі.

Я дзвонила – весь час «мама у мене все добре, я на базі». Одного разу він щось промовився, сказав, що мають їхати під Дебальцеве.

Я каж: «Коли вже то Дебальцеве, коли підете?» А він каже: «Мамо, а де ми є?». І я взнала, що він там.

Кожен день я дзвонила. У той день я йому подзвонила в обід. Зранку він не відповів, сказав, що не може, бо під обстрілами. Він не передзвонив.

Увечері я почала дзвонити – у нього був виключений телефон. Я почала дзвонити на другий. Він не виключав телефони, але не відповідав – я знала, що щось сталося. 

Дзвонила до 12-ї ночі, потім перестала. Зранку він мені відповів змученим голосом, сказав, що в лікарні. Я перша дізналася, що він є пораненим».

Першим до пораненого сина поїхав батько. Мама збирала сили, кошти та надію. Однак остаточний діагноз сина, який вона почула вже в Києві, підкосив її: «У нього забій голови, зламана ліва рука, забій правої легені, ліва пошкоджена, забій хребта з пошкодженням спинного мозку. У нас попереду операція на хребті , спинному мозку і руці. Зараз ще стан не стабілізувався, температура, виникли інші проблеми».

Катерина Іванівна Когут дає згоду на публікацію її телефона та номера картки для збору коштів. Всі дані на сайті «Громадського Радіо». І в нашому ефірі. Телефон Катерини Іванівни Когут: +38 096 419-48-00

Картка в Приватбанку на брата Володимира Гаврильчака за номером 4149497802892804.

Для всіх небайдужих і гідних серцем людей. Ми довго не наважувалися записувати важкопораненого Романа Гаврильчака, але чи то мамина сила, чи весняне сонце, чи таки енергія надії – й ось його розповідь:

«Поранення отримав в селі Луганське, це було 12 лютого, вже ввечері, темно було. Операція трохи не вдалася, ми мали зачистити посьолок Логвинове, щоб була пряма дорога на Дебальцеве.

Це вже недороботки тактики наших старших начальників. Тому що скільки не воюй – все одно боєприпаси закінчуються. У нас так і сталося на другій лінії, яка би замінила нас.

Ми мусили відступати. Відступили спочатку метрів на 700. Наша рота була прикомандирована до 30-ї бригади , то почали відступати в посьолок Луганське.

Ми стояли чекали, десь годину часу. Потім почався обстріл, почали валити міномети, ще щось. Хлопці знайшли підвал , ми туди сховалися, щоб нас не зачепило.

Спочатку були на дворі, за стінками ховалися. Знайшли підвал, вибили двері, зайшли в підвал.

Приїхав ротний і прийняли рішення вийти трошки далі за Логвинове, бо там команда була недобра, щоб ми пішли вперед. А було вже темно і без знання території було важко, і нам наш комбриг сказав відійти за річку.

Було темно, літало 3-4 безпілотники, вони мали радіонаведення і камери нічного бачення. Ми вирішили, щоб колони не гнати машин, потроху витягувати людей за межі обстрілу. Свої машини ми майже вже відправили і пішов обстріл по 7-8 снарядів.

Я почув залп, але не думав, що він буде так близько падати , він падав у метрах 20- 30 від нас. Я впав біля БМП, щоб перечекати обстріл. Коли впали снаряди, два чоловіки з БМП вискочило й побігло в підвал.

Я не знав, що робити, я за ними побіг, кричу, а вони не чують. Жертвувати рештою екіпажу не було сенсу, я сказав механіку, що хай забираються і їдуть. А сам побіг за тими двома, подзвонив до ротного, бо він був на джипі, щоб нас почекав. Добре, що він був на місці і почекав.

Усі їздили без фар. Не знаю, що сталося, я був в кузові – нічого не бачив. Була дуже різка зупинка. Потім вже коли були в госпіталі я в ротного спитався , він сказав, що був дуже яскравий спалах. Чи це був снаряд, чи фугас – ніхто доказати не може. Як все було я не пам’ятаю.

З одного боку, це справжні бойові дії, наша армія і добровольчі батальойони воюють проти сепаратистів. Але я не знаю...

Я жив на Західній Україні, а той кого я мав бити, він жив на східній Україні – це неправильно. Правителі замулюють очі людей».

Отже, Романова сповідь – це все ж таки його відчуття правди та справедливості. А ми наважилися його ще запитати про його мрії.

Він відповів так: «У мене зараз не мрія, у мене задача – стати на ноги. Мрія – це коли ти хочеш і не знаєш, чи воно буде. А тут задача , ти мусиш стати. Мрія – це поїхати кудись далеко, на Мальдіви, або мати особнячок. Полетіти в космос – оце мрія. А у мене – першочергова задача».

У Романа буде ще безліч мрій. Високих та шляхетних. А його головному завданню ми всі разом можемо допомогти відбутися».