11:18 11 листопада 2015 р.
Фото: Галина Терещук / «Радіо Свобода»
Санінструктор Національній гвардії тепер сам проходить медичне обстеження.
«Після майже дев'яти місяців полону у рідний Львів повернувся нацгвардієць Орест Петришин. У мирному житті він був зубним техніком, на фронті – санінструктором. Бойовики захопили його ще в лютому біля Дебальцевого. Кілька разів Ореста планували обміняти, але щоразу наміри зривались. Та наприкінці жовтня доля усміхнулась львів’янину – повідомили в «Телевізійній служба новин» каналу «1+1». Подробиці – в її відеосюжеті:
Натомість на «Радіо Свободи» розповіли про львів’янина Ореста Петришина:
«Девʼять місяців пробув у полоні бойовиків львів’янин Орест Петришин. Днями він повернувся додому, де на нього чекали рідні. Військовослужбовець потрапив у полон в Дебальцеві, де разом із побратимами потрапив у засідку. Позаду – фізичний біль і психологічні випробування, попереду – життєві плани, лікування і намагання забути страшні пережиття.
Торік у серпні 41-річному зубному техніку Оресту Петришину працівник ЖЕКу сказала, що для нього прийшла повістка. Чоловік відразу прийшов по неї і зголосився у військкомат. Спершу пройшов вишкіл неподалік Львова, потім його скерували до Харкова у військову частину при Національній гвардії.
Разом із побратимами Орест чергував у Луганській області на блокпостах. Він також розповів: «Наше завдання було стояти на блокпостах, перевіряти документи, машини».
Потім його та інших військових відправили на Луганщині в село Світличне, неподалік Кримського і Щастя, а там бої були щодня. Орест Петришин працював медиком: надавав першу медичну допомогу під час бою, витягував з-під куль бойових друзів, але й доводилось у руки брати зброю, щоб відстрілюватись і оборонятись.
Жили військовослужбовці у селі в гуртожитку.
Боєць розповів також: «Там був просто жах. Ми зробили так все, що до нас приїжджали і були здивовані. Ми вивезли сміття, повирубували старі дерева, розчистили подвір’я, у нас була своя кухня, навіть мали телевізор, буржуйки, що волонтери привезли. Волонтери все везли, мали багато продуктів».
Цьогорічне Різдво провів із рідними, бо приїхав у 20-ти денну відпустку. Опісля повернувся у частину до Харкова, де бійцям повідомили, що їхня ротація відбудеться у березні.
Утім, у ніч на 14 лютого військовослужбовців підняли по команді і 120 осіб повезли у невідомому для них напрямку. Орест петришин розповів також:
«Ми запитали, куди ми їдемо (і як надовго), а нам відповіли, що на одну добу. Потім уже сказали, що на дві, а у дорозі ми дізнались, що нас везуть у Дебальцеве. Ми знали, що там котел.
На крайньому блокпості військовий попередив, що там котел, що нас всіх вб’ють. Не хотів нас пропускати: мовляв, не хочу брати гріх на душу, на що командир відповів, що ми проїдемо полями, тихо, без увімкнених фар на машинах.
Але це не послужило для військового аргументом, тоді цей командир постійно комусь телефонував – мабуть, якомусь генералові. Я не пригадую його прізвища, той командир, полковник, був із харківської частини. Таки ми поїхали».
Бійці їхали без увімкнених фар, під обстрілами, навпомацки. Орест Петриши розповів також:
«Нічого нам не казав полковник конкретно, лише повідомив, що мета – Дебальцеве. Я донині не знаю, чому нас туди везли. Мені так здається, що у нього був наказ, можливо, від якогось генерала.
Я розумію, що ми мали втримати Дебальцеве до ранку 15 лютого, до перемир’я. Але там стільки було ворожої техніки. Нас кинули для зачистки Дебальцева, до 12-ї години 15 лютого, але там нас зачищали. Можливо, людині, яка дала наказ, за те, що ми втримаємо Дебальцеве до перемир’я, щось обіцяли, якісь бонуси».
У Дебальцеві 120 бійців поселили на залізничному вокзалі, їх постійно обстрілювали бойовики. Орест розповів також: «Коли я вже потрапив у полон, то мені бойовики сказали, що вони нас постійно бачили. Як ми їхали, що вони за нами спостерігали, дивились за нами постійно, стріляли з вогнеметів, знали, скільки нас поселилось на вокзалі».
Українські військовослужбовці відстрілювались, потім почали відходити. Командир наказав їм тримати оборону у час, коли всі звідти втікали. Бійці розділились на групи, по 20-30 осіб, розташувались у приміщенні колишнього автосервісу.
Там був підвал, але його треба було розчистити від мішків, щоб поміститись і сховатись. Коли Орест зійшов у підвал, почався наступ, сепаратисти оточили територію і він потрапив у полон. Гвардієць визнав: «Так вийшло, що я сам себе загнав у пастку, бо не мав як вийти з підвалу. Міг або просто вибігти, щоб мене застрілили, або чекати».
Ореста Петришина забрали у полон у Макіївку. Утримували у великому будинку – нібито відпочинковому комплексі чи готелі, в якому на кожному поверсі був басейн і сауна.
Бійця разом із іншими полоненими, які вже раніше потрапили до бойовиків у полон, тримали у сауні. Спершу прикули ланцюгом в наручниках до батареї, спати міг лише сидячи, з піднятою рукою, потім ланцюг розпустили і він міг уже лежати на підлозі. У перші дні сильно били.
Боєць розповів: «Били руками, ногами, прикладами, касками, коли привезли, били аж до вечора. Потім покликали медсестру, вона вколола знеболюючі уколи, дала таблетки. Питали, хто, що, звідки. Там були бойовики – чеченці, абхазці, росіяни, менше місцевих з Донбасу. Тому коли почули, що я зі Львова, з Нацгвардії, кричали, що я «фашист», «бандерівець», «нацист».
Ореста Петришина утримувала інтернаціональна бригада «Пятнашка». На Великдень він був у полоні ще у Макіївці: «Там ще був такий молодий хлопець з Донецька, місцевий, поїхав додому, привіз паску і нам роздав – свячену паску і крашанки, бо у них немає так, як у нас».
А після свят його з іншими полоненими перевезли у Донецьк, у колишню будівлю СБУ, де він зустрівся з багатьма іншими українськими військовослужбовцями, здебільшого «кіборгами». У кімнаті їх було 60 осіб. Бійці спали на вузьких стелажах, їсти і в туалет – все за розкладом.
За весь час полону, дев’ять місяців, Оресту один раз вдалося ще у Макіївці випрати одяг, светр віддав хтось із бойовиків, бо він після побиття залишився в білизні. Вже у Донецьку, як розповів Орест Петришин, полонених не били, але щодня забирали на роботу, як рабів: «Переважно прибирали приміщення, які були розбиті, щось розвантажували, працювали, як раби, як дешева робоча сила».
Найважче у камері було переживати день за днем, які тягнулись і тягнулись. Орест Петришин розповів також:«Коли йшли на роботу, то хоч повітрям дихали. Час у камері дуже довго йде, дивишся у вікно і нічого не робиш. Зранку поснідав і чекаєш, голодний, вечора. Коли на роботу брали, то нас там мусіли годувати, за нас повністю там відповідали. Вже було дуже строго в кінці з військовополоненими».
З полону Орест Петришин час від часу телефонував рідним. Сепаратисти дозволяли у день дзвонити п’яьом полоненим, записували прізвища і номери телефонів, до кого телефонують.
Львівʼянин розповів також: «А ще залежало від роботи: якщо вже знав тих людей, то могли дозволити дзвонити. Якось підійшов молодий хлопець із Донецька і запитав, чи я дзвонив додому, і дав свій телефон. Мої рідні віддзвонювали».
Найбільше Орест переживає за побратимів, які залишилися у полоні. Лише у його камері сидить 21 військовослужбовець. Розповідає, що сепаратисти не поспішають звільняти людей, бо полонених усе менше, а тому вигадують жорсткіші умови для обміну.
Зараз Орест Петришин проходить медичне обстеження: у нього після побиття дуже крутиться голова, він потребує і психологічної допомоги. Йому пообіцяли не зволікати з документами і демобілізацією, адже боєць має отримати статус учасника бойових дій. А ще мріє створити власну родину, одружитись.
Ще ніяк Орест не може звикнути до думки, що вже вдома, серед рідних: «Першу ніч заснув і зранку прокидаюся з думкою, що потрібно йти на роботу, прибирати, а так мені тепло, так не хочеться. Чую: дзвонить телефон і голос мами. Отак: я вдома, а думаю про прибирання території».
Ореста Петришина бойовики не поспішали звільняти з полону. Хоча кілька разів вивозили, але безрезультатно. Він сказав із цього приводу: «Є свої причини, які я на цей момент не можу говорити, допоки хлопці в полоні».
Львів’янина звільнили з полону 30 жовтня, про що повідомив у соціальних мережах президент Петро Порошенко. За день до цього, 29 жовтня, бойовики угруповання «ДНР» звільнили дев’ятьох українських військових. Досі у заручниках залишається 139 українців, а 788 вважаються зниклими безвісти».
Про це розповіли на «Радіо Свобода».