11:22 6 січня 2015 р.
Фото: Ярослав Тимчишин / «Газета по-українськи»
На Львівщині живуть понад 25 тисяч переселенців із Донбасу. Щотижня прибувають 30–50 нових.
У Центрі волонтерства переселенка Наталія Юдакова з сином Кирилом розкладають у коробки цукерки й мандарини. У Львові живуть із липня 2014 року
«На Львівщині живуть понад 25 тисяч переселенців із Донбасу. У нашому центрі 460 людей зареєстровано. Переважно жінки з дітьми приходять», – говорить 35-річний Юрій Хома.
Він один із координаторів Центру волонтерства на вулиці Золотій, 17 у Львові. Тут збирають допомогу для переселенців і родин військових, які перебувають у зоні АТО.
«Основна проблема – житло. Львів'яни бояться брати на квартири людей із Донбасу. А переселенці продовжують їхати. Щотижня приходять 30–50 нових. Даємо продукти та одяг. Допомагаємо шукати житло. Ще одна проблема – документи. Хтось забув удома, хтось – загубив. Допомагаємо відновлювати. Роботу швидше знаходять чоловіки. Їм пропонують іти вантажниками, охоронцями, водіями. Жінкам важче знайти роботу. На щастя, нема проблем влаштувати дітей до шкіл і дитсадків. Хоча б про це держава подбала», – розповів також Юрій Хома.
В одній з кімнат Центру 38-річна Наталія Юдакова з 12-річним сином Кирилом кладуть до коробок із цукерками по два мандарини. Зав'язують пакунки кольоровим серпантином.
«Ми з Лисичанська приїхали на початку липня, – переходить на українську мову. – Стріляли з усіх боків, аж вікна в будинку повипадали. У ванній ховалися. До Львова боялася їхати. У нас всяке говорили про місцевих. Але виходу не мала. Трьох дітей рятувати треба було, – цілує сина в голову. – З чоловіком розлучена кілька років. Дома батьки лишилися. Їм по 60 років. Не хотіли переїжджати. А я поїхала до зовсім чужих людей. Знайомі моїх знайомих погодилися взяти нас на квартиру. Коли поселилася, була здивована, наскільки хороші люди ці бандери, – сміється. – Нічого за житло не плачу. Хочу зараз на роботу влаштуватися, але з моєю освітою нічого підходящого нема. Раніше в баклабораторії працювала. Зараз є місця лише посудомийок та офіціантів. Пропонують нічний час, це мені не підходить. Нема з ким дітей лишити. Живемо на допомогу. В місяць три тисячі виходить. У центрі щосуботи можна отримати продукти й одяг».
У коридорі знімає куртку 37-річна Світлана Антонова. На голову одягає червону шапку, як у Діда Мороза. Сідає допомагати сортувати подарунки.
«Я с тремя детьми и мужем из Дебальцево приехала, – каже Світлана. – Спочатку мали проблему з житлом. Пропонували поселитися в селі. Але нам не підходило. Чоловік за освітою монтажник-регулювальник, знайшов роботу у Львові. Трапилися хороші господарі. Здали нам трикімнатну квартиру за 2,5 тисячі. На Донбасі в нас два будинки залишилися. Скучаю за домом, городом».
Світлана Антонова за освітою залізничник. У Львові перекваліфіковується на флориста. У центрі зайнятості пообіцяли знайти роботу.
«Чоловікових грошей – три тисячі, на все не вистачає. – розповідає Світлана. – Син в університет поступив, дочка в школі, молодша – в садку. Мушу також іти працювати. За півроку звикли до Львова. Якби було де жити, мабуть, і не поверталися б додому».
Заходить жінка з немовлям на руках. Пише список речей, які їй необхідні.
«Две недели назад приехала из Донецка с двумя детьми. Сыну еще годика нет, – говорить переселенка. Представляється Марією. – Чоловік залишився вдома. Має невеличкий бізнес, займається утепленням фасадів. Не зміг все кинути. У волонтерський центр записалася, щоб мати контакт із такими ж, як я. Поселилася на квартирі, трохи тяжко було знайти. Не хочуть місцеві брати. Бо багато наших самі себе дискредитують. Хамлять, безплатного житла вимагають. Не хочуть працювати. А чому їм тут безплатно щось має бути? Я от з малими дітьми, і то би працювати йшла. Через таких людей страждають невинні. Знаю жінку, яка працювала на Донеччині вчителькою. Приїхала сюди з двома дітьми. На роботу взяли в ресторан посудомийкою. Потім звільнили. Зараз пропонують іти мести вулиці за тисячу гривень. Вона каже, що йшла б, але не має теплого одягу. Живуть ще з однією сім'єю в двокімнатній квартирі. Разом їх дев'ятеро».
Переселенців із Донбасу цитувала в сьогоднішній публікації «До Львова боялася їхати. Але виходу не мала» в київській «Газеті по-українськи» Вікторія Цимбаліста.