15:12 14 травня 2015 р.
Фото: прес-служба Міністерства оборони України
Прес-офіцер в секторі «А» Володимир Скоростецький повідомив у четвер: «На мої запитання про те, чи втримають солдати-піхотинці зайняті позиції, майже кожен відповідав: «Ми ж «Залізна» – прорвемось!».
Для результативного армійського командира його бійці завжди значно більше, аніж просто рядок прізвищ у списку особового складу. Підлеглі цінують і поважають командира тоді, коли він викладається для них на сто відсотків: де потрібно-розкаже і навчить, якщо необхідно – допоможе і підтримає, а іноді й сам звернеться за порадою.
Павло С. із радіопозивним «Барс» саме з таких армійських командирів. Його батальйон – один з кращих підрозділів у знаменитій 24-й окремій механізованій Залізній бригаді Збройних Сил України (з Яворова на Львівщині. – «ЩЛ»), яка обороняє Луганщину від терористичної навали.
Комбат – кадровий військовий з високим рівнем професійної підготовки. Свого часу цей старший офіцер пройшов усі ланки командирських посад аж до заступника командира дивізії. Потім звільнився за вислугою років. Однак знову став до військових лав за мобілізацією. А згодом – вирушив на схід.
Офіцер розповів також: «У мене в батальйоні різні люди: є прості трудяги, а є й кандидати наук. До прикладу, корегувальником вогню артилерії є викладач математики».
Прибуваємо на один з опорних пунктів, де командиром офіцер із позивним «Тесть». Не молодий вже чоловік без військової освіти – свого часу закінчив військову кафедру. Але дисципліна та порядок на об’єкті підтримується на належному рівні. В кожного під рукою зброя, засоби захисту. І зовнішньо неквапливі бійці враз готові зайняти бойові позиції у відповідності до бойового розрахунку.
«Ворог не дрімає, та й ми не спимо, – каже командир «Тесть». – Настрій у всіх хлопців бойовий. Ми ж не перший день у полях і все розуміємо. Щира подяка нашим волонтерам, які стараються, щоби нам на передовій жилося комфортніше. Особливі вітання дівчатам-стоматологам з Львівського медуніверситету».
Слід зазначити, що в батальйоні одним з об`єднуючих колектив чинників є родинні зв’язки. Зі слів командира, непоодинокі випадки, коли разом проходять службу два рідних брата.
Один з таких прикладів – двоє водіїв-військовослужбовців із позивними «Хонкер» і «Дизель». Солдати мобілізовані з Івано-Франківщини. Старшому – 43, а молодшому – 40 років. Воюють із серпня минулого року.
«Почалося все з того, що мобілізували до лав Збройних Сил України нашого племінника, – розповідає один із братів. – То і ми вирішили за спідницями в дружин не відсиджуватись. Обидва служили строкову. Я – в десанті, а мій брат – у спецвійськах". Обидва за військовим фахом – механіки-водії. Тож не чекаючи повісток пішли у військкомат. Спочатку нас хотіли розкидати по різних частинах. Мені була пряма дорога у ВДВ. Але пішли назустріч нашому проханню і відправили служити разом у механізовану частину. Там певний час перепідготовки, відновлення бойових навичок, а потім – на фронт. Брат працює за професією, він мехвод бойової машини піхоти. А я пересів за кермо позашляховика».
Бійці розповідають, що підтримуючи один одного, служити і переживати розлуку з рідними значно легше. Обох удома чекають по дві донечки та кохані дружини.
Та й батьки і решта родини з нетерпінням очікують повернення своїх героїв. А родина у них неабияка: шість братів та три сестри. А онуків в їхніх батька та матері – аж 30!
«Скоро мине рівно рік як триває наша служба, – говорить командир батальйону. –Хотілося б, щоби держава відповідально поставилась до питань демобілізації та оформлення бійцям батальйону всіх необхідних документів. В тому числі й для отримання статусу учасника бойових дій. Хлопці доволі часто про це говорять і переймаються цим питанням. А я, як командир, повинен бути упевненим, що вони отримають належне за законом. Тоді і служити, і ворога бити легше».
Повідомляючи про це сьогодні, 14 травня, на сайті прес-служби Мінстерства оборони України, прес-офіцер в секторі «А» Володимир Скоростецький також додає: «Перебуваючи в смузі відповідальності батальйону, на бойових позиціях, я побачив, що навіть люди, які не були пристосовані до війни, змогли навчитися воювати, сприймати воєнні труднощі та негаразди. На мої запитання про те, чи втримають солдати-піхотинці зайняті позиції, майже кожен відповідав: «Ми ж «Залізна» – прорвемось!».