Сьогодні – день народження львівського десантника Андрія Усача

Журналіст Юлія Кочетова розповіла в сьогоднішній публікації «Поранені в АТО. Андрій. Любов перемагає усе»:

«...До палати заходить шестирічна Уляна, донька однієї із волонтерок. Дівчинка сором'язливо простягає Андрієві паперове сердечко. З одного боку воно розфарбоване в кольори прапора, з іншого – заштриховане червоним олівцем та підписане: «від Уляни».

Андрія вдома, у місті Березне на Рівненщині, чекають дві своїх доньки. Він у відповідь дарує Уляні шоколадні гривні в золотавій фользі. Дружина Світлана чіпляє подарунок на вікно – паперовий прапорець майоріє на білій рамі лікарняної палати.

Андрій Усач – боєць 80-ї Львівської аеромобільної бригади. Він – доброволець, що прийшов у військкомат ще в березні. У Київський центральний військовий шпиталь Андрій та його дружина Світлана приїхали на операцію до хірургів із Канади.

До цього вони разом пройшли чотири місяці операцій та відновлення: ампутована ліва нога, роздроблена рука, поранене обличчя, потреба в зубному протезуванні. Але це історія про двох, про їхню невимовну силу, про розмову двох голосів і одного серця. З півслова.

Андрій: Професію десантника я тільки недавно почав здобувати. Я не є військовим. Коли це все почалося, розрахувався з роботи, пояснив дружині, що треба йти й захищати свою країну. Вона дуже плакала, але віднеслась з повагою, розумінням і підтримала мене.

Жінка повинна – це моя особиста думка, – доглядати дітей і виховувати їх. А чоловік має створити їй для цього умови та захистити. Не треба чекати, поки перейдуть Дніпро й прийдуть на західну Україну...

Світлана: Знаєте, як мені одна жінка розповідала? Вона запитала одного добровольця: «Навіщо ти туди йдеш?» А він одказав: «Це все одне, якби я спитав тебе: «Навіщо ти народжуєш дітей? Призначення жінки – народжувати дітей, призначення чоловіка – їх захищати».

Андрій: Приймав присягу на вірність народові Україні. Хоча це було давно, але це раз у житті, наче хрещення. І неважливо, коли це було й у яких умовах.

Я служив строкову ще в 2000 році. А коли таке почалось, спокійно дивитись на це не міг – записався добровольцем. На той час ще не було ні мобілізації, ні добровольчих батальйонів. Я обрав Львів, бо це ближче, і задля того, щоб бути у військах швидкого реагування, а не сидіти десь і чекати.

Зустрів мене сержант, який займався контрактниками, і перше його питання було «Який у тебе зріст?»

У десантників, якщо я не помиляюсь, мінімальний зріст має бути 172 сантиметри, адже вони – обличчя армії. У мене не вистачало 2 сантиметра зросту. Я сказав сержантові: «Знаєш, зараз у країні така ситуація, що зріст і вага не мають значення». Він посміхнувся до мене: «Ти правий».

Приходили ще хлопці, також підписували контракти, але мало. Це все залежить від самої людини, яка вона сильна духом. Не обов'язково бути два метри ростом.

Світлана: Сильніша ота внутрішня сила, ніж фізична. Як багато хлопців у шпиталі, у психіатричному відділенні... Неясно, що важче – чи коли немає ноги, чи коли душа болить.

Але зараз у сьогоднішній ситуації незрозуміло, що гірше: чи коли болить зуб, чи коли болить душа. Як його, той біль, вилікувати всередині?.. Я співчуваю хлопцям, які не розуміли, куди вони йдуть і для чого...

Андрій: Мені здається, що не треба брати кількістю. Треба брати якістю. Замість тисячі краще відправити 100 гарно підготовлених хлопців, тому що з тієї тисячі частина все одне ховається й боїться...

Світлана: І це нормально для людини. Не всі люди можуть...Не можна взяти на вулиці – от, ти на зріст підходиш, тобі 18 років, ти здоровий фізично, значить ти можеш туди їхати. Не всі можуть.

У палату стукають: двоє дівчат принесли цукерки. «Дякуємо вам», – повторюють вони одна за одною, стоячи біля дверей. Андрій зі Світланою пригощають їх яблуками.

Андрій: Коли зі Львова поїхали на техніці, то за двоє діб у деяких місцях форма, яку нам видали, уже почалась тріскатись. Чого ще не вистачало мені як водію – це ще одного бронежилета (зазвичай бронежилет вивішують на двері задля додаткового захисту тих, хто сидить у кабіні неброньованої автівки – ред.).

Особовий склад, який їде в кузові, хоч якийсь захист мають – стіни, ящиками можуть обкластися, а водій – ніякого. Міська рада виділила мені бронежилет, і знайомі «Новою поштою» відправили. Але я не встиг отримати його – поранили.

Найстрашніше – це були переїзди. Тому що коли потрапляєш під обстріл, по тобі стріляють, а ти практично не бачиш, хто й звідки. Тільки бачиш, як літають кулі. Одного разу, як потрапили в засідку – наче в лотереї: виграєш-не виграєш, пощастить-не пощастить, попаде-не попаде. Бувало, що їдеш – однією рукою руль тримаєш, іншою – з автомата...

Двері відчиняються. Заходить чоловік – вони з Андрієм лежать в одній палаті:

– Я пошёл домой, готовиться к операции... АТО, да? У меня сын, 42 года, на передовой, добровольцем пошел. Я сам полковник, участник боевых действий. Президент наобъявлял – «каждый день, по тысяче гривен». Работы нет, вот он и пошёл, хотя не служил, ухо у него одно не слышит... Вот так наши политики, нет чтоб мирно решить...

– А яким чином можна було б це мирно вирішити?

– Ждём... Я этому научен, я туда б никогда не пошел. Я знаю, что это такое: в разведке был, лейтенантом трёх разведбатов. Война – это не игрушки...

Двері палати зачинились.

Андрій: Я не хочу нікого агітувати – що треба всім йти туди. Щоб там втрачати свідомість і боятись? Через це можуть загинути інші.

Кожен допомагає так, як може: хтось воює, хтось збирає гуманітарну допомогу, хтось доставляє її туди, хтось допомагає пораненим. Кожен якусь частку повинен зробити свою.

Але це не означає – усім треба зірватись і йти воювати. Так питання не вирішується, на цьому війна не закінчується. Просто треба любити свою країну, якою б вона не була. І розуміти, що якщо щось не так – то не країна винувата в цьому.

Андрій: Ніхто ніколи не знав, куди ми прямуємо. Коли проїжджали через Харків – думали, може, уже їдемо додому, може, вже закінчилась війна. Але потім під'їхали до Чугуєва, ближче до Щастя – і надвечір знову відправились в дорогу, у сторону луганського аеропорту.

У полі біля якогось села поспали, а зранку почали виїжджати.

На маршруті, куди рухалась наша колона, був дерев'яний міст. Хоча, коли навіть забиваєш у навігатор – пише, що максимальне навантаження на цей міст – три тонни. Хто складав такі маршрути, коли танк важить 20-30 тонн, а машина – близько 10 тонн? Чого саме так відправили колону?

Трапилась затримка, бо зупинились складати понтонний міст і... по нас почали стріляти з артилерії. Ніякого укриття, просто поле, дорога, буквально декілька пострілів – і поле загорілось, це пшениця, літо, спека...

Хтось з офіцерів прийняв рішення – від'їхати далі, щоб нас не могли дістати. Перепитали місцевих – буквально 3-5 кілометрів далі вже стояв понтонний міст... Чого було нас відправляти через цей, дерев'яний?

Коли ми виїхали вже на висоту – навколо колони стояв дим. Куди б ми не їхали, нас обстрілювали. Потім наша розвідка потрапила в засідку, після зачистки – потрапили ще в одну, перед мостом, де не було навіть можливості розформуватись й не стояти в скупченні.

Нас почали обстрілювати з обох боків. Один танк із нашої колони залишився там, на висоті. Це, певно, нас і врятувало: наскільки чітко й грамотно працював, відбиваючи противника. А снаряди щоразу вибухали ближче й ближче.

Це знову відчуття, коли нічого не можеш зробити й просто чекаєш – «встигнеш-не встигнеш».

У цій паніці – по нам почали діставати, знову обстрілювати, в одну машину з боєприпасами попало, вона почала вибухати, а в той час як вона горить – над тобою пролітають осколки. Четверо людей із тої машини – ніхто до сих пір не знає, де вони.

Про їхню відсутність ми вже дізнались, коли приїхали в сам аеропорт.

Це була така ніч і день – дуже страшно. Їхати туди, не знаючи куди, і не знаючи – чи доїдеш ти.

Світлана: На початку червня він поїхав, а 17 липня – поранено. Чотири доби Андрій лежав поранений у Луганському аеропорту, не було можливості евакуювати, і не його одного, їх багато було.

Потім уже прорвалися, 20 числа відвезли в Харків, у госпіталь, там добу й звідти літаком – у Львів. А тепер у Києві з 8 листопада – приїхали канадські лікарі, які якраз займаються щелепно-лицевою хірургією, робили операцію. Було дуже обличчя пошкоджене, але вже зарубцювалось.

Напевно, будуть переводити у Львів: потрібна ще одна операція на руці.

Андрій: У мене дуже гарна сім'я. Вона завжди підтримувала й підтримує мене.

Світлана: У нас дві доньки, 11 і 8 років, Валерія й Анастасія.

Андрій мені показує на мобільному телефоні світлини своїх доньок – вони майже однакового зросту, наче двійнята, і дуже схожі на батьків.

Світлана: Дівчата в нас так подорослішали за цей час. Для кожних батьків їхні діти найкращі, але насправді – дуже гарні діти, добрі, розуміють нас так. Хоча я не пам'ятаю, коли вони за ці роки були так довго й без мами, і без тата – ну не було такого.

Андрій: Перший раз приїхав на Майдан ще на початку зими. Проживши цією атмосферою, що була тут, навіть зараз мурахи по шкірі йдуть. Наскільки це підняло моральний дух і виявлення волі народу, неможливо передати словами...

Останній раз – уже після того, як розстріляли наших молодих хлопців і дівчат, побачивши це все зблизька, а не по телевізору, пройшовши понад стінами плачу... Настільки це все накипіло, що не міг просто сидіти вдома й чекати.

Світлана: Знаєте, ніби щось хотілося робити. Якісь кроки. Усе ж починається з того, як я сам змінюсь, як буду ставитись до оточуючих, як я буду жити...

Андрій: Так, тому що якщо кожен буде про себе: «У мене сім'я, в мене робота, а чого я мушу йти?» Якщо так всі будуть думати, то нічого не зміниться.

Я говорив із хлопцями, що не хотіли їхати в зону АТО. Туди ніхто з доброї волі чи за відпочинком не їдуть – туди їдуть за потребою.

Є такі, що, мовляв, я грамотний, я вигадаю, як відмазатись, я туди не поїду. А я питаю: «А чим ти кращий за свого ровесника, який поїхав і захищає країну, в якій ти живеш?» Так скажи прямо – я не можу, я боюся, я буду краще чимось тут допомагати, ходити на роботу, заробляти гроші, щоб купити комусь бронежилет чи каску.

Та ховати голову в пісок, а потім ще користатись з того – це на їхній совісті. Знаєш, як буде боляче хлопцям, які дійсно ризикували своїм життям...

Світлана: Він завжди сам собі по життю давав раду. І далі так буде. Ну, так сталося – значить така наша доля.

Так, складно, дуже сумуємо за дітьми, ми взагалі домосіди. Андрій дуже любить рибалити. І дівчат із собою бере! Любить ходити по гриби, по ягоди... Для нього відпочинок – це в ліс, біля річки.

Я більш ніж впевнена, що й надалі так буде, як відійдемо від цього всього. Бо від цього, звісно, важко всім. І в мене змінилось багато що.

У нас так вийшло, що ми – справді дві половинки одного цілого. Я взагалі працюю вчителькою в тому селі, звідки Андрій. Коли закінчила коледж і пішла на роботу, то він ще в школу ходив... І якби мені хтось колись сказав, що я вийду за Усача, то я не знаю, щоб я йому сказала...

За рік, як він закінчив школу, почали зустрічатись, потім армія – я його чекала. Він ніколи навіть не знав та не звертав уваги на те, скільки мені років... Ще після армії трохи позустрічались, та й одружились. А потім через рік народилась Валєрочка, а потім через три ще Настуся...

Андрій: Найбільше щастя – це коли народжуються діти. Найбільшого щастя в житті не відчував ніколи, ні від якої покупки, таке щастя, що все хочеться – і співати, і танцювати, і бігати...

Андрій і Світлана в моїй пам'яті – один спалах на двох, складений пазл, повна картина.Спускаюсь сходами шпиталю й виходжу на вулицю, тримаючи сумку з фотоапаратом неначе скарб. У мене там тепер зафільмоване найбільше щастя.

Воно перемагає все.

P.S. Андрій та Світлана повернулись до Львова для подальшого лікування. 3 грудня у Андрія день народження.

Номер картки Андрія – 4149 4978 2507 8316».

Оригінал публікації Юлії Кочетової «Поранені в АТО. Андрій. Любов перемагає усе» – на сайті «Українська правда. Життя».